Про авторку:
Ася Павленко — культурологиня, авторка текстів, програмна менеджерка напряму «Перформативні мистецтва» Українського інституту.
Я вперше на документальній виставі, знайомлюся з жанром у Jam Factory Art Center. «Кого чути у справі Бейліса» виникла тут і тривала з 2022 року. Зрежисована Дмитром Левицьким, вона поєднувала архіви й особисті листи зі сфабрикованої справи київського єврея Менделя Бейліса разом зі свідченнями акторів/-ок про російсько-українську війну. Анастасія Лісовська згадує окупацію Бородянки, Пьотр Армяновський — життя в Донецьку, Оксана Леута показує розмиту фотографію за декілька хвилин до того, як їхню машину обстріляють росіяни, а сама вона отримає контузію. Французький журналіст Фредерік Леклерк-Імхофф, якого вона супроводжувала, загине. Кожну з історій доносять найретельніше, подекуди — через майже що АСМР-ні перекази спогадів у навушниках, іноді — через зображення й білі дошки, де постійно стирають і наносять гасла, аби пройтися з ними сценою. І значення документу змінюється з часом. Я дивлюся цю виставу за рік потому, і коли актор(к)и вчергове переписують гасла на дошці, заклик «Херсон — це Україна» наливається теплом — його лише нещодавно звільнили. 
Вистава «Кого чути у справі Бейліса?». Режисер — Дмитро Левицький, драматургиня — Леся Берездецька, перформери/(-ки) — Анастасія Лісовська, Пьотр Армяновський, Надія Калинюк, Оксана Леута. Jam Factory Art Center, 2022. Фото: Ольга Климук.
Документальність в театрі виникає з потреби тут-і-зараз. За більшовицької революції, в інтересах пропаганди й мобілізації населення, виникають «живі газети» — швидкі постановки новин для неписьменних людей. Після Другої світової війни, на хвилі перегляду цінностей і трибуналів над нацист(к)ами, у театрі вбачають потенціал для свідчення. Простір документального театру розвертається від такого, що транслював відсторонені факти, до співчутливого й самосвідомого. У цій ролі його цікавить зв’язок між великою історією і долею конкретної людини. Для того, аби передати досвіди свідків, до п’єс включали стенограми зі слухань або прямі уривки з інтерв’ю. Таку роботу з документом у театрі називають вербатім. Пізніше, самих людей зі спільноти почали залучати до письма або представлення текстів на сцені, і з цього типу взаємодії народився театр свідчення.
Це запускає безкінечне коло обміну між режисер(к)ами, які слухають історії інших, актор(к)ами, які їх втілюють, і людьми, що віддають до тексту власний досвід. Чим далі, тим тоншою стає межа, бо люди із втіленим досвідом («експерт(к)и реальності», як їх називає Олена Апчел) пишуть фінальні тексти і виходять на сцени, їх тепер не потрібно заміняти актор(к)ами, а ті, хто грали від театру, самі стають в позицію оповідачів/-ок і виносять своє життя з-за лаштунків.
Другий «Фестиваль перших п'єс». «Театр ветеранів», 2025. Фото: Сили територіальної оборони І ТРО Медіа.
Найсильніше робота з документом виявляється не так в окремих проєктах, як у спробі налагодити інфраструктуру. Це означало би сталі мережі й інституції, які тримають контакт зі спільнотами, організовують групові майстерні, де підтримують учасників/-иць у перших п’єсах, беруть на себе менеджмент читань, постановок і публічних фестивалів як місця зустрічі і презентації робіт. В Україні такою спробою (успішною, важливою) є «Театр ветеранів», який постав зі співпраці «ТРО Медіа» і «Театру драматургів». Ветеран(к)и, а також члени їхніх родин, створюють власні тексти за підтримки драматургів/-инь, «Театр ветеранів» згодом допомагає в тому, аби п’єси досягали аудиторії під час публічних читань. Здається, якщо розплутувати родовід документального театру в Україні, то швидко вийдеш на низку «Театр ... (підставити своє)». Максим Курочкін як драматург долучився до «Театру ветеранів», але теж — до «Театру драматургів», і навіть раніше — до «Театру переселенця», де разом із Наталкою Ворожбит, німецьким режисером Георгом Жено і військовим психологом Олексієм Карачинським команда залучала внутрішньо переміщених осіб і підтримувала їх у текстах і постановках. За час проєкту свою історію перетворила на п’єсу також кінорежисерка Аліса Коваленко, яка у 2014 пережила полон на Донеччині. Окрім цього, Ворожбит та Жено їздили до прифронтових міст на Донеччині і Луганщині і зводили в роботі місцевих школяр/-ок з українськими військовими. Кожен виїзд призводив до вистави, яку показували в тих же містах. Важливим принципом було «не засудити», тобто приймати будь-який досвід, навіть той, який видавався соціально неприйнятним. Для України документальний театр — це також спосіб адвокувати права тих, чиїх голосів ми фізично не можемо почути. Наприклад, у ширшому проєкті Українського інституту «Крим, 5 ранку», Наталка Ворожбит та Анастасія Косодій працювали з історіями політв’язнів, журналістів/-ок і їхніх сімей, які зазнали переслідування з боку Росії після окупації Криму.
