Цьогорічна програма національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА складатиметься з п’яти документальних робіт. Про тяглість в українській документалістиці та питання, що ставляться у відібраних фільмах, читайте в кураторському тексті програмної директорки Docudays UA Юлії Коваленко.

Здавалося, минулого року фільми національного конкурсу Docudays UA вже склалися в яскравий пазл, що навіює питання про динамічну хвилю нового українського кіно — аж ось знову DOCU/УКРАЇНА доводить: називай це «хвилею» чи просто «рухом», а українська документалістика так чи інакше формує унікальне явище на сучасній світовій кіномапі. 

Режисер(к)и цих фільмів продовжують шукати образи й форми, в яких вдалося б — немов крізь кінолупу — якнайглибше роздивитися, з чого складається дійсність, в якій ми всі нині живемо в Україні. Одна моя подруга влучно підмітила, що українські документаліст(к)и немов увесь час прагнуть створити кіно, яке змогло би найбільш повно передати досвід життя в умовах війни — навіть тим, хто не дивиться новини й не гортає стрічки соцмереж. Ці фільми продовжують промовляти до української аудиторії, подекуди ставлячи перед нею складні, але життєво важливі питання. 

Кадр із фільму «Не питай мене, чи я вбивала»

На ці питання не завжди знайдеться негайна відповідь, проте мати їх у нашій орбіті — вже означає мати важливий моральний орієнтир. Що лишається від людської душі, яка змушена страждати від втрати близьких людей і водночас загартовуватися, аби нищити ворога, винного в цих втратах і стражданні? Чи точніше — куди сховати цю тендітну, сповнену тепла і тонких налаштувань аніму, щоб уберегти її від зливи наджорстких випробувань? «Не питай мене, чи я вбивала» Олени Максьом, чия світова прем’єра відбудеться саме в межах Docudays UA, не знаходить універсальної відповіді — її, звісно ж, тут і не може бути. Проте цей кінощоденник режисерки, що взяла зброю в руки, стає тим цінним простором, де такі питання взагалі можливі й доречні.
 

З делікатністю й глибокою емпатією Олена розглядає крізь об’єктив камери себе, свою матір, побратимів і посестер у невпинному русі часу. Ось непроста розмова з мамою про рішення доєднатися до збройних сил; ось навчання; ось вечірні розмови побратимів з їхніми сім’ями, від яких серце крається; ось роковини повномасштабної війни; ось чергові телефонні розмови з мамою про її стан здоров’я; ось нове військове звання; ось втрати, втрати, втрати і біль. Все це замість того, аби жити у мирній країні, створювати сім’ї, піклуватися про батьків, будувати цивільні кар’єри і яскраве майбутнє, сповнене можливостей і широких горизонтів. Жодна душа не зможе витримати таку зливу — і шукатиме собі притулку. Режисерка віднаходить такі теплі острівці в розмовах із побратимами та в нетривалих митях, коли має можливість повернути об’єктив камери на себе.

Кадр із фільму «Де все зникає»

Ще один щоденник, знятий з рушницею напоготові, — «Де все зникає» Олександра Ткаченка, який вперше вийшов на великий екран у межах міжнародного конкурсу на фестивалі FIPADOC у Франції у 2026 році. Автор відеозаписів — Дмитро Докунов, оператор і військовослужбовець. Камера смартфону стає його компаньйоном у складних питаннях, що торкаються найглибших принципів чоловіка, від самого моменту мобілізації. Переконаний пацифіст, який до 2022 року будував життя у гармонії з природою у невеличкій спільноті в селі на Одещині, Дмитро переосмислює необхідність захисту та сутність насильства із початком повномасштабного вторгнення росії до України. Що таке любов у часи великого насильства? Як навчитися жити із усвідомленням відповідальності не тільки за себе, а й за життя побратимів? І як зберегти здатність любити, побувавши в самому серці пітьми — там, де за пострілами все зникає?

