Про лейтмотиви Міжнародного кінофестивалю в Салоніках ділиться у своєму блозі режисерка Поліна Мошенська.

Щороку для мене це довгоочікувана та наповнена особливим настроєм подія, що приносить до міста чудові фільми, професіоналів кіноіндустрії, важливі зустрічі з новими та старими друзями, а головне – вихор ідей для власного кінотворення. Документальна частина в березні завжди спокійніша та більш розслаблена, аніж фестиваль ігрового кіно в листопаді.

І виявляється, що усі мої головні героїні цьогорічної програми так чи так пов'язані з Грецією. Символічно, адже і я працюю над документальним проектом про власний зв'язок із цією країною.

Прекрасна та щира Аньєс Варда розповіла у відеозверненні на відкритті (перед показом фільму «Обличчя, села»), що її батько був із Салонік, а потім у короткому фільмі 1967 року показала й свого артистичного салонікійськього дядька, який жив спочатку в Парижі, а пізніше переїхав до Сан-Франциско. Так, під час сеансу місцеві глядачі не приховували бурхливих емоцій.

Її новий фільм – про кіно, фотографію, пам’ять та стосунки, у найширшому розумінні всіх цих речей. У стрічці «Обличчя, села» йдеться про мистецтво життя, про повсякденність та простих перехожих, яких ми зустрічаємо щодня, однак, якщо наблизитися до них, роздивитися та прислухатися, можна дізнатися історії, що не лишають байдужими, хоча в них немає нічого особливого чи неймовірного.

А от стрічка Сари Драйвер, яка навчалася свого часу в Афінах, описує життя Нью-Йорка в 70-х роках – спільноту людей, об‘єднаних тоді цим «містом-привидом» та пристрастю до творення. Режисерка зізналася, що такого Нью-Йорка, який вона любила, уже давно немає, але глядачі мали можливість пізнати його атмосферу з великої кількості архівних плівок супер-8, більшість з яких належали учасникам тих подій.

Ідея фільму виникла, коли руммейтка Жан-Мішеля Алексіс Адлер показала Сарі свої фотографії та особисті матеріали Баскія його підліткового періоду – коли він ще не був, але знав, що буде відомим. Тому стрічка змальовує портрет художника саме цього періоду невід'ємно від настроїв міста та портретів інших знакових художників, музикантів та режисерів.

А справжнім восьмиберезневим фільмом-вибухом для мене стала стрічка грецької режисерки Євангелії Краніоті «Обскуро Бароко».

Режисерка була водночас операторкою, продюсеркою та звукорежисеркою. Це знову історія про місто (Ріо-де-Жане́йро) через портрет Луани Муніс (Luana Muniz) або, навпаки, про Луану через Ріо, про карнавал та пристрасть, ніч та тишу, також про спільноту та самотність.

Текст та фото: Поліна Мошенська