Програма «Вибачте. Зображення відсутнє», присвячена документальному есею, об’єднує класичні роботи та сучасні зразки цього жанру – від візуальних експериментів Жан-Люка Ґодара та Аньєс Варди до монументального дослідження Томаса Гайзе. Про стрічки секції розмірковує кінокритикиня Наталя Серебрякова. Програма доступна для перегляду до 10-го травня на docuspace.org.
«Без сонця», режисер Кріс Маркер, 1983
Це кіно вважають вершиною жанру фільму-есею. На початку картини закадровий голос говорить глядачам: «Я об’їздив навколо світу кілька разів, і тепер мене цікавить лише банальність». «Без сонця» – подорож у вільній формі, з Африки до Японії. Закадровий голос пояснює, що ці два географічні полюси зближує архаїчна віра у духовність всього на світі. Сам Кріс Маркер – французький режисер, фотограф, письменник, реформатор документального кіно. Розроблена ним модель кіноесеїстики виявилася затребуваною документалістами наступних поколінь, особливо американськими, такими як Еррол Морріс і Майкл Мур.
Кадр з фільму «Спогади про подорож до Литви»
«Спогади про подорож до Литви», Йонас Мекас, 1972
«Спогади про подорож до Литви» – дорожні замальовки з поїздки Мекаса в село Семенішкяй, де він народився і куди вирішив навідатися після 27-річної відсутності. Це друга щоденникова робота режисера, тут багато особистих кадрів, змонтованих у характерній для автора манері «швидкого» монтажу («під Вертова»).
Йонас Мекас пішов з життя понад рік тому. Він був одним із лідерів «нового американського кіно», «хрещеним батьком нью-йоркського кіноавангарду», а також лавреатом Національної премії Литви у галузі літератури і мистецтва. Мекас – автор декількох десятків експериментальних фільмів та основоположник жанру щоденникового кіно. Він дружив і співпрацював із низкою митців, серед яких Сальвадор Далі, Енді Воргол, Йозеф Бойс, Джон Леннон, Йоко Оно та ін.
«Саморобний (для Мекаса)», Джем Коен, 2019
Джем Коен відомий усім кіноманам, які цікавляться кіноесеями. Коен родом із Нью-Йорка, але має українське коріння. Він починав із того, що продавав морозиво з фургона, а згодом прославився портретами міських пейзажів, поєднанням медіаформатів і співпрацею з музикантами (він робив відео для Патті Сміт, Cat Power і R.E.M). Його документальні фільми – медитативні, з неяскраво вираженою політичною антиглобалістською позицією, довгими кадрами. Їх часто називають «поетичними». Сам же Коен схильний характеризувати свої роботи як «ліричні».
Остання його стрічка – 7-хвилинний короткий метр, присвячений Йонасу Мекасу. Класик авангарду тут аж сяє, у старечому ластовинні і картузі, посміхається, п’є пиво. Далі – випадковий набір кадрів: метро, квіти, дощ, ніч. Коен змонтував матеріал з одного особливого дня влітку, в день зустрічі з Мекасом в Нью-Йорку, пізніше додавши кадри з Вільнюса, зроблені в 2018 році в арттаборі.
Кадр з фільму «Батьківщина – це простір у часі»
«Батьківщина – це простір у часі», Томас Гайзе, 2019
63-річний німецький режисер і драматург Томас Гайзе створив епічний майже чотиригодинний фільм-есей, у якому розмірковує про Німеччину і власну сімейну історію, сувору і жорстоку. Використовуючи листи і щоденники батьків, бабусь і дідусів (тато Гайзе був філософом й академіком, а дідусь – літературним критиком і вчителем), він розповідає про болісний досвід єврейського походження, антисемітизм в нацистську епоху і знущання з боку комуністів у Східній Німеччині. Гайзе зачитує різні документи невиразним монотонним голосом, тоді як його камера фіксує статичні монохромні поля, ліси, зруйновані будівлі і залізничні колії.