Кадр із фільму «Тиха повінь»

В іншому куточку України та в іншій спільноті, що веде консервативний спосіб життя, війна також підважила один з основних ненасильницьких постулатів співіснування. «Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука, що отримала світову прем’єру в Амстердамі восени 2025 року на фестивалі IDFA, фільмує закриту пацифістську релігійну громаду, що живе на березі Дністра. Одне з ключових, світоглядних правил цієї спільноти — не брати зброю до рук. Утім, що робити, коли від здатності дати збройну відсіч загарбникам безпосередньо залежить і існування країни, і життя самої громади? Як продовжувати тримати тонкий баланс між власними віруваннями та нагальними потребами, зумовленими великою загрозою? «Тиха повінь» стає неспішною, утім тривожною експедицією разом із представниками цієї громади у пошуках способів захиститися: від російського загарбника — з одного боку, і від руйнування маленького всесвіту спільноти — з іншого.

Кадр із фільму «Сліди»

Об’єднання, якому присвячений фільм Аліси Коваленко у співрежисерстві з Марисею Нікітюк «Сліди», що отримав світову прем’єру на цьогорічному Берлінале, народилося — навпаки — з розуміння безальтернативності боротьби за справедливість і гідність. Героїні стрічки — неймовірної сили жінки, які, переживши сексуальне насильство та тортури впродовж російської воєнної агресії від 2014 року і по сьогодні, відмовилися мовчати. Згуртувавшись довкола громадської організації SEMA Ukraine, яку очолила активістка та колишня полонена окупаційних сил Ірина Довгань, жінки спільно ведуть активну роботу зі збору свідчень і інформації для розслідувань російських злочинів. Їхнє внутрішнє світло і воля перетворюють травми на пальне для продовження діяльності і солідаризації. 

Кадр із фільму «Ілюзія тихої ночі»

У певному сенсі такі ж трансформації шрамів і болю на сили для щоденної боротьби проживає чи не вся наша країна. Нічні російські обстріли для багатьох міст перетворилися на химерну буденність. І в цих умовах чи не основною формою опору стає продовження звичного життя й щоденної рутини. «Ілюзія тихої ночі» Ольги Черних, чия світова прем’єра відбулася у квітні на швейцарському фестивалі Visions du Reel, фіксує цей такий (не)простий колективний акт спротиву. Фільм став результатом експерименту, проведеного минулого літа, — чотири десятки професійних кінематографістів/-ок та кількасот просто охочих волонтерів/-ок зняли та поділилися кадрами про те, як пройшла одна їхня липнева ніч в Україні. Калейдоскоп, що утворився з цих записів, змальовує «банальність» війни — її клейстер, що заповнює простір між горем, втратами, руйнуваннями, битвами на фронті. Вибухи, безсоння, пошук бодай якоїсь безпеки у ванній, гостра самотність у квартирі, опустілій після втрати близької людини; а на ранок — новий день, у який поступово починають вступати вулиці. 

Як і потрясіння внутрішніх моральних координат чи необхідність збирати свій світ наново після травм від насильства, таке пробудження після ілюзорної тиші ночі у новий день — це той досвід, який переважно списується з рахунків як надто очевидний знаменник війни, але саме він надає впертість і злість, перетворює травми й страх на ресурс для спільного опору. І, на мою думку, ця природа нашого спротиву пронизує усі фільми цьогорічного національного конкурсу.

Якщо ви не зможете потрапити на перегляди Docudays UA, другі покази в Україні фільмів «Сліди», «Тиха повінь» та «Ілюзія тихої ночі» з національного конкурсу відбудуться на фестивалі «Миколайчук OPEN» у Чернівцях, що проходитиме з 13 до 20 червня.

Рішення щодо запрошення до участі фільмів українських режисерів/-ок та / або українського виробництва в конкурсних програмах фестивалю приймала відбіркова група у складі: Дар'ї Аверченко (директорки Комунікаційного департаменту), Романа Бондарчука (артдиректора Docudays UA), Юлії Коваленко (програмної директорки Docudays UA), Ольги Сидорушкіної (програмерки Docudays UA).

Чільне фото: кадр із фільму «Тиха повінь»

23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу та Посольства Швеції в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.