Алісо, ти маєш досвід переживання сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), і була однією з перших, хто відкрито заговорив про цю проблему в Україні. Як ця особиста близькість до теми вплинула на процес роботи з героїнями? У який момент ти зрозуміла, що їхні історії мають бути розказані саме у форматі фільму? І наскільки складно було почати цю роботу — емоційно, професійно й особисто?
Аліса Коваленко: Це довга історія, яка почалася з мого полону і пережитого сексуального насильства в полоні, про що я майже два роки не говорила. Було складно цим поділитися з близькими, з друзями, з родиною. Завдяки «Театру переселенця» я вперше розказала історію одному із засновників театру Едуарду Жено, і це була спроба рефлексії травми через документальний театр. Було дуже важко, я тоді навіть для себе до кінця не розуміла, це мене більше травмує чи все ж таки працює як терапія. І напевно тільки через роки я усвідомила, наскільки це було важливо, що я тоді зламала якусь внутрішню стіну в собі і поділилася цим досвідом.
Через цю документальну виставу, яка називалася «Полон», до мене звернулась Українська Гельсінська спілка з прав людини і запросила надати свідчення. Після цього я запитала, чи багато є жінок, які теж пережили сексуальне насильство, тортури в полоні, і вони сказали, що я перша жінка, яка так відкрито заговорила про пережите сексуальне насильство, пов’язане з війною. Дуже мало хто був готовий свідчити і відкрито говорити про СНПК. Є офіційний термін, СНПК — сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом.
Кадр із фільму «Сліди». Ірина Довгань, героїня фільму.
Минув певний час, і до мене звернулася Ірина Довгань, яка є головною героїнею фільму «Сліди». Вона пережила полон, страшні катування і сексуальне насильство в полоні на Донбасі. Ірина запросила мене на першу зустріч жінок, постраждалих від сексуального насильства і тортур. Нас було 15 жінок, це була дуже дивна зустріч, ми насправді не могли зрозуміти, що ми будемо робити разом і що ми можемо робити разом — жінки різного віку з різним бекграундом. Зустріч відбулася за підтримки фонду доктора Деніса Муквеге. Це конголійський лікар, який допоміг тисячам жінок, постраждалим від сексуального насильства під час другої конголійської війни, та отримав Нобелівську премію миру. Він заснував фонд, і він допоміг жінкам в Україні зібратися і почати свою адвокаційну роботу — вони хотіли допомогти побудувати мережу для допомоги і підтримки одна одної. Ці два дні зустрічі ми намагалися намацати наші напрямки діяльності, і з самого початку одним із таких напрямків було збереження пам'яті, документування. Одразу ж логічно з'явилася ідея документального фільму як інструменту документування, збереження пам'яті та адвокації. Так склалося, що я і постраждала, і режисерка-документалістка, але я дуже довго боялася братися за цю тему — постійно виринало це питання, і я казала, що я не готова. І так тривало, поки не почалася повномасштабна війна, і ми побачили жахливий масштаб воєнних злочинів, зокрема злочинів сексуального насильства.
У 2023 році у нас було засідання правління в нашій організації, в яку я входжу, — СЕМА Україна. (Це організація, яка складається лише з постраждалих жінок: ми підтримуємо одна одну, а також займаємося адвокацією.) Ми мали пропозицію від фонду Деніса Муквеге — найбільшого партнера, який нас підтримував: вони запропонували невеликий грант для документування злочинів проти людяності. І це був важливий поштовх. Ми [правління] голосували, робити чи не робити документальне кіно, але для всіх було очевидно, що зараз час і дійсно дуже важливо посилити голос постраждалих жінок, підсвітити боротьбу за справедливість, голосно заговорити про злочини сексуального насильства, які скоює Росія. Я боялася, що це мене може сильно ретравматизувати, повернути в минуле і в мої травми, але я зрозуміла, що зараз варто це переступити, і так ми почали роботу над фільмом.
Тобто моє рішення почати роботу над цим фільмом у першу чергу йшло від серця як самої постраждалої, активістки, частини спільноти постраждалих жінок, для яких це було важливо. Ми всі тоді домовились, що це буде проєкт, який іде від серця спільноти, це не просто мій режисерський проєкт, а наш спільний проєкт, побудований на взаємопідтримці, на довірі. Так все почалося. Ірина ще до того почала записувати свідчення жінок, вона документувала широкий спектр воєнних злочинів. Я приєдналась після звільнення Херсонської області: вона знаходила жінок, а ми документували свідчення. Для мене це було початком роботи над фільмом.
