Напевно, жодні інші стосунки у світі не вміщують у собі стільки амбівалентності, як стосунки в родині. Ми гріємося об незмінну близькість наших рідних і водночас потребуємо дистанції, якщо надто довго й тісно контактуємо з ними. Ми бунтуємо проти сімейних традицій, у яких немає місця для наших бажань та потреб і водночас опираємося на них у буремні періоди життя. Ми ранимося всередині родини й зростаємо в ній.
Фільми програми DOCU/ЮНІСТЬ окреслюють цей спектр непростих досвідів та переживань у чутливий та обережний спосіб. Тут немає дидактичних матеріалів чи етюдів у чорно-білих тонах; натомість є всі відтінки сірого й мережка етюдів про «так, але водночас». Тут є історії про дорослішання, сповнені суму і вдячності за те, яким було дитинство та як відбувається ініціація у світ дорослішання. Є історії про передавання досвіду від старшого покоління до молодшого, де вищезгаданий досвід може бути як зерном для внутрішньої опори дитини і її опору мінливому світу, так і токсичним багажем, який краще залишити попереднім поколінням (а найімовірніше, досвід стає і тим, і іншим). Неважливо, чи працює конкретний фільм з екологічною тематикою чи соціальною — всі вони залишають після себе бажання дістати сімейний альбом і закликати всіх предків дати сили пережити ще один робочий тиждень. Адже дорослішання, — наче промовляють до нас фільми з цієї програми, — це ніщо інше, як алхімічне перетворення травм та міфів своїх предків на золото, яке завжди грітиме зсередини.
Близнюки Ральф та Ремі проводять більшість часу разом. Брати їздять на великах по скейт-майданчику, ловлять жаб на місцевому озері й катаються на катамарані під яскравими й водночас ніжними променями літнього сонця. Звичайні собі підлітки. «Він мій брат, я люблю його. Я проводжу так багато часу з ним, що для мене він, як усі інші», — каже Ремі на півдорозі фільму. І додає, що він «просто помітив, що брат інакший поступово, по мірі власного дорослішання».
Фільм намагається надати нам таку ж оптику та переконатися, що ми бачимо відмінність братів теж поступово. Різниця між ними помітна, але не критична: Ральф мовчазний, імпульсивний, тримається осторонь однолітків; Ремі усміхнений, завжди в центрі групи, поводиться як дорослий. Цей фільм не зацікавлений у тому, щоби розповісти історію про чиюсь неповносправність, тому вона ніколи й не потрапляє у фокус сама собою, не називається безпосередньо. Оаза тут радше є метафорою місця, де брати перебувають зараз у своєму житті, — їхнього дитинства, яке незабаром завершиться.
Цю історію можна було б розповісти як історію парентифікованої дитини, яка однією ногою завжди в царстві дорослих через свою роль піклувальниці. Натомість автор(к)и обирають більш тендітну і збалансовану лінзу, в якій Ремі та Ральф можуть залишатися просто братами, а їхні стосунки — звичайними стосунками сиблінгів, зі своєю особливою і відповідною до контексту динамікою, як і будь-які інші сімейні стосунки.
Динаміка родини як первинної спільноти постає перед нами також і в обʼєктиві стрічки «Надлишок нас врятує». Підлітка Фаустін живе разом із батьком, дядьком та рештою родини в селі Вільро на півночі Франції. У Вільро, — каже Фаустін, — немає перукарні, супермаркету, немає аптеки; але люди тут вірять у те, що терористична атака може статися просто в них у селі.
Фільм мігрує із документальної форми в гібридну, майже створюючи свій власний мультисвіт через залучення ігрових елементів. Часом здається, що всі сцени цирку та хаосу перед нами просто вдало зіграні усією сім’єю — настільки химерно розвиваються події на екрані. І, зрештою, часом так і є. Молода Фаустін завжди тримається осторонь від усіх витівок своєї родини, і її погляд витвережує навіть тоді, коли сама камера нас обманює.
В одному з найбільш віддалених місць Амазонії батько із племені ашанінка вчить свого сина ловити сома за допомогою самого лише рибальського гачка та правильної техніки пірнання. Фільм показує Рікі та його батька: вони живуть біля річки Юруа, яка забезпечує їхнє селище рибою та іншою поживою. Щоденна наявність родинної вечері залежить від прозорості води в річці та спритності рибака. Для батька приходить час навчити свого сина всього, чого колись навчили його самого, а для Рікі — правильно зв’язати свій перший гак та зловити свого першого величезного сома.
За ініціативою Арліндо навчити сина традиційного рибальства стоїть також його потреба у створенні свого спадку. В ситуації, коли історично багаті на біологічне різноманіття землі ашанінка опиняються під загрозою побудови гігантського шосе між Бразилією та Юруа, шлях життя племен цього регіону Амазонії також стає загроженим. І тоді ловля сома — це не лише ритуал переходу з дитинства в дорослість, але й жест надії, що ця спільнота зможе тривати далі.
Перед Кіаном, який приїжджає до свого дідуся на літні канікули у фільмі «Вівчар», стоїть схоже завдання, що й перед Рікі. За літо дід Мартін хоче навчити хлопця самостійно справлятися з вівцями на родинній фермі, хоча сам Кіан волів би мати вранці досхочу часу для сну, а решту дня проводити, граючи в футбол із друзями й купаючись у морі.
Настанови Мартіна суворі, і часом він не має достатньо терпіння для Кіана. Той не надто ретельно прибирає стайні, ще не вміє швидко обрізати роги баранам, та ще й пес-пастух Томас не слухається вказівок хлопця. Вівчарство — суворе ремесло, яке вимагає строгості та дисципліни як до себе, так і до тварин. У цьому фільмі підлітковий і мрійливий світ Кіана, де ще є місце грі та жартам, ніби вступає в протистояння зі світом Мартіна, в якому бізнес живе за своїми правилами, а недостатньо чисті стайні можуть спричинитися до позбавлення ліцензії. Ірландський горбистий ландшафт і суворий клімат у кадрі наче ще більше підсилюють контраст із ніжним віком Кіана та виборами, що постали перед ним.
Чільне фото: кадр з фільму «Ширампарі: спадок річки»
Текст: Наталя Єрьоменко
_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.
