Незабаром 9 українських документальних фільмів із програм Docudays UA побачать глядачі та глядачки на кінофестивалі DokuFest у Косово. Щоб актуалізувати контекст цих стрічок, публікуємо огляд цьогорічного конкурсу DOCU/Україна від режисерки Катерини Горностай з фестивального гіда. Це — чуттєва мандрівка сенсами та досвідами, яка повертається до питання — навіщо нам передавати свій специфічний стан у кіно і співпереживати ближнім?
Коли перші шокові тижні війни минули, ми почали звикати до адреналіну, що й досі вирував у крові. Пам’ятаю, як в останні дні березня 2022-го у Києві було дуже чутно війну. Якраз тоді ЗСУ тиснули росіян з Київщини, на горизонті стояв дим і ритмічний гул майже не стихав. А потім агресор відійшов і декілька днів панувала тиша, що тривожила більше, ніж гул. Наче ця тиша могла містити у собі більшу загрозу, підготовку до нищівного удару. Але коли я ділилась цим з іншими, мене розуміли лише ті, хто був поряд. Тоді я вперше подумала про те, наскільки різний спектр переживань тепер у кожного українця й українки відповідно до нового моторошного досвіду. Як передати свій специфічний стан, щоб його відчули інші, які це не переживали? І навіщо його передавати?
Український національний конкурс Docudays UA цьогоріч демонструє цей спектр. І заодно дуже чітко відповідає на питання «навіщо». Від різниці прожитих нами досвідів у суспільстві почалися розколи, у кожної зі сторін з’явились узагальнювальні наративи, поглибилося нерозуміння і звинувачування. А все лише від не-відчуття досвіду іншої людини, від неможливості наблизитись до іншого життя впритул. Як себе почувають ті, хто залишився, ті, хто поїхав, ті, хто змушений будувати нове життя, і ті, хто лише сумує за старим? Ми всі знаємо лише одну сторону, лише свій досвід. Документальне кіно здатне наблизити нас до розуміння інших.
У фільмі «Все має жити» Анна, бодібілдерка-селебріті з Миколаєва, під час вторгнення лишається вдома допомагати покинутим і травмованим війною тваринам. Це приклад стійкої позиції, непохитності рішення. Такі українці й українки вирушають на фронт, волонтерять із першого дня, працюють у сферах критичної інфраструктури, послуг і культури — не зважаючи на блекаути, обстріли та персональні трагедії.
Автор(к)и — Тетяна Дородніцина та Андрій Литвиненко — задумували цей фільм інакшим, вони спирались на тренерський досвід Анни у вихованні спортсменів/-ок-паралімпійців/-ок. Ця щемка лінія теж присутня, але війна додала важливий шар, без якого тепер важко уявити цей фільм. Саме завдяки інтимному портрету героїні й співпереживанню їй, ми можемо глибоко відчути біль кожної істоти на поранених війною територіях. Це той випадок, коли фільм-портрет працює як транслятор чуттєвого досвіду без пафосу й жалісливості.
кадр із фільму «Трішки чужа»
Героїні ж фільму «Трішки чужа» Світлани Ліщинської — вона сама, її мама та донька — поки перебувають у тривожній бездіяльності. Їхній дім — у Маріуполі, їхнє коріння — вирване, тому основне завдання в них наразі — віднайти свою ідентичність, розв’язати клубок особистісних проблем, які завжди підсвічуються такими потужними явищами як війна. Тому на перший план виходить вибір, зроблений героїнею (і авторкою фільму) колись давно — у 90-х вона наважилася переїхати до Києва будувати кар’єру, залишивши дитину на виховання своїй матері в Маріуполі.
Як не відчувати провину за це, коли твоя доросла нині донька постійно підіймає цю тему? Протягом фільму ми бачимо психологічний портрет доньки Саші після евакуації в Лондон: їй дуже важко. Неможливість повернення додому, хвороблива любов до російської мови, музики — рештки розбитої війною ідентичності «пострадянської» молодої людини. Ким тепер бути, якщо місцевою в Британії бути неможливо, а українкою себе не відчувала ніколи?
Бабуся, яка виростила дівчину, за щасливих обставин приїжджає з Маріуполя до Києва за тиждень до початку вторгнення (мене не полишає думка: якби головна героїня не переїхала колись у Київ, уся її сім’я могла б не вижити в цій війні). Ми дізнаємось історію її роду, наповнену страхіттями минулого сторіччя і проявлену в небагатьох сімейних реліквіях та світлинах. Здається, наче завдяки фільму Світлана нарешті починає діалог із мамою, але це більше про маму, ніж про неї саму. Фігура Світлани, авторки фільму, яка перебуває в центрі сюжету, ніби невидима. Ми не розуміємо, що вона робить увесь цей час, чому опинилась у Львові в перші місяці великої війни — між Києвом, де в її квартирі лишилась бабуся, і Лондоном, куди попрямувала донька. Героїня Світлани ніби і ставить питання, підважуючи свою ідентичність, успадковану від радянського часу, але відчуваєш, наче себе справжню вона від нас закриває — наприклад, в одній із атмосферних сцен, яка наштовхує на питання: чи справді ця сцена потрібна режисерці особисто? Чи це просто сцена для ілюстрації «ознаки часу»?
