У Києві в Мистецькому Арсеналі 20–22 вересня відбувся фестиваль для дітей та підлітків «Різні разом». Команда ГО «Докудейз» вперше долучилася до такої форми активності: зібрала найцікавіші кіношні артефакти й запланувала інтерактивні заняття, через які хотіла поділитися пристрастю до документального кіно про права людини. Ксенія Опря, редакторка сайту Docudays UA, написала репортаж про триденне спостереження та закарбувала свій досвід на світлинах.

«А хто такі дорослі та чи я до них належу?», — запитала я себе, коли задивлялася на різнобарвні стенди фестивалю. Тому що, здавалося б, це все створено для дітей та підлітків, щоб саме вони пізнавали світ, людей, культуру та історію. Адже, як я звикла думати, дорослі це все вже й так знають. Ба більше — було би дивно зараз дати собі волю й гратися в «дитячі» ігри.

На вході був куточок із безліччю рослин та квітів, далі — помпезний стенд Ґете-Інституту. За ним справа — експозиція мисткині Даші Подольцевої, зліва — царина Docudays UA. Йдучи вперед простором можна було зустріти музейні знахідки з різних куточків України: з Луганщини й Донеччини, з Охтирки, Дніпра, з Херсонщини, Миколаївщини, Волині, Кіровоградщини (і це тільки частинка, яку я змогла запам’ятати). Активності від Благодійного фонду Сергія Притули, мовних шкіл, сучасних навчальних інституцій, майстерень, школи робототехніки, Музею у темряві, Музею у Другій світовій війні, Музею «Чорнобиль», Музею Революції Гідності, Верховного Суду, Київського Пласту, книгарень та ще величезної плеяди учасників. Якби ж це все було зібрано на одному ярмарку в моєму дитинстві! 

Ранок першого дня. Стенд Docudays UA та кіноклубів DOCU/CLUB чекає на перших відвідувачів/-ок. Фото: Ксенія Опря

Від команди «Докудейз» нас було десятеро. Представниці кіноклубів: Катя Сінгурова, Тата Гусар, Оля Бабчук, Оксана Гіль, Наталя Добрянська. Від фестивалю — я, Настя Анкович, Марічка Матяшова, Ніка Попова, Даша Подольцева та Поліна Яковлева. Ми змайстрували гіпнотичний стенд та проводили кінопокази. У нас діти могли грати у вікторину й виграти тематичну маску; пройти квест про права дитини; написати, що, на їхню думку, означає «документальне кіно» й отримати стікери. А ще намалювати свій портрет. Головне — усі могли познайомитися одні з одними та стати друзями фестивалю й кіноклубів. Декорації гіпнокіл та песики мали магічний ефект: я зафіксувала на фото зачаровані обличчя, які нагадали мені стрічку «На 10 хвилин старший» Герца Франка. 

Діти, зачаровані гіпноколами. Фото: Ксенія Опря

У п’ятницю було багато шкільних груп. Ми разом подивилися стрічку «Габріель повідомляє з чемпіонату світу» за модерування Наталії Добрянської. А на нашому стенді мені поталанило познайомитися з молодою вчителькою Дарією, яка привезла своїх учнів та учениць на фестиваль із Вишневого, знімала клас на стильну ретрокамеру й поділилася враженнями про захід:

«Наша директорка школи дуже активно моніторить всю інформацію й коли ми побачили, що в Арсеналі буде проходити фестиваль та ще й освітній, вирішили — треба їхати! Ми зібралися за два дні й дуже радіємо. Доїхали десь за хвилин 40, наймали автобуси. Це завжди цікаво. Зараз пройтися по всьому цьому простору, побачити нові ідеї та взяти щось для себе — це дуже треба. Тому що наші учні та учениці активні, надзвичайно творчі, а ваша тема взагалі для них — це просто 100 зі 100!»

Дарія та її суперкоманда учнів і учениць. Фото: Ксенія Опря

В суботу я повністю подолала свою сором’язливість, навчилася першою підходити до людей і розповідати їм про справу, яку люблю. Приймати відмову у розмові, адже було й таке. Проявляти цікавість до речей, навіть якщо вони здаються «дитячими». Питати співрозмовників про їхні заняття й зізнаватися, що геть нічого не знала про них раніше. Найбільше сподобалося літати на симуляторі дронів, а також вгадувати аромати спецій з музею, який вивчає античне місто Ольвію.

Неділя видалася супер жвавою. До того ж — ми принесли відеокамери. Одну я давала дітям та підліткам, щоб вони фільмували все, гуляючи простором. Ще одна камера транслювала зображення одразу на великий екран телевізора, тож ми могли «ловити» в кадр усіх, хто потрапляв у «пастку» гіпнокіл, а потім пропонували самим стати «ловцями». Я познайомилася з 10-річним хлопцем Максимом. Він сказав, що, коли виросте, ймовірно, хоче стати геймером, але кіношна справа його також дуже зацікавила. Ще з камерою подружилася дівчинка Поліна. Вона зізналася, що тримала її в руках вперше і що це був дуже цікавий досвід. Під кінець фестивального дня ми зустрілися з Поліною та її мамою в лекційній залі на дискусії з режисеркою Іриною Цілик. А за 10 хвилин знову — вже на показі фільмів проєкту Civil Pitch 2.0: «Наша робо сім’я» Анастасії Тихої та «Під крилом ночі» Лесі Дяк.

Максим в ролі кінематографіста. Фото: Катя Сінгурова

Режисерка першої стрічки Анастасія Тиха долучилася до показу й на обговоренні розповіла про те, як незвично було знімати новий незнаний світ родини робототехніків з Вугледару: маму, тата, двох синів. Авторка досліджувала заняття хлопців та розпитувала про кожну деталь, щоб зрозуміти їх та правдиво закарбувати. Вона поділилася також думками про роль свого фільму для дітей та підлітків:

«Робототехніка — це доволі замкнене ком’юніті, про яке дуже важко дізнатися ззовні. Навіть якщо діти не планують собі математичний чи програмістський шлях — це може бути цікаво в певний момент життя хоча б просто для загального розвитку та залученості. Мені здається, дуже важливо, що в нас була змога зняти фільм про те, що розкриває нові сфери життя через історію героїв, їхній інтерес. Також родина, яку я зафільмувала, вражає своєю сильною енергією та цілеспрямованістю. В наших умовах дуже важливо мати такий надихаючий приклад. Тому що часом буває важко. І, на мою думку, дітям також цінно бачити, як інші діти, які двічі втекли від війни на Сході України, залишаються такими захопленими, з легкістю та інтересом займаються своєю справою. Очевидно, улюблене заняття допомагає їм пройти цей складний життєвий етап». 

Розмова з Анастасією Тихою після показу фільмів проєкту Civil Pitch 2.0. Фото: Ніка Попова

Звісно, вир подій, який відбувся за три дні, не дав повної відповіді про те, хто ж такі ці дорослі люди — у наш час вони бувають різними. Але я, принаймні, розчаклувала всередині себе стереотип: бути дорослим — не означає не цікавитися всім навкруги.

Фото: Ніка Попова, Ксенія Опря, Катя Сінгурова.