Розкажіть про досвід режисерування фільму разом. Що було найлегше/найважче у цьому процесі?
Кадр із фільму «Сліди». Людмила Мефодіївна, героїня фільму.
Аліса: Перший етап був дуже важкий, тому що це робота з неймовірно жахаючим досвідом, з болем. Коли ти в цьому болі варишся і переслуховуєш свідчення годинами просто по колу, одне за одним, це дуже-дуже важко, і я вже, чесно кажучи, втратила в собі якусь внутрішню віру, що я зможу зробити цей фільм — мені почали снитися жахи з елементами свідчень тортур, катувань інших жінок. Я почала думати про те, що мені дуже важливо мати творче плече поруч, і звернулась до Марисі. Так ми почали нашу спільну роботу. Ось такий шлях від моєї правозахисної роботи до моменту творчої співпраці.
На початку ми думали, що, можливо, це буде гібридна форма, тому що все почалося зі свідчень і ще не було якоїсь окресленої візуальної форми, мови. У Марисі досвід і документального театру, і великий досвід в ігровому кіно, і я подумала, що це може бути цікаво поєднати в експериментальному форматі. Але коли я почала вже щось знімати, це була більше атмосфера в житті постраждалих — я ніколи не записувала інтерв'ю, де в кадрі просто людина говорить. Я почала шукати потрошечки цю мову навкруги: в атмосфері, в житті жінок-героїнь фільму, — і тоді ми з Марисею зрозуміли, що варто йти все ж документальним шляхом і відмовились від гібридних експериментальних пошуків.
Марися Нікітюк: Співрежисерувати доволі складно, особливо в наших умовах. Особливо в такій темі, яка має глибоко травматичний слід. Це тема Аліси, мені вона відгукувалась на рівні громадянки, одразу відчувався потенціал боротьби з агресором. Та сама soft power (м’яка сила), про яку ми говоримо постійно — одразу було зрозуміло, що сюди варто прикласти свої зусилля. Оскільки я не є носійкою травми, у мене є вибір, чи працювати з цією темою. Було складно занурюватися, було травматично. Я скоріше як режисерка підтримки виступаю. Ми почали з ідеї спробувати попрацювати з гібридною історією. Я велика фанатка фільму Touch Me Not Адіни Пінтіліє, де, на мій погляд, доволі цікавий і якісний приклад дифузії між ігровим і документальним кіно. Але коли Аліса брала все більше і більше матеріалу, ставало дедалі зрозуміліше, що реальність у цьому контексті гостра і не потребує дифузії ні з чим. І ми ухвалили правильне рішення, відмовившись від експериментальних пошуків, від форми, від красивості. Відійшли до ідеї класики для того, щоб сама ця тема, сама історія звучала максимально і як адвокація, і як мистецький акт, хоча й на таку страшну тему. Далі ми формували разом саму структуру, монтували, працювали. Це дуже необхідний досвід співпраці, в якому ми досягли хорошого результату, мені здається.
Як ви та знімальна команда допомагали собі/одне одному триматися, працюючи з темою й особистими історіями героїнь?
Кадр із фільму «Сліди». Ольга, героїня фільму.
Аліса: Коли ти вже не один в цьому, коли ти можеш рефлексувати цей травматичний досвід разом із командою, це не настільки тебе вбиває. Найгірше, що може бути, — це коли ти ізолюєшся в цьому травматичному досвіді. Коли ми разом щось проживаємо, то нам трошки легше проживати травму. Є навіть такі форми катувань, як-от одиночні камери, які дуже важко переживати в полоні людям, і це навмисно робиться, бо людина в ізоляції почуває себе набагато більш пригніченою.
Марися: Для мене цей фільм стався про сестринство і велику самопідтримку, якимось чином він і формувався дійсно як підтримка Алісі. Це плече, коли ти приходиш і розділяєш чийсь біль, — на сто відсотків це неможливо, — але це формує певний зв'язок, де з'являються осередки тепла, розуміння, підтримки, і це доволі ресурсна історія, що допомагає рухатися далі.
