Напередодні 23 Docudays UA редакторка Ксенія Опря поговорила з Катериною Ботановою про погляд на документальне кіно очима дослідниці культури, фестиваль як критичний інструмент, деколоніальну оптику та кураторські рішення. Героїня цієї розмови увійде до складу цьогорічного міжнародного журі, яке визначить стрічку-переможницю в номінації DOCU/СВІТ.
Моє перше запитання до вас як до людини, яка працює з візуальним мистецтвом — як ви дивитесь неігрове кіно, що вас пов’язує з документалістикою та що цікавить у цій царині?
Моя царина — це культурознавство, культурно-антропологічні студії, візуальне мистецтво та література. Там я почуваюся професіоналкою. Кіно — це сфера моєї поінформованої любові.
Найцікавіше для мене відбувається в розривах. Документалістика, як правило, будує наратив на фактах, документах, свідченнях, у голосах та історіях, які пов’язані з реальністю, і в цьому, на мою думку, її найбільша цінність. Водночас візуальне мистецтво включається в розривах між фактами, свідченнями, у тому, що недосказане, чи, можливо, невидиме й непомітне.
В українському контексті я дуже багато писала про те, як від початку повномасштабного вторгнення мистецтво перетворилося на формулу проявлення свідчень про цю велику війну, її досвіди, жертви, переживання. Зараз ці дві царини — документалістика та візуальна творчість — починають знову розходитись, і це також важливий феномен. Але вони все ще залишаються поглядами на одну реальність у війні. Як колись сказала мені художниця Алевтина Кахідзе: «Я занадто лінива, щоб говорити про щось інше, тому що війна мене оточує, я в ній живу кожен день, у ній живе моя родина, всі мої люди і мої собаки, тому я просто ні про що більше думати й працювати не можу».
Цікавий приклад твору, де перетинаються свідчення та розриви непроговореного, забутого та репресованого, — це фільм Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія», адже його часто називають документальним кіном, але я з цим радше не погоджуюся. Це той момент, коли наратив будується на документах та історичних фактах, але найважливіше відбувається власне поміж ними.
Хочеться запитати про ваш зв’язок із фестивальним світом. Як ви розвиваєте свій міждисциплінарний проєкт Culturescapes у Швейцарії?
Подія фестивалю Culturescapes, Базель, 2019 рік. Експозиція Діани Лелонек Center for Living Things. Кураторка Катерина Ботанова. Фото: Дірк Ветцель
З 2017 року я співпрацюю з фестивалем Culturescapes як кураторка, яка формує його архітектуру. Головна лінія, за якою ми рухаємося з того часу, — це переосмислення фестивалю з традиційного уявлення про «festivity» — святкування життя, музики або театру, — тобто перформативно-розважальної діяльності. Адже існує ще фестиваль як критичний інструмент, який приносить не завжди зручне знання, дуже часто чуже, незрозуміле, яке потребує певної роботи для того, щоб в нього включитися.
І для мене цей погляд завжди був дуже важливим. У Швейцарії його не просто впровадити, тому що це загалом закрита буржуазна аудиторія, яка любить комфорт.
Ми як Culturescapes працюємо з далекими контекстами — це Південна Америка, Африка, незабаром буде Арктика. Ми ставимо питання, пов’язані з корінними народами та культурами, колоніальністю, домінацією, з виробництвом знання — культурою як способом життя versus культурою як розвагою.
Розкажіть про Culturescapes як фізичний простір: як він функціонує, як будується його програма?
Це в певному сенсі унікальний фестиваль, тому що він не має свого приміщення або фестивального центру, тому змушує щоразу залучати широку партнерську мережу. Фактично осердя фестивалю розташоване в Базелі. Базель у Швейцарії — це культурна столиця з широкою мережею культурних інституцій. Також це прикордонне місто між Швейцарією, Німеччиною та Францією, тут існує багато транскордонного співробітництва — у тому числі в контексті нашого фестивалю. Наші події хостять також французькі та німецькі партнери: театри, кінотеатри, мистецькі центри, музеї, літературні будинки, джаз-клуби. Ми спільно ухвалюємо рішення щодо програми, яка дуже часто спирається саме на наші пропозиції — нові ідеї, імена, вистави або фільми.
За схожим принципом у нас функціонує Мандрівний Docudays UA, коли після фестивалю в Києві його програма фільмів та концепція подорожують містами України завдяки регіональним координатор(к)ам.
