Марко Ґрба Сінґх  народився в 1988 році в Белграді (Сербія). Нині навчається в аспірантурі з кінорежисури на Факультеті драматичних мистецтв у Белграді. Автор короткометражних документальних фільмів «Принаймні ми зустрілися» та «Блідий». Фільм Марка «Абдул і Хамза» брав участь у конкурсі Міжнародного фестивалю документального кіно в Марселі у 2015 році та здобув «Особливу згадку журі». 

У 2016 році в межах проєкту Looking China Марко зняв короткометражний документальний фільм під назвою «Зірки Гаомейгу» в Юньнані (Китай). Фільм отримав нагороду «Найбільш інноваційний короткометражний фільм» на кінофестивалі Visions du Réel у 2017 році. А короткометражний фільм «Якби було по-моєму, я б не пішов» був показаний на Каннському кінофестивалі 2017 року в секції ACID. Марко Ґрба Сінґх був членом студентського журі на кінофестивалі в Сан-Себастьяні у 2016 році. Зараз він працює художнім керівником кінофестивалю BELDOCS. На двадцятому ювілейному кінофестивалі Docudays UA Сінґх став одним із членів журі національного конкурсу. 

Як ви прийшли зі сфери кіно до роботи на фестивалі BELDOCS?

Я знімаю фільми вже понад десять років. А вісім років тому я зняв фільм під назвою «Абдул і Хамза», прем’єра якого відбулася на фестивалі в Марселі, і він здобув «Cпеціальну відзнаку журі». Через рік «Абдул і Хамза» був відібраний у програму BELDOCS. А потім я познайомився з командою, відбувся відкритий конкурс для сербського програмера національного конкурсу, і я подав заявку, мене відібрали. Я почав займатися національною програмою. Пізніше мене підвищили до артдиректора.

А про що був фільм «Абдул і Хамза»?

Це був мій перший середньометражний фільм, раніше я знімав короткометражки. Він про двох сомалійських біженців, які ховаються в покинутому будинку поблизу сербсько-румунського кордону, і це було знято фактично перед хвилею сирійських біженців/-ок у 2015 році — у жовтні 2014 року. Фільм показує кілька днів із життя біженців/-ок. Вони просто чекають ідеальної ночі, коли зможуть перетнути кордон Європейського Союзу. Фільм розділений на дві частини, про сомалійців/-ок –– це перша частина. Друга — про знімальну групу, а це я та мої колеги, оператор(к)и та звукорежисер(к)и. Після того, як знімальна група перетинає кордон, вона ставить собі запитання, чи важливе кіно в цих умовах? Тому що я глибоко вірю, що життя для них набагато важливіше, ніж кіно. Так і повинно бути. Тож насправді ці дві частини просто накладаються під час паралельного монтажу у фільмі.

А як щодо вашого фільму «Rampart», який показували в Локарно? Він про вашу квартиру на основі домашніх відео.

Цей проєкт почався з того, що виникла ідея фільму про квартиру, де я виріс. Я жив там з 1994 до 2015 року, і мої батьки хотіли її продати у 2019 році. Квартира була зовсім порожня, готова до продажу. Я просто приходив туди, блукав кімнатами, думаючи про минуле. З цього виникли якісь спогади. Тоді я зрозумів, що хочу зняти фільм, у якому кожна кімната у квартирі викликала б один спогад із минулого. Але потім, коли ми почали збирати касети VHS та інші матеріали з минулого, я зрозумів, що це фільм не про саму квартиру; це про моє дитинство загалом, про місця мого минулого та події, які насправді сформували моє дитинство.

Більшість матеріалів із касет VHS припадає на 1998–1999 роки, коли фактично почалося бомбардування Югославії. Отож, по суті, це про кінець дитинства та прощання з рідними місцями, які, очевидно, зникли. Цю квартиру вже продали, вона належить іншій сім’ї та має іншу історію.

Це були касети VHS вашого діда, чи не так?

Так, мій дід був ентузіастом кіно, але він не був режисером, ​просто любителем. Він купував камери, знімав сімейні зустрічі, збори, свята, таке інше. Іноді він давав одну з камер нам, і ми з батьками робили замальовки або жартували, а потім повертали камеру діду. Більшість матеріалів належить його авторству, і він справді був досить вправний у цьому — дуже цікаво спостерігати, як він працював із камерою.

А ваш другий дід був індійцем?

