Мікаел Опструп — один із найвпливовіших наставників у світі документалістики. За понад 30 років в індустрії він очолював навчальну програму EDN, консультував проєкти на IDFA, Hot Docs і Nordisk Panorama, а його книга «Невизначеність» стала настільною для документалістів/-ок, що працюють із живими героями. З нагоди його майстеркласу у межах DOCU/ПРО про документальне кіно, побудоване навколо персонажа, кінокритикиня Соня Вселюбська поговорила з Мікаелем про силу суперечностей, зв'язок сирійської та української документалістики, а також про те, як не втрачати віру в політичну силу кіно.
Доступ до події з Мікаелем Опструпом відкритий для власників і власниць індустріальної акредитації DOCU/ПРО. Придбати абонемент можна за посиланням.
На майстер-класі ви говоритимете про документальне кіно, побудоване навколо персонажів/-ок. Цей підхід є центральним і для вашої книги «Невизначеність». Чому саме він залишається вам особливо близьким?
З роками я зрозумів, що саме цей напрям цікавить мене найбільше. Гадаю, причина в тому, що, як я пишу у книзі, він побудований на суперечності. Зазвичай режисер(к)и документального кіно не контролюють ключових складників історії — і водночас мусять її збудувати. Не знаю іншої форми мистецтва, що мала б справу з такою суперечністю. Це дійсно захопливо.
Мікаел Опструп під час 22-го Docudays UA. Фото: Сергій Хандусенко
А також неабиякий виклик, особливо коли йдеться про історії навколо війн і гуманітарних криз. Для вас це додаткове ускладнення чи щось уже вписане в сам цей режим роботи?
Не думаю, що це щось фундаментально змінює, адже з творчого боку йдеться про те саме: слідувати за тим, що тобі не підвладне, і перетворити це на цілісну історію. Але, звісно, чим критичніша у наших героїв та героїнь ситуація, тим серйозніше ми маємо ставитися до того, що я називаю «не порушити справжньої правди». Це величезна відповідальність, зокрема й етична. Варто пам'ятати: герої та героїні виявили нам абсолютну довіру, дозволивши себе знімати. І їм доведеться жити з нашою версією їхнього життя до кінця днів.
До співпраці з українськими документаліст(к)ами ви були залучені до сирійського документального виробництва. Це дві найбільш задокументовані війни новітньої історії, і між ними можна простежити певну еволюцію — у методах, підходах, можливо, і в самій технології. Якою ви її бачите?
Не сказав би, що був аж так глибоко залучений. Була сирійська подружня пара: продюсер із цього тандему, Орва Нірабіа, згодом тривалий час очолював IDFA. Я став копродюсером їхнього першого міжнародного фільму «Ляльки — жінка з Дамаска», а потім вони заснували в Дамаску документальний фестиваль — на цілині, без середовища й традицій. Мене запрошували туди кілька років, аж до революції 2011-го, коли все довелося згорнути, а їм — тікати з країни.
Але за ті роки я познайомився з багатьма сирійськими кінематографіст(к)ами. Дуже цікавий досвід. На початку копродукції продюсер мудро надіслав мені десять сирійських документальних стрічок, адже тоді я нічого не знав про тамтешню оптику. Вони мене вразили: я відчув, що переді мною інша оповідна традиція. Зовсім не та, в якій я, європеєць, виріс. Це був корисний інсайт, адже ми, тьютори із Заходу, нерідко нав'язуємо власне бачення.
Щодо підходів — не думаю, що різниця аж така велика. Сирійські фільми рухалися тією ж траєкторією, що й українські сьогодні: спершу кіно з фронту, а далі хвиля про те, як війна впливає на так зване «повсякденне життя». Технологічно великої різниці теж не було: компактні камери існували ще за часів сирійської революції, і документаліст(к)и могли бути режисер(к)ами, оператор(к)ами й звукорежисер(к)ами водночас. Хіба що візуальна й звукова якість відтоді відчутно зросла.
Сьогодні, коли війни множаться й ескалують, чимало кінематографістів/-ок, які несуть правду й обстоюють права людини, дедалі частіше відчувають песимізм. Українська кіноспільнота визнає: утримати увагу до власної трагедії серед цих криз усе важче, а документалістика, здається, втрачає політичну вагу. Що ви сказали б тим, хто бореться з безнадією, і як у такий час тримати баланс між естетикою фільму й шокуючим зображенням?
Це цікава і непроста тема. Безперечно, ми знімаємо кіно, щоб змінити світ. А втім, коли фільм створюють суто заради змін, виникає знайома напруга: режисерська ідея зчитується від початку, і далі фільм лише намагається змусити глядача чи глядачку її зрозуміти. З мистецького погляду це небезпечно: я не раз бачив стрічки, в яких усе схоплював за перші десять хвилин, а далі вони переставали працювати. Отже, ми знову повертаємося до суперечностей, якими режисер/-ка мусить жонглювати. 
Майстерклас Мікаела Опструпа під час 22-го Docudays UA. Фото: Стас Карташов
Необхідно дбати про естетику, бо це візуальне мистецтво, але водночас важливо показати й потворність війни та смерті — дивитися на це має бути нестерпно. Це дуже складна суперечність. І я знову повертаюся до цього слова: саме воно, думаю, ключове для моєї цікавості до документалістики — вона побудована на нескінченних суперечностях. Та, на якій стоїть документалістика, називається комплементарною: дві сторони питання водночас доповнюють і виключають одна одну.
Ми маємо бути вірними реальності і водночас складати з неї історію. Мусимо збирати цілісний продукт із непідвладного нам хаосу. Такою є природа документального кіно. Важливо її прийняти. Мені знадобилося 30 років, щоб до цього дійти.
8 червня Мікаел Опструп розкриє тему побудови документального кіно на основі персонажів/-ок (character-driven documentary film) на лекції під час 23-го Docudays UA. Читайте деталі події та умови участі за посиланням.
Чільне фото: автор Фара Фріке
23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу та Посольства Швеції в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