Це, мені здається, класний і важливий рецепт сталості, коли щось, що ми створюємо, не існує лише один раз. Я дуже люблю ці мандрівні варіанти — коли ти розумієш, що твоя робота живе далі й працює з різними аудиторіями.
Як ви будуєте діалог про Україну у Швейцарії? Як місцева спільнота міркує про нас та нашу війну?
IWM Vienna. Ukraine's Altered Landscapes. Фото надане Катериною Ботановою
Я пишу для міжнародних медіа, беру участь у подіях, пов’язаних із Україною: від університетських лекцій до ширших пабліктоків або панельних дискусій. Щоразу зрозуміло, що це різна аудиторія і унікальний тип розмови.
Конкретно у Швейцарії будувати діалог про Україну дуже складно, тому що частиною іміджу швейцарців є їхня нейтральність. Їм простіше співпрацювати з білорусами і підтримувати їх — це безпечніша ситуація. А українці зі своєю боротьбою, героїзмом та активною позицією трішки вибиваються з категорії абсолютної «зручної» жертви.
Хоча, з іншого боку, я спостерігаю, як на цю річницю повномасштабного вторгнення відбулися великі демонстрації та дискусійні події в Базелі, Цюріху та Берні. Є активні українські громади, але вони лишаються переважно в закритому колі. Час від часу в медіа виходять статті. Тобто тема війни та російсько-українських відносин присутня.
Спостерігаючи за міжнародною кіноспільнотою та фестивалями, складається думка, що світ втомився від нашої війни, йому хочеться більше запрошувати до слова та співпраці росіян, дарувати їм кінонагороди. Чи ви згодні з цим? І як ми можемо виходити наново на цю розмову через культуру, щоб тримати фокус уваги про війну в Україні?
З одного боку, це правда, світ втомлюється від української війни, тому що дуже важко роками тримати фокус уваги на одній складній ситуації. Мені здається, що «трампщина» сама по собі продукує таку кількість конфліктних і вражаючих повідомлень, що вони здатні просто захопити будь-який інформаційний простір. З іншого боку, мені здається, що Європа дедалі більше розуміє, що ця війна наближається до неї в тій чи іншій формі, або, принаймні, що це не закінчиться швидко і наша реальність вже не повернеться до того часу, як було раніше. Тому я спостерігаю послідовність політичних рішень від європейських партнерів.
Також я бачу позитивну динаміку у візуальному мистецтві та літературі. Тут російських голосів було дуже багато, проте зараз їх радикально менше і разом із тим гучно лунають українські.
Дискусія від Інституту фронтиру на Книжковому Арсеналі 2025. Фото: Анна Путиліна
Що робити з російською присутністю? Мені здається, що період, коли ми активно кенселили їхній культурний продукт закінчився давно і так має бути. Ми бачимо, що ця стратегія була контрпродуктивною. Зараз важливіше звертати увагу на те, що кількість місць завжди обмежена, тож, обираючи когось одного, ви не обираєте когось іншого. Я тут, наприклад, завжди «вмикаю» деколоніальний дискурс і ставлю питання: якщо в культурному просторі присутні гегемони, то як ми дізнаємося про те, що відбувається в культурному світі Західної Африки чи Південно-Східної Азії? Фізично неможливо помістити все в одну програму фестивалю чи виставки — це завжди свідомий кураторський, директорський вибір.
Тому зараз ми не говоримо конкретно про росіян, але наголошуємо на усвідомленому виборі та на потребі включати дедалі більше голосів. Адже скільки в Україні є ресурсів продукувати свої голоси? Питання фінансів, людей, сил, енергії, часу. Якісне класне кіно, мистецькі роботи, книжки, переклади — це величезна робота. Якщо Україна не буде мати підтримки, то ці голоси просто зникнуть.
Часто ми ставимо однакове питання для колег та колежанок із різних сфер діяльності — де ви знаходите сили для того, щоб продовжувати свою роботу?
Я більше нічого не вмію робити — лише працювати в культурі. Для мене це просто дуже важливо.
Я переїхала до Швейцарії 9 років тому. Для мене з’явився новий світ, робота — зрозуміло, що вона займала дуже багато часу. Це зменшило кількість моїх професійних контактів із Україною. І в певний момент, задовго до повномасштабного вторгнення, стало зрозуміло, що мені цього не вистачає. Що ця спокійна раціональність і виваженість, за якою живе західний мистецький світ, — вона добра, щоб на якийсь час видихнути і заспокоїтися. Але мені бракувало залученості у виробництво сенсів.
