Цьогоріч програма DOCU/АРТ присвячена темі «Ілюзії жанру», оскільки усі фільми не лише розповідають про людей творчих професій, а також є експериментами на території неігрового кінематографу. Розповідає Ольга Бірзул, кураторка програми.
Боб Ділан якось зізнався, що коли вперше почув музику Елвіса Преслі, відчув себе ніби втікачем з тюрми. Так само для мене кілька років тому експериментальні документальні фільми перетворилися на несподівану територію свободи. Я все частіше почала ловити себе на якомусь щемливому почутті захвату від того, що не лише бачу, а й відчуваю, як за допомогою рухомих картинок, звуку та монтажу режисери розтягують час, стискають простір, бурять свердловини в моєму розумі та безсоромно вводять в оману моє ніжне серце.
Не секрет, що теоретики кіно на позначення документалістики пропонують послуговуватися об’ємнішим терміном – неігровий кінематограф. І це справді значно розширює межі для всіх нас. Немов свіже повітря, що просочується крізь відчинену кватирку, на територію документалістики прокрадаються експерименти з формою, мовою, різними медіа та місцем автора у творчій розробці реальності. Тому програма DOCU/АРТ пасуватиме головній концепції фестивалю і буде присвячена темі «Ілюзії жанру».
Розхитувати сталі уявлення про документалістику ми традиційно будемо у кінотеатрі «Київ» та PinchukArtCentre. Усі три фільми, представлені у програмі, є водночас як розповідями про людей творчих професій, так і експериментами з формою оповіді.
Наприклад, «Олмо і "Чайка"» Петри Коста і Леа Ґлоб – це створене на стику вигадки та правди гібридне кіно, в якому глядач разом із персонажами фільму тоне у двоїстій реальності театральних акторів, де життя перетікає в гру, а героїні п’єси Чехова – у нав’язливий кошмар вагітної жінки. Іронічний твір «Машина часу Сема Клемке» Метью Бейта демонструє понад тридцять років життя американського відеоблогера, де на перший погляд безглузда хроніка невдач, суцільної радості та неприхованої правди перетворюється на філософський есей, що роздуває історію до буквально вселенських масштабів. Напевне, найвитонченішим та сінефільським серед цієї трійці можна вважати «Шоу всіх шоу» Бенедикта Ерлінґссона. Рідкісні архівні зйомки кабаре, атракціонів і цирку, змонтовані під музику ісландської групи Sigur Ros, розкривають природу вічного потягу людини до видовищ та ілюзій. Втім, це теж про кіно. На початку свого зародження кінематограф мав інше ім’я. І було воно – «Ілюзіон».
Трейлер програми
У програмі DOCU/АРТ – не лише кіно. Під час дискусії з символічною назвою «Ілюзія жанру» ми говоритимемо про трансформацію документалістики та її нові форми разом з режисерами Катериною Горностай та Олексієм Радинським, кінокритиками Юлією Коваленко та Олександром Телюком. Модеруватиме дискусію кінокритик та засновник інтернет-журналу про авторське кіно Cineticle Станіслав Битюцький:
«Кіно з'явилося, аби зафіксувати повсякденність, а першими в історії фільмами стали документальні. Однак уже ранні досліди братів Люм’єр подарували нам прекрасні гібриди, де реальність і постановка з’єднувалися в єдине ціле. Відтоді минуло більше сотні років, що включали численні експерименти з формою й жанром. Документальне кіно змінювалося на наших очах, але незмінним залишалося одне – бажання режисерів зрозуміти довкілля, себе, свою історію й знайти тонку межу між творчим осмисленням і спостереженням за реальністю. Іноді, щоб зробити це, було достатньо одного монтажного столу (found footage), украй особистого погляду (фільм-есе), групи однодумців (пряме кіно) або бажання поглянути на все під іншим кутом (експериментальні фільми). Так, документальне кіно вже давно перестало бути просто монтажем якоїсь події й голів, що говорять. Сьогодні це цілий океан волі, де можливо все, зокрема маніпуляція, постановка, використання чужого контенту й гра з глядачем».
Дискусія відбудеться 30 березня о 19.00 у PinchukArtCentre. Вхід вільний.
Детальний розклад показів тут. Вхід за безкоштовними квитками, які можна отримати у касах фестивальних кінотеатрів та онлайн www.docudays.org.ua.
На фото - кадр з фільму «Шоу всіх шоу»
