Спеціально до 23-го Docudays UA ми підготували цикл інтерв'ю з автор(к)ами українських повнометражних фільмів, аби розкрити історії створення документальних фільмів цьогорічної програми фестивалю та познайомити вас ближче. Читайте першу розмову з конкурсанткою DOCU/УКРАЇНА режисеркою та військовослужбовицею Оленою Максьом, авторкою стрічки «Не питай мене, чи я вбивала».
Перші кадри, які ми бачимо, зняті напередодні початку повномасштабного вторгнення. Коли ти почала знімати цей фільм і чому? Чи одразу планувала або відчувала, що ці матеріали можуть/мають втілитися у фільм?
Ще до повномасштабного вторгнення я знімала фільм про інституційні заклади в Україні — місця, де під одним дахом живуть зовсім молоді та літні люди з інвалідністю, об’єднані спільною залежністю від системи. Моєю головною героїнею була Іра — дівчина на кріслі колісному з Нової Каховки, сирота, яка писала вірші. Після окупації її вивезли до Росії. Я не змогла їй допомогти. Потім я приєдналася до Збройних сил України — і ми втратили зв’язок. Я не знаю, де вона зараз і чи вона жива.
Добре пам’ятаю, що відчувала ще задовго до 24.02.2022, що армія РФ спробує окупувати Україну. Це відчуття не відпускало, дуже заважало щось планувати… Я намагалася говорити про це з колегами з Європи, з друзями в Україні… але слова ніби не знаходили опори. Багато хто казав, що я перебільшую і такого не може статися. Проте на той момент, я думаю, багато хто це відчував, але відганяв цю думку, не хотів вірити, приймати…
Ні, я не планувала і не відчувала, що кадри, які були зняті до повномасштабного вторгнення, мають втілитися у фільм… Ці кадри з мого особистого щоденника, як і деякі інші, які ви бачите у фільмі, — я фільмую себе, намагаючись коротко передати свій стан і те, що відбувається навколо.
Кадр із фільму «Не питай мене, чи я вбивала»
Коли ти ухвалила рішення долучитись до Збройних сил? У фільмі ти фіксуєш досвід трансформації (розширення ролі) людей з цивільних на військових, зокрема і власний. Як зйомка впливає на проживання і сприйняття цього досвіду, що камера дає побачити — в інших та в собі? За яким принципом ти вирішувала вмикати камеру та знімати події навколо? Коли відчувала, що це саме той момент для документування?
На початку повномасштабного вторгнення я приєдналася до групи волонтерів/-ок, які займалися евакуацією цивільного населення з небезпечних територій. Я була з камерою і іноді просто фіксувала те, що відбувалося, не думаючи, що це може колись стати фільмом. Багато залишилося поза кадром. Як ми з водієм Сергієм, який зараз також у ЗСУ, натрапили на російський блокпост у Чернігівській області і дивом втекли. Як жінка з Бучі розповідала, що її ґвалтували російські військові, і вона не знала, як з цим жити далі і чи говорити про це чоловікові.
А потім був Краматорськ… 8 квітня 2022 року ми приїхали на вокзал після того, як ракета «Точка-У» вбила 61 людину, понад 120 були поранені. Цей день став точкою, після якої я вирішила приєднатися до Збройних сил України. Я пройшла навчання, «відсвяткувала» свій день народження 8 травня вже як військовослужбовиця — стрілець-санітар — і 10 травня ми вирушили до Луганської області.
Я була єдиною жінкою в батальйоні. Обстановка була критично складною: нас було значно менше, ніж ворога, і ресурсів майже не було. На позиціях камера була не просто недоречною — вона була зайвою. І бажання знімати майже зникло. Але було багато втрат. І в моменти, коли це було можливо, я почала фіксувати — хлопців на КСП, перед виходом, уривки реальності, які вдавалося зловити. Іноді знімала себе — з думкою, що якщо зі мною щось станеться, камера залишиться, і, можливо, хтось зможе використати ці матеріали.
Камера мене трохи заспокоювала.
Я знімала нас живими…
Побратим Артем, фото надане Оленою Максьом
Як побратими і командування поставилися до ідеї знімати? Чи важко було узгоджувати відзнятий матеріал з пресслужбою свого підрозділу? Як багато можна показувати глядач(к)ам в умовах, коли війна продовжується?
Уперше ідея робити фільм з’явилася після загибелі мого близького друга і побратима — 20-річного Артема. Я дуже хотіла, щоб його пам’ятали. Побратими, які за цей час стали як рідні, сприйняли цю ідею нормально. Але в той період на «просто зйомки» часу майже не було — на війні постійна робота і немає вихідних.
Я не знімала секретних операцій. Не брала камеру на бойові позиції. Знімала лише тоді, коли це було можливо і не заважало службі. Командувач НГУ, на той момент генерал-лейтенант Юрій Лебідь, також нормально поставився до періодичних зйомок за умови, що це не перешкоджає виконанню бойових і службових задач. Тому і у пресслужби не виникало питань.
Мені складно відповісти, що саме можна показувати глядачам та глядачкам. Іноді мене дратує, коли журналісти говорять про речі, які мали б залишатися в таємниці — тактики, нові розробки. Ворог це відстежує, ми робимо так само.
Є речі, про які дуже важко говорити. Дуже страшні речі. І я не знаю, коли настане момент, щоб їх розкрити.
Кадр із фільму «Не питай мене, чи я вбивала»
Назва стрічки одразу чіпляє і відчувається по-своєму очевидною. Певно, вона може зрезонувати різним людям по-різному, тому цікаво почути про неї від тебе.
У мої перші військові вихідні, після того, як ми вийшли з Бахмуту, я приїхала до Києва і зайшла до моєї подруги — зараз продюсерки Жанни. У неї тоді гостював наш друг, литовський режисер. Ми пили каву на балконі, палили… і мені було важко повернутися до small talk, намагатися поводитися «нормально».
І раптом він запитав: «Ти вбивала?»
Я довго мовчки дивилася на нього. Потім він, не витримавши мого погляду, просто обійняв мене.
