Однією з визначних подій березневого фестивалю був запуск національного конкурсу. Цьогоріч Docudays UA нарешті відкрив власний майданчик, де документалісти мають змогу не лише дивитися проекти одне одного, а й поспілкуватися зі своїм глядачем і почути відгуки українських та європейських експертів.
Зараз DOCU/УКРАЇНА — традиційний конкурс фестивалю разом з такими програмами, як DOCU/ЖИТТЯ, DOCU/ПРАВО та DOCU/КОРОТКО.
Поки до закінчення прийому заявок фільмів уже на 14-й Docudays UA залишається всього кілька тижнів, ми розпитали в призерів національного конкурсу, яким, на їхню думку, є нині простір документального кіно в Україні і чим для них особисто була участь у DOCU/УКРАЇНА.
Показ фільму «Панорама» у кінотеатрі Кінопанорама. Головний герой стрічки вийшов до глядачів
Юрій Шилов
режисер фільму «Панорама»
Пройшло мало часу, щоб говорити, як змінилася ситуація у сфері українського документального кіно. Але те, що трапилося точно зі стартом національного конкурсу на Docudays UA, – з'явився основний майданчик для показу неігрових фільмів і дискусій опісля, куди всі захочуть потрапити. Це значно краще, аніж коли кілька документальних фільмів беруть участь у конкурсі з 15-20 ігровими, і перших найчастіше відкидають на узбіччя. Там, правда, уже є 1-2 анімаційних фільми, і виникає враження, що неігрові фільми додають швидше для загальної картини українського кіно.
Основною локацією в моєму фільмі «Панорама» був кінотеатр. І весь час, поки я знімав, думав, що коли якось закінчу, то покажу його тут. Я дуже радий, що прем'єра відбулася під час національного конкурсу фестивалю документального кіно й саме в цьому кінотеатрі. Це було логічним завершенням мого короткометражного фільму, і тепер після дискусій, так зірки зійшлися або життя триває, можливо, згодом глядачі зможуть подивитися повнометражну версію фільму.
Обговорення конкурсних фільмів з українськими режисерами під час Docudays UA-2016
Олексій Радинський
режисер фільму «Люди, які прийшли до влади»
Документалістика зараз розвивається цікавіше, ніж інші форми мистецтва. Передусім тому, що вона стала полем зіткнення різних підходів, поглядів та концепцій, які суперечать одне одному. Дуже добре, що більше не існує «українського документального кіно» як такого, є різні види документалістики, які можуть вступати в продуктивний конфлікт між собою. Поступово вимальовуються два панівні підходи до документального кіно, між якими, сподіваюся, протягом наступних років буде тривати суперечка. З одного боку, кіно умовно націонал-патріотичне, з більшим чи меншим присмаком пропаганди, кіно, яке трактує війну в Україні як невичерпний потік потужних образів та цікавих історій, які можна використати для створення ефектного результату з порівняно простими висновками для глядача. З іншого боку, це так звана критична документалістика, що ставить під питання не лише спрощене розуміння ситуації в Україні, а й сам статус документального кіно як виробника образів у час війни, яка ці образи активно використовує.
Зустріч і протистояння таких підходів стає можливим, зокрема, і завдяки фестивалю Docudays UA. Особливо з моменту, коли там з’явився національний конкурс. Адже присутність на фестивалі, який є точкою дотику різних ідейних підходів, – у сто разів цікавіше, ніж звичайна участь у конкурсі.
Обговорення конкурсних фільмів з українськими режисерами під час Docudays UA-2016
Надя Парфан
режисерка фільму «"Reve ta stohne" on tour»
Під час роботи над фільмом «"Reve ta stohne" on tour» мені довелося подолати весь спектр перешкод незалежного кіно, і це було великим випробуванням. А участь у національному конкурсі підтвердила, що я недаремно старалася. Дуже важливо знати, що те, що ти робиш, комусь потрібно. Це дає впевненість у власних силах і надихає на нові проекти. Після показів на Docudays UA до мене підходили різні глядачі, але найбільше запам'ятався один хлопець із Сєвєродонецька. Він запросив мене приїхати й показати фільм там – і я поїхала. Це був маленький самоорганізований кінопоказ, після якого я отримала потужний фідбек і багато нових друзів.
Процес створення фільмів залишається таким самим непростим, адже один короткометражний конкурс не може замінити весь цикл професійних кіноінституцій, необхідних для функціонування галузі. Але нас однозначно побільшало, з'явилися нові імена, за якими цікаво спостерігати. Є відчуття, що ми стаємо трошки мудрішими, трошки досвідченішими, вчимося співпрацювати й учимося вчитися одне в одного. З'явилося більше «повітря» й розмаїття жанрів, тем, філософій кіно. Це дуже здоровий процес – хай би він тривав ще хоча б кілька років, і тоді станеться великий позитивний перелом.
Підготувала Вікторія Хоменко
Фото: Сергій Хандусенко та Валерія Мезенцева