У фільмі «Фрагменти льоду» авторка, Марія Стоянова, досліджує недалеке минуле, дуже актуалізоване в сьогоденні. Вона має справжній скарб — створений її батьком архів 80-х та 90-х років на VHS-касетах. Тут усі закордонні подорожі балету на льоду, учасником якого він був, а також «утрєннікі» маленької Маші, заморські подарунки від тата, перші молочні зуби, які ниткою вириває мама.
Режисерка з трепетом перебирає ці коштовні архіви, цитує батьків, які наче дивляться їх разом із нею, поглиблює своє і наше розуміння понять «залізна завіса», «радянська людина». Батько вмикав камеру, лише щоб зафіксувати зростання дочки, бо вважав, що нічого цікавого у житті в СРСР немає. А мама не пам’ятає жодного з відряджень «по Союзу». Але крізь побутові деталі все одно проступає жахлива реальність того часу: цензура, відсутність правового захисту і свобод. Чесно зізнаюсь, я з нетерпінням чекала, як авторка проявить усе це минуле в сьогоденні. Зруйнований палац спорту в Сєвєродонецьку і присвята режисеру монтажу Віктору Онисько, який загинув на фронті, працюють як крижана вода. Але, крім того, я б так хотіла побачити батьків Марії зараз, просто посидіти разом із нею в тій кухні, що ще в 90-х не мала ніяких меблів. Або принаймні знати, як вони зараз, де вони?
Фільм «Висота» Макса Руденка — історія про закарпатського буддиста. Він був знятий до початку вторгнення, але переглядаючи його, я додумую собі картини сьогодення: той самий лижний трек на Верховині, відсутність сирен у горах, де сумлінний тренер набирає нову групу на навчання стрибків на лижах. Він має благословення й далі бути корисним на своєму місці, віддаватись улюбленій справі й оминути досвід переживання інтенсивної війни.
Утім, цей фільм містить класичну для документалістів/-ок проблему: як зняти цікаву історію людини без інтерв’ю, як побудувати сюжет лише на побуті героя чи героїні, при цьому не сильно заглиблюючись у нього, хоч і розглядаючи його протягом довгого часу?
кадр із фільму «Nice Ladies»
Найбільше з національної програми запам’ятовується одна зі сцен фільму Марії Пономарьової «Nice Ladies». Спочатку він описує класичну історію успіху: у Харкові живе і розвивається команда жінок-чирлідерок старшого віку. Вони наполегливо тренуються, беруть участь у чемпіонатах і талант-шоу. Очікувано, у фільмі з’являється війна. Так само як і в «Усьому треба жити» вона показана виключно через героїнь. На жаль, далі стежити за життям усіх, хто лишився в Харкові, можливості в команди фільму немає. Тому ми лишаємося зі Світланою, яка їде з родиною в Нідерланди, де їх приймає у своєму домі режисерка.
Починається зовсім інше кіно, теж емігрантська історія. Але Світлана активна, вона не полишає тренувань, часто відвідує українські мітинги, тримає зв’язок з друзями в Харкові. І ось її команда вирушає на змагання. Світлану більше не кличуть на сцену, бо вона пропустила занадто багато тренувань. Режисерці вдалось зафіксувати цей біль і розпач, момент відкриття безодні між різними досвідами — розмову між учасницями команди: тими, хто лишився, і тими, хто поїхав. У цей момент я відчула, що в першу чергу цей конфлікт резонує з досвідом авторки фільму й ця автобіографічність є найбільш щирим проявом документалістики: спромогтися розказати про те, що дуже болить, і розкрити це через героя/-їню.
Дуже важливим нині є збереження наших досвідів. І кожен досвід вартує того, щоб бути зафіксованим і розказаним, аби створити багатовимірну картину війни, запам’ятати всі її грані. Можливо, зараз це виходить недосконало, можливо, нам бракує дистанції, щоб якісніше відрефлексувати події. Але кожне авторське висловлювання стане клаптиком у майбутній ковдрі — великому наративі цієї війни. І не менш важливою є робота з відкриття власного серця, щоб мати змогу відчути інших і наблизитися до їх розуміння.
Авторка: Катерина Горностай
Чільне фото: кадр із фільму «Nice Ladies»