Аліса: Також була підтримка від Ірини, головної героїні, для неї це було дуже важливо. Вона була таким драйвером ще від 2019 року. Дуже важливо, коли герої, всі члени і членкині команди, мають спільну енергію, мотивацію і розуміння, що вони разом роблять щось важливе. Це дійсно дає сильне відчуття взаємопідтримки, яке грає велику роль у роботі з такими травматичними темами.
Як іноземна авдиторія приймає «Сліди»? Яким ви бачите подальший шлях фільму, який вплив він може мати (вже має), на вашу думку, в Україні та за кордоном?
Аліса: Почну з того, що від самого початку, коли ми вирішили робити фільм, то заклали імпакт-кампанію, вона була одразу в концепції фільму. Стрічка певним чином стала продовженням адвокаційної роботи СЕМА Україна. Це було невід'ємним елементом: те, що ми будемо робити імпакт-кампанію і намагатися використати цей фільм як інструмент, щит, меч, гучномовець — як тільки зможемо. Під час Берлінале ми анонсували початок нашої імпакт-кампанії. Ми також будемо на національному рівні продовжувати ламати цю стіну мовчання і стигми, пробувати працювати в громадах, показувати кіно в громадах на деокупованих територіях і працювати зокрема з правоохоронними структурами, щоби впроваджувати і промотувати потерпіло-орієнтований підхід у розслідуваннях злочинів СНПК. Зараз у нас є спільний проєкт з асоціацією жінок-юристок «ЮрФем». Вони прописали проєкт з розробкою та імплементацією спеціального курсу з роботи з СНПК в університетах для юридичних факультетів. І вони запропонували включити фільм у програму цього курсу. Тобто, наприклад, майбутні прокурори, які будуть розслідувати воєнні злочини, зокрема злочини СНПК, матимуть більш емпатичний підхід до постраждалих завдяки цьому курсу, завдяки тому, що подивляться фільм. 
Кадр із фільму «Сліди»
Щодо емпатії ми, насправді, разом сформували для себе поняття активної емпатії. Це не просто про співчуття чи співвідчуття болю чи проходження травми, це про ту емпатію, яку ти можеш перетворити на дію, яка спонукає долучитися до боротьби, стати пліч-о-пліч. Це не про пожаліти, сказати: «О боже, як це все жахливо». Ми дуже довго рефлексували, як закласти цю активну емпатію у фільм. Розуміння, що все склалося, прийшло, коли була прем'єра в Берліні: весь зал встав і аплодував, ми бачили навколо себе очі людей, багато хто плакав, але це не були сльози співчуття, жаління, було якесь натхнення в цих очах. Потім до нас підходило багато глядачів/-ок і казали, наскільки це фільм про дуже важку тему, але він дає силу, він наповнює, надихає, і хочеться долучитися до цієї боротьби. Це було неймовірне відчуття: ми це зробили. Не про фільм — «зробили», а це про те, що ми заклали щось важливе і це відчули в залі. Це продовжилося ще на багатьох фестивалях: у березні був великий тур поїздок і скрізь були схожі відгуки.
Як організація ми давно почали працювати зі зміною наративів, зміною образу мовчазної жертви, яка плаче, на survivor — в англійській є слово survivor, дуже класне слово, у нас це важко перекласти, це ті, хто вижили, ті, хто пережили. Дуже важливо працювати зі зміною наративів, тому що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — це найбільш замовчуваний і стигматизований воєнний злочин у світі. Історія конфліктів і воєн показує, наскільки важко постраждалим говорити, а тут ще інший важливий етап — перетворення болю на силу, травми на посттравматичне зростання, тріумф гідності над злом. Дуже важливо було змістити акцент і не просто показати травму, страждання, кров і злочини, а показати на тлі цього жаху тріумф людської гідності, солідарність і взаємопідтримку, а також те, що жінки стають суб'єктними, стають також активними адвокатками своїх прав, борчинями за справедливість. У більш широкій перспективі це про всіх нас, тому що ми поламали наративи класичної жертви. Ми чинимо супротив вже багато років, ми доводимо свою суб’єктність, і це також важливо підсвітити.