Вистава «Військова мама». Режисер — Олександр Ткачук, на основі п'єси Аліни Сарнацької. «Театр ветеранів», 2024. Фото: Олег Пальчик.
Окрім драматургів/-инь, інструментами документального театру користуються також журналіст(к)и. Там, де статистика і загальні факти вже не викликають в аудиторії співчуття, журналістика залучає ефект від живого виступу. Музика і зображення, рух та особиста присутність оповідачів/-ок створюють з глядач(к)ами ближчий і глибший стосунок, налаштовують на відчуття особливої й неповторної події. Журналіст(к)и в США та Франції, наприклад, повертаються до живої газети» і перетворюють новини та репортажі на шоу з танцювальними й театральними елементами. До спадку документального театру звертається також радіо.
Цьогоріч у мистецькій міждисциплінарній програмі DOCU/СИНТЕЗ відбудуться покази проєкту Radio Live, де діляться особистими історіями люди з тих країн, що досвідчили війну. На відміну від вистав чи перформансів із готовими заздалегідь сценаріями, Radio Live складається з запитань від режисерки-фасилітаторки і відповідей, які можуть щоразу відрізнятися бодай одним елементом. Перформанс зберігає гнучкість і реагує на останні події в житті і країнах перформерів/-ок, багато що залежить від того, які люди присутні у залі, чи вдалося учасникам/-цям приїхати, іноді з-під обстрілів. Як каже одна з перфомерок Оксана Леута: «Це радіо, яке хоче стати театром». 
Команда проєкту Radio Live. Фото: Йоанн Ламулер.
«Ми досі шукаємо відповідних слів, аби описати перформанс. Звісно, він виріс до театру, до перформансу і має документальну основу. Але цей проєкт постав з моєї журналістської практики й роботи на радіо, радше ніж із театру. Колективи документального театру, які я знаю, працюють інакше, вони більше спираються на текст, на сценарій, навіть якщо він складається зі свідчень»,
— зізнається режисерка проєкту, французька журналістка Орелі Шарон.
Radio Live — це результат її практики й численних поїздок до країн, що пережили або ще переживають війну. Весь цей час Орелі тримала контакт із новими знайомими, яких зустрічала в поїздках, і з наміру тривалої співпраці зародився Radio Live. Мета «живого радіо» — практикувати в глядач(к)ах емпатію й інтерес до інших контекстів крізь особисті історії перформерів/-ок і загально зрозумілі, людяні образи. Для цього в команді працюють ілюстраторка Ґала Вансон і композиторка Емма Прат. Ґала створює візуальні матеріали з фотографій і відео, якими постійно обмінюються між собою перформер(к)и і режисерка. Емма збирає важливі для учасників/-иць пісні, вивчає музику та мову їхніх країн і створює аранжування, які згодом виконує наживо.
Виступ Radio Live. Історія Аміра Хассана. Фото: Крістоф Райно де Лаж
«Працюючи з журналіст(к)ами, я знаю, що кожна секунда має значення. Потрібно подавати інформацію вичерпно й швидко. На противагу, у цьому перформансі багато пауз. Вони нібито пускають більше повітря, дають людям простір, аби посидіти з тим, що вони побачили, додумати, зрозуміти»,
— додає Оксана.
У 2023 я дивилася на Оксану Леуту у Львові, а тепер вона сидить від мене через екран, доки триває тур Radio Live у Франції. Наступна зупинка — Київ, тож під час Docudays UA вона вийде в етер живого радіо» й розповідатиме від себе і про себе разом з іншими учасниками й учасницями проєкту.
Документальний перформанс Radio Live в межах програми DOCU/СИНТЕЗ відбувається за підтримки Французького Інституту в Україні.
23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
