Ксенія Опря, комунікаційна менеджерка Мандрівного Docudays UA, фокусувалася на рефлексіях, пошуках власного шляху й перевідкривала рідне місто під час фестивалю.

Обожнюю, коли все йде не за планом. Наприклад, намріявши собі щоденні походи на документальне кіно та приїхавши в рідний Кременчук, я безмежно «зраділа», коли захворіла й не могла вийти з дому. Це були «захопливі» дні визирання у вікно, суперечок із батьками та мелодійного гупання сусідів над головою в напрочуд чутливих стінах хрущовського будинку. 

Рідна школа

У п’ятницю, 8 грудня, пішов чарівний сніг, як у дитинстві, а я видихнула й подолала застуду. Уже ввечері вирушила на показ «Аполонія, Аполонія» данської режисерки Леї Глоб у просторі мистецької спільноти Кременчука ERZGAMMA. Затишна, облаштована вручну творча майстерня в будівлі Національної спілки художників України. Здавалося, я ніколи не помічала цих місць, а варто було зовсім трішки звернути вбік від центральної вулиці. 

Атмосфера в ERZGAMMA

Кожна стрічка, яка траплялася мені наступні дні, торкалася теми пошуку себе та «сродної праці». Саме цим я займалася, коли жила в Кременчуці ще 8 років тому, тож настав час щось дорефлексувати, подивитися навкруги й змінити напрямок руху. 

Перша стрічка, яку мені пощастило побачити, була про Аполонію Сокіл — життя однієї художниці протягом 13-ти років — і це стало справжнім одкровенням для мене. Також у фільмі чуттєво промальовуються обриси режисерки Леї Глоб, її болісний досвід перебування в комі після народження первістка, дитячі спогади, любов до людини, яку вона фіксує на камеру. Не менш суб’єктно та щиро зафільмована партнерка головної героїні Оксана Шачко — українка, засновниця руху FEMEN, яка стала політичною біженкою у Франції через спротив владі.

Кадр із фільму «Аполонія, Аполонія»

Після перегляду цієї стрічки я ще дві години розповідала про неї коханому. Утім, цей фільм треба дивитися самостійно («Аполонія, Аполонія» доступна з 14 грудня на docuspace.org). Але в нас, відвідувачів і відвідувачок Мандрівного в Кременчуці, була змога поговорити з героїнею особисто. Уявіть, наскільки це велика радість: щойно ми бачили її на екрані, оголеною духовно та фізично, а тут ми можемо дізнатися про її життя більше, розпитати про почуття й досвід. 

Фільм дивилися люди, чиї слова резонували в мені й давали надію. Це жінка, яка привела свою доньку-підлітка дивитися непросте кіно. Це дівчина Варвара, яка вдумливо та сміливо говорила про свої плани стати режисеркою й ставила цікаві питання про образ сучасної жінки. Виявилося, що їй 15 і вона вперше за багато років подивилася фільм на великому екрані. Це також Ліза, яка міркувала про тілесність і природу творчості. Данило й Микола — молоді ентузіасти-організатори, які зробили цей вечір затишним та й узагалі можливим. Раніше я не могла би повірити, що в моєму рідному місті існує спільнота, яка спілкується про актуальні теми та мистецтво, говорить українською і прагне дивитися правдиве кіно. На жаль, можливість така випадає тут не часто.

Наступного дня я запросила на перегляд фільму свого брата-підлітка Арсенія, який до цього дивився вдома сумнозвісний серіал «Слово пацана». Показували «Вівчара» Маттіаса Жуло та Люсьєна Ру — стрічку про юнака, який у футболці Роналдо вигрібає стайні за вівцями. Це вже було не опосередковано, а прямо про вибір майбутнього заняття, обговорення теми професій. Я засмутилася, бо здалося, ця стрічка була про те, як поховати свої мрії, слухаючись кожного на своєму шляху й прагнучи стати хорошим/-ою для всіх. Або, можливо, я помилилася? 

Момент із фільму «Вівчар»: футбол поміж овець

Третє кіно я передивлялася вчетверте. Це справжній фестивальний хіт Мандрівного — «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» режисера Дмитра Грешка. До перегляду долучився головний герой Олексій Дашковський. Він сказав, звертаючись до молодих глядачів і глядачок, що головне: «Нащупать, що ти хочеш по житті, і воно в тебе попре». Втративши дім, маючи поважний вік і невизначене майбутнє, він ризикнув і спробував свої сили в акторстві. І освоїв ремесло, яке справді можна назвати для нього «сродним».


Олексій Дашковський, головний герой фільму «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» (реж. Дмитро Грешко) впродовж обговорення

Як сказав сам герой: «Тепер нікуди я не дінусь від сцени, навіть у школі, де викладаю, із дітьми я додаю трішки театру». Загалом історія, показана у фільмі, — це приголомшливий випадок, коли переселенці/-ки аматорськи, спираючись лише на власні зусилля та кошти, створили успішну, сучасну та глибоку театральну виставу. Вона лишає стійке відчуття, що можна втілювати свої мрії навіть тоді, коли все здається шекспірівською трагедією. Коли триває війна й ти щодня потерпаєш від обстрілів чи безсонних ночей із тривогами. Коли ти чекаєш кохану людину з фронту та маєш триматися, впоратися з усім самотужки. Утім, якщо тобі важко — ти рухаєшся в правильному напрямку. 



Важлива деталь: усі фільми ми дивилися, знявши взуття! Цікаво було спостерігати, як абсолютно різні люди підтримали це правило, залишаючи за дверима разом із чоботами всі свої побутові тривоги, справи та потребу кудись бігти. Так відбулося й емоційне закриття фестивалю — концерт «warнякання». Антон Слєпаков та Андрій Соколов ділилися документальними історіями під музику, гіпнотизуючи гостей. Колежанки-організаторки з Правозахисного департаменту Ксеня та Іра насолоджувалися вечором, Назарій, наш партнер зі спільноти «О’Комова», фільмував усе на ретрокамеру, а Альона, регіональна координаторка в Кременчуці, танцювала. Я ж відчула, чим хочу займатися далі, та записала мрію в нотатки телефона. 

_________________

20 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Посольства США в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відображають погляди урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.