Катерина Ботанова в інтерв’ю для Громадянської мережі «Опора». Фото: Євген Єщенко
І те, що я бачу в українській культурі — це артикуляція проблем, намагання осмислити цю реальність, яка постійно змінюється. Це було й до 2014 року, але особливо проявилося після Майдану, з початком війни і зараз після повномасштабного вторгнення. Це зміни, які відбуваються в дуже короткому часі та просторі — їх необхідно перетворити на сенси. Не впустити, забути чи відвернутися, а визнати, витримати. Бо інакше без сенсу людина просто збожеволіє, а світ почне розвалюватися.
Наостанок, хочеться запитати про вашу виставку з Романом Бондарчуком та Дар’єю Аверченко «Херсон. Степ тримає», в якому були використані матеріали Архіву Війни, свідчення херсонців про життя після повномасштабного вторгнення. Як вона була створена, як відбувся той імпульс, завдяки якому вона відбулась, який сенс ви вкладали?
Всі імпульси були за Дарією і Романом. Вони прийшли до Олесі Островської-Лютої, директорки «Мистецького арсеналу», принесли масив архівів, спогадів, знань, фільмів — всього, що є навколо них, і сказали: «Давайте поговоримо про Херсон». Арсенал дуже довго думав і шукав тих, кому можна доручити цей проєкт, бо це не художня виставка митців і не документальна виставка фотографів, і навіть не виставка про фільми — це своєрідний гібрид. Це історія про Херсон і про Херсонщину, а також про український Південь. І я долучилася до неї в ролі кураторки.
На виставці «Херсон. Степ тримає». Фото: Андрій Цикота
Це оповідь про щось, що було тривалий час несправедливо маргіналізованим у культурі й почало повертатися до нас через воєнні дії. Під час війни усвідомлення цінності відбувається через втрату. І в цьому сенсі Херсонщина, на жаль, є такою історією. Для багатьох людей, для яких цей регіон просто був частиною України, Азовським морем, пляжем влітку, раптом все набуло зовсім іншого значення. І ми про це намагалися розповісти — про те, що існувало і що важливо зберегти. Навіть якщо його фізично вже немає і, можливо, вже не буде, воно все одно є частиною нас. Я була щиро вражена тим, як багато людей, які приходили на виставу, казали, що вони не з Херсонщини й, можливо, там ніколи не були, але абсолютно себе ідентифікують із нею: «Я бачу себе у цих жовтих жигулях, ландшафтах, історіях про життя села, піснях».
Також дуже важливо, що ми говоримо про різноманітність України, її багатство ідентичностей — у цьому наша цінність та сила. Це особиста історія, але водночас дуже велика. Один із моїх улюблених кураторських проєктів.
На виставці «Херсон. Степ тримає». Фото: Андрій Цикота
Можливо, у вас є улюблений куточок звідти, який для вас найбільше промовляє?
Абсолютно так — це «Воскресальна яма». У нас було дуже багато дискусій та сумнівів щодо неї. У фільмі Романа «Вулкан» вона є образом перетворення, втрати, приниження, а потім абсолютного перевинайдення себе, після чого головний герой Лукас виходить і розуміє, що він не хоче більше тікати від реальності.
Спершу нам не було зрозуміло, що з цим робити, адже яму в галерейному просторі створити неможливо. Поставити об’єкт, що буде ретравматизувати людей теж не можна. І тоді ми придумали «воскресальну» яму (а я її відстояла в усіх наших колективних сумнівах), і я дуже пишаюся тим, якою ми її зробили.
Люди боялися заходити туди, але якщо наважувалися — то потім говорили, що пережили катарсис. Особливо тому, що це кінець виставки, ніби один з останніх об’єктів, куди ти заходиш, який вимагає певної сміливості зайти в цей замкнений темний простір. Але якщо ти потрапляєш туди, ти бачиш це небо над собою, соняхи, зорі. Це про те, що дуже темні й глибокі ями нашого переживання можуть виявитися трансформаційними. І що якщо підняти очі, то над нами може відкритися дуже красиве небо, яке веде нас далі.
11 червня під час 23-го Docudays UA відбудеться публічна лекція за участю Катерини Ботанової. Слідкуйте за новинами фестивалю на нашому сайті, щоб не пропустити подробиць події.
Чільне фото: Григорій Веприк для Інституту фронтиру
