Читайте третю розмову з циклу інтерв’ю з українськими режисер(к)ами: з автором фільму «Де все зникає» Олександром Ткаченком та оператором і героєм стрічки Дмитром Докуновим. Фільм бере участь у конкурсі DOCU/УКРАЇНА.
Як ви познайомилися? Чия це ініціатива — робити фільм? Коли і як з’явилось бачення, яким він має чи може бути?
Сашко (Олександр Ткаченко): Ми з Доком (Дмитром Докуновим) — старі друзі і в життєвому плані, і в творчому. Співпрацюємо як режисер і оператор вже 18 років. Коли почалася повномасштабна війна, продакшн зупинився, Док та наш монтажер Артем пішли добровольцями на фронт.
В новинах нічого не казали про внутрішній вимір війни. Про драму людей, які пішли на фронт. Я бачив історії «героїв» у телемарафоні, але не чув їхніх голосів. Сотні тисяч звичайних чоловіків покинули дім, комфортне життя, розлучилися з сім'ями, залишили амбіції і мрії, зіткнулися з неймовірними фізичними навантаженнями й ментальними випробуваннями, вперше взяли до рук зброю — і тепер ідуть у невідомість.
Дмитро Докунов разом із побратимами. Кадр із фільму «Де все зникає»
У квітні я написав Доку — запитав, чи знімає він щось. Знаючи, що знімає. Він закинув на хмару кілька файлів. У них було справжнє життя: люди, особистості, почуття.
Ми вирішили робити фільм. Док регулярно заливав відео на хмару або передавав диск поштою з найближчих до фронту сіл. Я акумулював матеріал, опрацьовував його, давав зворотний зв'язок та надсилав детальні питання для рефлексії — Док записував голосові з відповідями.
Паралельно я працював над ідеєю, шукав партнерів та фінансування. Я розумів, що мій зв'язок з Доком дає шанс на чесну історію.
До нашої команди долучився ще один наш близький друг — український продюсер Ілля Гладштейн, а згодом ми почали співпрацю з ARTE.
Після того як фільм змонтували, я теж доєднався до війська.
Як вибудовували розповідь від першої особи? Скільки над нею працювали і що було найскладнішим в цьому? Дмитро вів щоденник і повертався до нього, чи записував свою розповідь уже в процесі створення фільму?
Сашко: Фізично щоденника не існує — ні у вигляді блокнота з нотатками, ні записів у смартфоні. Розповідь створювалася на основі сотень голосових повідомлень. Це було моїм завданням — витягнути з Дока почуття, які на війні здебільшого заморожені, побачити, як події впливають на його стан. Я намагався не тиснути на нього, не впливати, не нав'язувати свого бачення. Більше слухав та уточнював.
Начитки Док дуже не любив — йому було складно читати. Це як розчісувати свіжу рану. Він хвилювався, подовгу готувався, робив пранаями, йогічні вправи; бувало, що потім кілька днів приходив до тями від почуттів, що нахлинули.
Кадр із фільму «Де все зникає»
Це дуже особистий і, за відчуттями, дуже щирий щоденник про внутрішні питання і трансформації. Дмитре, чи були межі того, чим ти готовий був ділитися, а чим — ні?
Док: Так, межі були. І для мене це було важливо — не перетворити щирість на оголення заради ефекту. Я хотів бути чесним, але не хотів зрадити щось дуже інтимне всередині себе. Є речі, які можна висловити словами, а є речі, які ще дозрівають у тиші, — і їх краще не чіпати. Для мене цей фільм — не сповідь у буквальному сенсі, а радше чесна присутність у моменті. Я ділився тим, що справді могло стати мостом до інших людей: страхом, сумнівами, болем, вразливістю, пошуком сенсу. Але я залишав за собою право не пояснювати все до кінця, не називати кожну рану на ім’я. Бо щирість — це не коли ти викладаєш усе. Щирість — це коли ти не брешеш. І для мене було важливо зберегти саме цю правду.
