Цьогоріч на Docudays UA працювало чотири журі, і одне з них оцінювало фільми на правозахисну тему. Журі Rights Now! подивилося десять фільмів про гідність, свободу та рівність із різних програм фестивалю.
В журі: український дипломат, колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін, продюсерка документальних фільмів та активістка Наталія Панченко та юрист міжнародного права, який спеціалізується на правах людини, Вейн Джордаш.
Вейн — президент фундації Global Rights Compliance, яка консультує українських прокурорів/-ок, що розслідують воєнні злочини росіян проти українців/-ок. Редакторка фестивального гіда Дарія Бадьйор зустрілась із Вейном до фестивалю і поговорила про його очікування від фільмів, про сірі зони в міжнародному праві та найнагальнішу проблему нашого покоління.
Чого ви очікуєте від фільмів, які будете дивитись як член журі?
Знаєте, я починав свою роботу у сфері прав людини як адвокат захисту. Одна з причин, чому я вважаю це цінною роботою, — це те, що ти змушений думати про права людини не в чорно-білий спосіб. Ти змушений досліджувати сірі зори, змушений ставити питання про природу влади, про те, як цією владою користуються держави та можновладці. Багато, кого я представляв тоді, були дуже впливовими під час воєн, а коли ті завершувались, вони втрачали свою владу і сідали на лаву підсудних.
Мене дуже цікавить природа влади й те, як ця влада маніфестується, як нею зловживають. А також те, як суспільство на це реагує та намагається змусити до більш розумного втілення влади. Словом, мене дуже цікавлять запитання: як працюють права людини? Хто їх отримує? Хто ні? Хто опиняється на лаві підсудних, а хто ні? Які держави примудряються уникнути відповідальності, а які держави до неї притягуються? В будь-якому фільмі я б хотів бачити, як ці питання ставлять і як шукають на них відповіді.
Мистецтво — чудовий спосіб досліджувати сірі зони, про які ви сказали. Але я бачу дилеми, з якими стикаються художники/-ці нині в Україні, і я б сказала, що якщо ви персонально залучені в ці непрості питання, вам буде складно. Зараз ви живете в Україні. Ваша родина тут. Як це особисте включення впливає на вас професійно? Чи це робить вас більш чутливим, чи навпаки — ускладнює роботу?
Це найскладніша робота, яку я коли-небудь робив. Я дуже часто ставлюсь до неї емоційно.
Вейн Джордаш оголошує Приз правозахисної програми Rights Now! на церемонії нагородження Docudays UA
Я — насамперед юрист міжнародного права. І якщо такий юрист вам каже, що він не відчуває емоції, коли робить свою роботу, то, думаю, він або не говорить правду, або з ним щось не так. Секрет, звісно, в тому, що ви маєте відкласти емоції — і робити свою справу.
Але у випадку з Україною — це дуже непросто. Складніше бачити сірі зони, а це немаловажно, адже дозволяє краще розуміти людське життя та суспільство. Це також робить тебе кращим юристом. Мої емоції заважають мені працювати більш витончено і детально, але з іншого боку, роблять її важливішою.
Якщо чесно, кожного дня я чекаю на момент, коли більше не буду робити нічого, що стосувалося б України. Зрозумійте мене правильно: порівняно з іншими, мене не торкнулася війна, ніхто з моїх знайомих не загинув, мій будинок не зруйнований і так далі. Я один із щасливчиків. Але разом з тим, ця робота — не те, чим би я зараз обрав займатись. Але я, як і багато хто в Україні, маю це робити.
Ви сказали, що цікавитеся тим, як проявляє себе влада. Після початку повномасштабного вторгнення ми в Україні багато говорили про владу міжнародних організацій і необхідність їх перезавантаження або принаймні переосмислення. Як думаєте, в ООН, Міжнародного кримінального суду (МКС), НАТО ще є влада, як раніше? І як ви вважаєте, чи ця війна призвела до якихось значних змін у розмові про міжнародне право?
Я думаю, ця війна точно підсвітила неефективність процесів у міжнародному праві та те, як міжнародне право діє на користь певних груп та країн. На цих питаннях сфокусувалися значно сильніше після кричущого злочину агресії й такого чіткого розмежування між злочинцями та невинними людьми, яке ми бачимо в цій війні.
Всі ці питання — частина ширшої розмови, в центрі якої — ідея того, що у деяких країн є влада, а в інших ні.
Міжнародне кримінальне право переживало кризу легітимності. Раніше МКС займався лише африканськими підозрюваними, і не було жодного шансу, щоб потужні країни, як США, Велика Британія або Ізраїль, були притягнуті до відповідальності. Питання: чому? Чи може міжнародне право з цим дати раду? Відповідь: ні, не може.
Україна порушила важливі питання. І якщо відповісти на них неправильно, це призведе до того, що система продовжить працювати, як раніше. В разі цього, без перебільшення, настане кінець будь-якої поваги до міжнародного права. Якщо Росія, наприклад, не опиниться в Гаазькому трибуналі, навіщо всім іншим поважати Міжнародний кримінальний суд? Ми бачимо, як Росія поводиться в Україні, порушуючи статут ООН. Заплющте на це очі, і ми побачимо, як схожі на Росію країни відреагують.