«Я часто думаю про Гаваї», Елфі Мікеш, 1978
У своєму другому фільмі австрійсько-німецька режисерка Елфі Мікеш розповідає про світ дівчини-підлітка зі Східного Берліна, яка мріє про Кариби і Гаваї, розкішне життя і «велике кохання». Кармен 16 років, вона живе зі своєю матір’ю Рут і братом Тіто на околиці міста. Її батько, пуерто-ріканський солдат, кинув сім’ю, і все, що залишилося від нього – кілька екзотичних листівок та колекція карибських і гавайських музичних записів. Ці спогади змушують Кармен мріяти про кращу долю, відмінну від життя робітничого класу Німеччини у 1976 році.
«Мамо мамо мамо», Люсія Маргарита Бауер, 2019
Гарний короткий метр Люсії Маргарити Бауер, присвячений її бабусі. Раз на рік вся сім’я Люсії збирається у старовинному французькому маєтку, де жили до цього 15 поколінь. Квітчасті шпалери, капелюхи, незаправлені ліжка, бабусі, тітоньки, дівчата, які приміряють окуляри, молоді люди з альбомами фотографій. Під час зйомок бабуся вмирає, її кладуть у труну, фарбують, наряджають, згодом вона здійснює довгу подорож на кладовище у чорному лімузині. Це все знято на 8-міліметрову плівку і цифру. Фільм, що був у програмі Вієннале і Роттердама, виглядає так, ніби це документальний Вес Андерсон.
У 2015 році видатна бельгійська режисерка Шанталь Акерман наклала на себе руки, але вона назавжди залишиться в історії світового кінематографа завдяки своїм роботам. Для жителів пострадянського простору знаковою є картина «Зі сходу» про подорож із Німеччини, через Польщу й Україну в Москву (зокрема, тут грає музика «Братів Гадюкіних»).
«Лінь» – це частина омнібуса «Сім жінок, сім гріхів», кумедний портрет режисерки, яка намагається подолати власні лінощі (тобто вибратися з ліжка до обіду), щоб зняти фільм, поки її партнерка Соня Відер-Атертон старанно працює. Звідси родом відома цитата Акерман: «Щоб зробити кіно, потрібно встати з ліжка».
«Я вас вітаю, Сараєво», Жан-Люк Ґодар, 1993
Короткий кіноесей фокусується на фотографії Рона Хавіва. Хавів зробив її у Сараєво під час облоги міста сербською армією. Цим знімком зацікавився Жан-Люк Ґодар, який розбив його на 19 частин і деталізує кожний з обраних фрагментів. За дві хвилини режисер розповідає нам про всі жахіття війни і змушує значно більше часу присвятити осмисленню його твору, аніж перегляду.
Кадр з фільму «Салют, кубинці»
«Салют, кубинці», Аньєс Варда, 1963
«Бабуся французької нової хвилі» Аньєс Варда пішла з життя минулого року, залишивши багату спадщину ігрового і документального кіно. У її творчості чимало есеїв, серед них і «Салют, кубинці».
Через чотири роки після приходу Фіделя Кастро до влади Аньєс Варда побувала на Кубі, звідки привезла 1800 фотографій. Із цього матеріалу вона зробила освітній і в той же час розважальний документальний фільм. Наприклад, ми бачимо на екрані жіночі силуети в тісних сукнях і чоловіків, які збирають урожай тростини, соціалістичний побут і ча-ча-ча.
«Універсальний громадянин», Пітер Томпсон, 1987
Пітера Томпсона зазвичай описують як «найкращого режисера з Чикаго, про котрого ви ніколи не чули». «Універсальний громадянин» – друга частина диптиха, об'єднаного героями та локаціями (першою є «Готель Universal»).
Ця картина – тривала подорож, що приводить нас до готелю Universal у Гватемалі і до громадської площі в Сієні, що з'являється на початку другого фільму. У центрі роботи – закадрові зустрічі Томпсона з лівійським євреєм – колишнім ув'язненим Дахау, а нині контрабандистом у Гватемалі, який відмовляється з'являтися перед камерою.
Чільне фото: кадр з фільму «Лінь»
