Цьогорічна добірка DOCU/АРТ під кураторством програмерки фестивалю Ольги Сидорушкіної фокусується на перетині повсякденного життя й мистецтва. 

Під час повномасштабного вторгнення в Україні та за кордоном постійно тривають розмови про те, чи може мистецтво впливати на реальність, чи здатне воно змінити хід подій, спонукати людей до дії та переосмислення власної ролі й громадянської позиції. Ми пройшли шлях від стану шоку, в якому мистецтво ніби втратило значення, до сприйняття його як інструменту культурної дипломатії, практики колективного зцілення та простору для рефлексії. Ми не зможемо захистити себе мистецтвом від ворожих атак чи змінити світ, але спертися на нього, щоб відродитися та шукати в ньому перепочинку, — варто. Про те, як кіно, художні практики та поезія перетинаються з життєвою буденністю й наповнюють її творчістю, розповідає цьогорічна програма DOCU/АРТ. 

«Вулиця червоних ліхтарів у центрі уваги» буквально досліджує терапевтичну силу мистецтва, перевіряючи, чи справді воно здатне змінювати життя людей і скільки зусиль та відваги для цього потрібно. Ця дещо мелодраматична картина розповідає історію колективу кінематографістів/-ок-аматорів/-ок CAM ON, до якого входять майже 500 працівниць секс-індустрії та їхні діти, що живуть у «кварталі червоних ліхтарів» у Калігхаті (Індія). Режисер стрічки Біпулджіт Басу сам є сином непальської жінки, яку дядько продав у секс-бізнес у дванадцятирічному віці. Тепер разом із мешканками району та іншими учасниками й учасницями спільноти він знімає фільм «Нупур: історія двох сестер», заснований на жорстоких і болісних історіях місцевих жінок. Ми спостерігаємо за створенням «Нупур» — від пошуку фінансування, кастингів, репетицій і зйомок до святкового дня прем’єри, що стає цілющим моментом здійснення мрії та унікальним досвідом для всієї спільноти.

Кадр із фільму «Вулиця червоних ліхтарів у центрі уваги»

Неможливо не перейнятися силою волі цих жінок, які, не втрачаючи гідності, переповідають власні історії, щоб написати сценарій і втілити в екранних героїнях біль та несправедливість, які вони так довго були змушені замовчувати. Кінематограф стає для них формою колективної терапії — тим, що спочатку видавалося наївною мрією, але зрештою докорінно змінило життєвий досвід.

Чи можна зафільмувати поезію? А момент, коли закінчується дитинство? Повільний, медитативний фільм китайського режисера й оператора Деміна Ченя, здається, справді зміг схопити невловиме: у його «Завжди» десь поміж кадрів живуть вірші. Насправді вони присутні на екрані буквально — у вигляді вишуканої каліграфії. Стрункі рядки китайської поезії восьмирічного Гун Юбіна постійно з’являються у фільмі, чи то коментуючи візуальний ряд, чи навпаки — перетворюючи зображення лише на ілюстрації до віршів.

Кадр із фільму «Завжди»

Упродовж шести років режисер спостерігає за обдарованим хлопчиком, чиї успіхи в навчанні переплітаються з важкою щоденною рутиною та бідним побутом у маленькому гірському селищі на півдні Китаю. Чарівний і повний натхнення світ природи, широких горизонтів і мальовничих пейзажів контрастує з виснажливою працею, потворністю бідності та відчуттям приреченості, що зависає в повітрі. Уся стрічка побудована на цій дихотомії: перша частина — інтимна, чорно-біла, знята у форматі 4:3, тоді як друга — кольорова, широкоекранна та більш відсторонена. І глядач, мов свідок, спостерігає за тим, як невловиме творче натхнення, відрада й надія дитячої замріяності повільно поступаються місцем реальності дорослого життя.

Фільм став фестивальним хітом, отримавши головну нагороду DOX:Award на CPH:DOX та головний приз за документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Камдені (CIFF). 

«ЛЮБОВ — 22 — ЛЮБОВ» — глибокий автопортрет митця, освідчення в любові та зухвалий танець із власними демонами. Відверта картина Єруна Койманса про особисту боротьбу з ментальною хворобою, мистецьке життя та шлюб.



Кадр із фільму «ЛЮБОВ — 22 — ЛЮБОВ»

Існують митці й мисткині, чиє життя саме по собі стає мистецтвом, вони не проводять межі між художніми практиками та власною біографією. Їхній пристрасний рух захоплює подих, але й втримати баланс їм буває неймовірно складно. Фільм починається з психотичного епізоду, який Єрун Койманс переживає у Нью-Йорку в 2002 році, і далі простягається майже на три десятиліття, спираючись на особисті відеощоденники та досліджуючи його власну «історію хвороби й зцілення».

«ЛЮБОВ — 22 — ЛЮБОВ» автор присвятив своїй дружині Елспет Дідерікс, яка впродовж усіх цих років залишалася його непохитною опорою. Це тонке дослідження складності стосунків і батьківства в умовах боротьби з депресією, але в центрі фільму — процес самопізнання, прийняття себе та спроба примиритися з власною вразливістю. Особиста, автентична й водночас універсальна історія, розказана поетично та щиро.

Чільне фото: кадр із фільму «ЛЮБОВ — 22 — ЛЮБОВ»

23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.