Чи будуть глибокі й структурі зміни? Я не дуже в цьому впевнений. Будь-яка організація добра настільки, наскільки люди, які нею керують. Подивіться на те, як Україна чекала на допомогу від США [прим. авт. — розмова була записана 11 квітня 2024 р.]: купа обіцянок, «ми стоятимемо з вами до кінця» і так далі — і де Україна два роки по тому? Задихається без озброєння, тому що Захід не дотримав своїх обіцянок.
Думаю, ми маємо бути обережними: є багато питань та відповідей, а проте мало що змінюється.
Ми критикуємо систему, але разом із тим — це найкраща система, яку ми наразі маємо. З іншого боку, Дональд Трамп, наприклад, теж її критикує. Як її перезавантажити без того, щоб повністю зруйнувати, й тим самим не зіграти на користь Трампа?
Думаю, МКС тут — гарний приклад. Роками його критикували за те, що він надто африканоцентричний і розслідує лише злочини африканських лідерів. Але якщо ви поговорите з представниками/-цями громадянського суспільства країн Африки, ви дізнаєтеся, що вони дуже цьому раді.
МКС — це сила добра. Але це й справді великий виклик — зробити його більш справедливим і ефективним, не виплеснувши дитину разом із водою.
Окрім України та ізраїльсько-палестинської війни, які ще теми наразі є важливими, на ваш погляд?
Найбільш нагальною проблемою я б назвав боротьбу з авторитаризмом. Вісь «Росія-Китай-Іран-Північна Корея» діє на підтримку російського незаконно вторгнення в Україну, але також підважує глобальний правовий порядок, де домінує Захід.
Що викликає у мене занепокоєння, особливо з цими затримками в постачанні зброї, — це питання, чи Захід справді не розуміє наслідків, чи його просто це не хвилює? Мене це шокує.
До цієї осі авторитаризму ми також можемо додати Венесуелу, Нікарагуа та Еритрею, які використовують всі свої ресурси на боротьбу з демократією та переслідування свого народу. І якщо ця вісь переможе, то яким у біса буде світ для наступних поколінь? Боротьба з авторитаризмом — це головне питання нашого покоління. Якщо ми програємо, світ стане дуже похмурим місцем. Те саме — якщо ми програємо в Україні.
Якщо ми втратимо Україну, наші діти житимуть у дуже небезпечному світі.
Плюс зміна клімату.
Зміна клімату — ще одна велика проблема. І звісно, вони дуже пов’язані. Ви не можете дати раду змінам клімату без продуктивних стосунків із Китаєм, скажімо. Це найбільші виклики наших днів, і ми не дуже добре справляємось з обома.
Ми говорили про владу можновладців. Але чи є влада у звичайних людей, як ви і я, як глядачі/-ки Docudays UA? Що ми можемо зробити?
Добре питання. Перше, що я хочу сказати в цьому контексті, — я шокований кількістю людей в Україні, які нічого не роблять для підтримки армії. Є люди, які віддають все цій війні, є люди, які гинуть, є люди, які втратили все і попри це намагаються допомогти. Думаю, тут і захована відповідь на ваше запитання: у нас у всіх є влада робити щось. Щоб ініціювати зміни. Мені дуже важко пробачити людям, які ніяк не чинять спротив російському вторгненню. Думаю, тому я став правозахисником: я хотів зробити свій внесок. Будь-хто може його зробити.
Вейн Джордаш, директорка правозахисного Департаменту Ксенія Шиманська та Павло Клімкін
Більшість людей втілюють владу у своєму житті, намагаючись спричинити зміни. Це все, що ми можемо вимагати від них. Я — з робочого середовища північно-східної Англії, з доволі бідної родини й бідного міста. Озираючись назад, я бачу, скільки влади маю, порівняно зі своїми батьками. Абсолютно різна ситуація. Але я думаю, що і вони зробили дещо у своєму житті: усиновлювали дітей, зі мною включно, і змінювали щось своїми хорошими вчинками.
Влада означає різні речі для різних людей, але ми всі маємо відповідальність, коли її застосовуємо. А якщо ви робите це безвідповідально, ви — частина проблеми.
Якою є роль громадянського суспільства у вашій роботі? Як не заважати роботі юристів/-ок і правозахисників/-ць? Як допомагати?
Тут я б повернувся до основної проблеми нашого часу — боротьби з авторитаризмом. Ми у сфері правозахисту маємо краще гуртуватися. На жаль, у цьому полі я бачу забагато его, ізоляціонізму, недостатньо кооперації, недостатньо скромності й відданості. А ці речі — критично важливі, якщо ми хочемо побороти авторитаризм.
Нас більше і наша справа правильніша, ніж авторитаризм, але іноді здається, що ми цього не розуміємо. Але я впевнений і маю оптимізм: необов’язково за мого життя, але добра воля переможе. Це кліше — цитувати Мартіна Лютера Кінга, а втім: «Звід вселенської моралі — довгий, але він схиляється до справедливості». Я справді в це вірю.
Думаю, ми переможемо в цій битві проти авторитаризму. Питання лише, як швидко ми це зробимо.
Авторка: Дарія Бадьйор
Фото: Поліна Полікарпова