Мій другий дідусь був родом із Пенджабу, але він народився в Малайзії, в маленькому селі поблизу Епох-Сіті. Його батько, тобто мій прадід, емігрував з Пенджабу на Малайський півострів, коли був зовсім юним, можливо в 13 років. Це було понад 100 років тому. Він почав працювати поштмейстером у Малайзії, на півострові Малайя. Потім був начальником пошти. Його багато разів переводили з однієї посади на іншу. І в нього було десятеро дітей, усі вони народилися в різних селищах. Отже, мій дідусь народився в Малайзії, і коли виріс, працював у Сингапурі, на текстильній фабриці, а потім у середині 50-х поїхав із Сингапуру до Лондона на навчання. Він хотів бути юристом, вивчати право, а моя бабуся приїхала з Югославії, з Белграда, до Лондона, і вони зустрілися там у студентському гуртожитку. Ось така історія.

дискусія DOCU/КЛАС на 20 Docudays UA, Стас Карташов

Ви знімаєте свій перший ігровий фільм про їхню історію кохання?

Саме так. Мій перший художній фільм має бути реконструкцією життя мого дідуся. Я проаналізував його життєвий шлях, і написав сценарій. Але все відбувається в нинішньому часі. Всі речі, з якими йому довелося стикнутися, або всі виклики, які йому довелося пережити, певним чином актуалізовані та поміщені в сучасний контекст. Проте є також документальна частина, в якій деякі члени сім’ї розповідають про нього та родину загалом. І тоді ви зможете відчути, що оповідь змінюється в художній частині залежно від їхніх історій. Ми отримали гроші на розробку проєкту і тепер подаємо заявку на виробництво. Я зніматиму його у Великій Британії, в Англії, в Сербії та в Малайзії, тому що в мене родина у всіх цих країнах. Брати мого діда, діти, мої дядьки, двоюрідні брати, а також моя бабуся, все ще живі. Бабуся живе в Белграді.
 

Що ви пам'ятаєте про війну?

Я народився в 1988 році. Коли в 1991 році почалася війна, мені було лише два з половиною роки. Я не можу пригадати, як саме почалася війна в Словенії, Хорватії та Боснії. Тому моїм першим спогадом стало Косово. Мої батьки були категорично проти Мілошевича та його пропаганди, і вони брали мене на студентські протести в 1996 і 1997 роках, коли я був зовсім маленьким. Це були протести проти Слободана Мілошевича та його партії, тому що вони сфальсифікували вибори. Настрій тоді був дуже піднесений. А потім згадую напруженість у Косово, і з'явилося відчуття безнадійності. Я думаю, мої батьки також відчували, що вони не можуть якось втрутитися у війну й спробувати її зупинити. 

Дуже добре пам'ятаю, коли почалося бомбардування 1999 року. Я нічого не знав про ситуацію в країні, просто пам’ятаю повітряний наліт, сирену 24 березня і як перша бомба впала в якомусь військовому районі поблизу Белграда. Я запитав: «Що це?» — і мій тато сказав, що це просто в нашому районі зіткнулися два тролейбуси, і щоб я не хвилювався. Але я навіть малим розумів, що це неможливо. Не повірив, бо вибух був страшної сили. А тоді ми спустилися в підвал будинку й залишилися там на деякий час, потім ми з мамою поїхали до Тімішоари, щоби залишитися там до закінчення бомбардувань. За деякий час ми повернулися.

Вашому батьку потрібно було мобілізуватися? 

Він не хотів іти на війну. Ніхто не хотів — ні дядьки, ні він, бо вони твердо вірили, що та війна була злочинною. Вони були противниками політики Мілошевича, тому просто ховалися від мобілізації у друзів.

Зараз далеко не всі в Сербії підтримують Україну в російсько-українській війні. Чому так?

Авжеж, це правда. І мені дуже сумно, коли я чую, як деякі люди говорять якусь злісну маячню. Я все-таки думаю, що в більшості людей є почуття емпатії. Проросійські та пропутінські прихильники дуже гучні й агресивні, і багато людей у їхній присутності просто бояться говорити те, що думають. Але я твердо вірю — тобто я все ще вірю — в людство. І в колах моїх друзів і людей, яких я зустрічаю, 99% мають емпатію і засуджують те, що зараз чинить Росія. Думаю, прихильність до політики Росії пов’язана з пропагандою з боку медіа і певним досвідом та переконаннями людей:  через бомбардування 1999 року їм притаманні дуже антинатовські настрої. Отже, справа не в тому, щоби бути з Росією, не в тому, щоби бути з Путіним, а в тому, щоби бути противниками НАТО. Я думаю, вони роблять помилку, тому що зараз важлива Україна.

