Презентуємо першу частину спеціальної програми «Деконструкції», присвяченої деколонізаційним практикам та оптиці. У своєму матеріалі кінознавиця Довженко-Центру та кураторка кінодобірки Альона Пензій розповіла про архівні фільми, оцифровані ексклюзивно до серії показів та подій цьогорічного фестивалю. 

Спецпрограма «Деконструкції» започаткована й відбувається за фінансової підтримки Європейського Союзу в межах проєкту FILMDECO у консорціумі з двома європейськими кінофестивалями — One World (Словаччина) та Verzió (Угорщина) — з метою критичного осмислення спадку колоніальних політик у Центральній та Східній Європі.

Війна в Афганістані, безглузда та кровопролитна; аварія на ЧАЕС, а точніше — приховування її наслідків; історія кримських татар, які після десятиріч поневірянь у депортації почали повертатися в Крим і виборювати своє право на дім, — усе це з кінця 1980-х пришвидчувало розпад Радянського Союзу. Лупати цю стіну почали ще шістдесятники, але тоді системі вдалося ув’язнити й на якийсь час упокорити первоцвіт української свободи, що зійшов після сталінської зими. Проте зерня загальнолюдської народної мудрості в українському селі не вдалося вилучити ні в часи колективізації чи голоду, війни чи безперспективного колгоспного щодення. 

Кадр із фільму «У неділю рано...»

Українські селяни, зокрема жінки, виносили на собі багато. Навіть ціле дерево на плечах могли, як героїні фільму Мурада Мамедова «У неділю рано...» (1987). Не дивлячись на свій похилий вік вони сильні і фізично, і духовно, багато чого можуть самі, але бояться самотності, не боячись при цьому смерті. Хоча помирати ніхто з них, звісно, не хоче. У цих жінок досить критичний погляд на життя та радянську систему, але водночас є якесь стоїчне прийняття всього, що з ними відбувається. Можливо, це через відчуття спільного кола, в якому навіть «валити» ліс не так вже й важко.

Сильний жіночий образ Мурад Мамедов створює і в іншому своєму фільмі — «Рана» (1988), який оповідає про наслідки війни в Афганістані. Солдати повертаються додому — у цьому поверненні немає ні пафосу, ні радості. Скалічені війною ветерани не потрібні державі, яка вже розвалюється. Вони залишаються наодинці з посттравматичним синдромом та інвалідністю. Їм важко говорити про пережите не лише тому, що цей досвід ніхто, крім побратимів, не зрозуміє, а й тому, що про нього не хочуть чути. За десять років у воєнних операціях взяли участь 160 тисяч українців. Загинуло близько 3 тисяч. Та коли виводили війська, влада всіма силами намагалася приховати наслідки неоколоніальної війни. У фільмі за чоловіків здебільшого говорять матері, для яких особиста трагедія понівечених доль їхніх синів стає поштовхом, щоб озвучити своє право на правду.

Кадр із фільму «Рана»

Не просто озвучувати, а голосно заявляти починають українці та українки на екологічних акціях наприкінці 1980-х. Аварія на ЧАЕС підірвала підвалини радянської системи. Вона спонукала до роздумів та розмов про колоніальний характер відносин між Росією та Україною, про експлуатацію природних та людських ресурсів в інтересах першої. Замовчування наслідків аварії настільки сильно сколихнули суспільство, що чорнобильські акції стали першими несанкціонованими в Радянському Союзі. Саме такою є десятитисячна акція на стадіоні «Динамо» в Києві на річницю трагедії, яку зафіксував Георгій Шкляревський в фільмі «Право на правду» (1989). Саме чорнобильські протести можна вважати початком шляху до Незалежності, адже за екологічними вимогами вже зовсім скоро підтягнулися соціальні та національні.

Кадр із фільму «Право на правду»

У незалежній Україні Сергія Параджанова впевнено називають одним із найвідоміших режисерів, а «Тіні забутих предків» (1964) — точно одним із найвизначніших українських фільмів. Піднесення в пантеон національних героїв сталося вже після його смерті, як він, ображений та хворий, і заповідав наприкінці свого життя у фільмі Анатолія Сирих «Сергій Параджанов. Відвідини» (1994). Параджанов був надто вільним, щоб не бути обмеженим системою. Він мав сміливість казати правду в будь-які часи. Це право не забрали навіть роки таборів. Гірка та болюча, вона звучить у фільмі й закликає до роздумів про причетність України до радянської колонізаторської політики.

Кадр із фільму «Минуле?...»

Автор останнього фільму в підбірці Рафаїл Нахманович був одним із найвпливовіших та найактивніших шістдесятників в українському кінематографі. У 1966 році його група зафіксувала на плівку несанкціонований мітинг у Бабиному Яру за участю Івана Дзюби та Віктора Некрасова, через що режисер зазнав переслідувань із боку КДБ. Це, зрозуміло, сильно вплинуло на можливість творчості, але не на її глибину та пророчість. Героїня його останнього фільму «Минуле?...» (1995) кримськотатарська активістка Бесібе (Белла) Аксакова говорить від імені тих, хто не може за себе сказати. Її слова — про розорені, сплюндровані могили предків, про рідних і близьких, яких тисячі кримських татар лишали обабіч залізниці по дорозі в заслання, про тих, хто був замордований нацистською та радянською системами. Вона стоїть за право живих мати свій дім на рідній землі. Боляче й пророче стоїть знак питання в назві фільму Нахмановича з циклу «Народи України». Історія депортації та повернення кримських татар додому, на жаль, не тільки не втратила актуальності, а й набрала ще більш гострого й болючого звучання сьогодні.

Наприкінці 1980–90-х люди почали все голосніше вимагати свого права на правду, на людське ставлення, на дім, пам’ять, свободу. Тогочасне документальне кіно не лише вхоплювало і фіксувало цю тенденцію, а подекуди саме ставало рушієм системних змін. Правда стала киснем для всього живого й агресивним окислювачем для сталевих лещат системи. 

Чільне фото: кадр із фільму «Сергій Параджанов. Відвідини»

Фінансується Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать виключно автору/-ці (автор(к)ам) і не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури. Ні Європейський Союз, ні орган, що надає гранти, не несуть за них відповідальності.