Чому ви особисто погодилися поїхати на кінофестиваль у Києві? 

Тому що я хочу підтримати фестиваль і людей, деякі колеги з фестивалю — мої друзі / подруги, і я не можу їх підвести. Я вірю, що повинен зробити хоча б щось, щоби продемонструвати декому свою позицію, виявити хоч маленький жест підтримки. Тому що я дуже пригнічений і наляканий усім, що відбувається. Хочу, щоб війна якомога швидше закінчилася. Я був дуже, дуже радий отримати запрошення і вдячний за це.

Ви щойно приїхали з Каннського фестивалю. Які у вас враження?

Мені сподобалося кілька фільмів, аргентинський режисер Лісандро Алонсо зняв фільм, який був поза конкуренцією. Я взагалі великий фанат його фільмів. У нього абсолютно особливий, неспішний підхід до оповіді. Це було справді цікаво. Мені сподобалися «The Fallen Leaves» Акі Каурісмякі. Його фільми й стиль — унікальні. Він завжди сповнений любові та співчуття. Мені страшенно подобаються його фільми, і цей був один із його найкращих. Що ще? Там був цікавий конголезький фільм із «Особливого погляду» під назвою «Омен», дуже важливий. У кіно завжди є проблема моралі. Як показувати людей, як представляти свою власну країну? Ви на межі експлуатації якоїсь теми чи ні? Я вважаю, що цей фільм дуже добре показав конголезьке суспільство без будь-яких спекуляцій, з любов’ю та пристрастю до кіно. Я б сказав, ось ці троє були дуже цікавими.

Ваші проєкти дуже різні. Перший — фільм про мігрантів/-ок. Потім експериментальний фільм про родинне коріння, тепер у роботі — фільм про історію кохання ваших дідуся і бабусі… Що їх об’єднує? У вас є власний метод?

Я думаю, що в мене є власний метод оповіді та візуальний стиль. Я завжди люблю всіх своїх героїв/-нь. І це, можливо, об’єднує всі ці фільми, тому що в «Абдулі та Хамзі» ми справді стаємо родиною. Під час зйомок ми всі стали друзями та сім’єю, а потім у стрічці «Rampart» це моя власна родина, розумієте? Тож так, можливо, я б сказав, що створення фільму — це також створення власної сім’ї зі знімальною групою та з персонаж(к)ами. Це дуже важливо.

Що ви думаєте про націоналізм? Бо ми насправді боремося за свою мову і свою культуру, через що дехто з європейців/-ок нас вважає агресивними.

Мій дідусь — з Азії, мій другий дід походить із невеликої місцевості в сучасній Боснії та Герцеговині, яка колись була частиною Югославії. Ми всі змішані. Національність — це те, що ви отримуєте від народження. Ви не досягли цього працею чи ще якось, розумієте? Я народився тут, але міг народитися в іншому місці. Дуже важливо для мене об’єднуватися з людьми, тому, наприклад, один із моїх улюблених фестивалів у світі — DoсuFest у Косово. Я пишаюся тим, що дружу з цими людьми й що між нами немає напруги. Тому я не розумію націоналізму в такому вузькому сенсі.

У мене є багато друзів із Косова та Албанії, хоча на урядовому рівні відносин між Сербією та Косово не існує. Однак на людському рівні вони є, бо є люди з добрими серцями. Та звісно, Україна має захищатися, це відповідь на російську агресію. Росія вторглася в Україну, і Україна повинна захищати свої кордони. Ось і вся історія.

Що ви побажаєте нашій аудиторії на Docudays UA?

Я вважаю, що культура дуже важлива, особливо в ці важкі часи. І сподіваюся, що глядачам і глядачкам сподобаються фільми, що вони будуть захоплені дискусіями. І ще я сподіваюся, що Україна якнайшвидше стане вільною. Дуже, дуже сподіваюся, що війна закінчиться якнайшвидше.

Чільне фото: дискусія DOCU/КЛАС на 20 Docudays UA, Стас Карташов

Текст: Наталя Серебрякова