Огляд програми

Вправи з людяності. Огляд програми DOCU/АРТ

03 червня 2023

Програма DOCU/АРТ була задумана як програма, яка розширює межі нашого розуміння документального кіно. Туди зазвичай відбирали фільми, цікаві передусім своєю формою, чиї автор(к)и перебували в пошуках нової мови документалістики. DOCU/АРТ-2023 відповідає цій ідеї не лише за формою, але й за змістом: режисер(к)и, представлені в цій програмі, відповідно до русла магістральної теми цьогорічного Docudays UA, ставлять питання про майбутнє. І шукають відповіді: у власній уяві, в недавньому минулому та подіях в Україні, пов’язаних із повномасштабним вторгненням Росії.


Польський оператор Пьотр Павлус і монтажер Томаш Волський за годину і двадцять три хвилини проводять глядача/-ку шляхом від київських околиць, щойно звільнених від російської окупації, до Харкова й далі — на східний фронт. Їхня стрічка «В Україні», яка отримала прем’єру в програмі «Форум» на Берлінському кінофестивалі у 2023 році (як і інші два фільми програми Docu/Aрт), — документалістика спостереження, кожна сцена в якій розпаковує популярні медійні образи цієї війни. 


Підбиті російські танки обабіч завантаженої рухом дороги, будинки з вибитими вікнами, міст до Ірпеня, люди, які живуть у харківському метро, українські солдати, які перечікують обстріли в «зеленці», — стандартний набір для будь-якого фоторепортажу з війни в Україні. Утім, якщо побачити ці кадри в русі, у них з’явиться більше контексту, і Волський та Павлус не рушають із місця, поки сцена перед їхніми очима не набуде більшого об’єму. «В Україні» сплетений із таких фрагментів української воєнної реальності — подекуди сюрреалістичної, подекуди гіркої — де іноді проривається краса (яку режисери підкреслюють дещо «інстаграмною» кольорокорекцією) та турбота — про людей поруч, про будинки, про життя як таке.

кадр з фільму «В Україні»

Навряд чи тут знайдеться щось нове для українських глядачів/-ок, перенасичених образами та фотографіями останніх п’ятнадцяти місяців. Утім, перегляд «В Україні» корисний, зокрема, й тому, що можна зрозуміти оптику іноземців, тих, хто приїхав із сусідньої країни, але разом із тим намагається дати собі раду з непростою, багатошаровою та не завжди логічною реальністю українського воєнного часу, і переказати усвідомлене іншим глядач(к)ам — переважно західного світу. Це вправа на наші глядацькі довіру та критичне ставлення до людей, які приїхали знімати фільми про російське вторгнення й те, як воно змінило наше життя. 


Осягнути непросту реальність, у якій ми чи вже опинилися, чи невдовзі будемо, коли цифрове остаточно переплететься з «реальним» і витіснить його, — намагається словацька режисерка Вєра Чаканьова. Її експериментальні «Записки з Еремоцену» — антропологічна, феноменологічна і водночас дуже персональна спроба уявити, яким буде не надто світле людське майбутнє. 


У фільмі режисерка відділяє від себе цифрове альтер-его, завантажене в цифровий світ, і запитує про свій оригінал у штучного інтелекту. Пошуки екзистенційного джерела перетворюються на подекуди доволі іронічні, а часом похмурі діалоги між головною героїнею та чат-ботом (справжні чи написані авторкою, не так важливо), які обрамляють режисерський меседж: перемога комп’ютерних технологій у світі без етичних принципів та відповідального споживання ресурсів означатиме кінець людства.

кадр з фільму «Записки з Еремоцену»

Об’єму цьому маніфесту проти кліматичних змін, людської ненажерливості (у фільмі є кадри з полювання) та бездумної цифровізації додає, звісно, що звернення до персонального досвіду. «Я відчуваю, що в депресії», — каже протагоністка. «Це абсолютно нормально», — відповідає хтось голосом робота, хтось по «той» бік розмови спустошеної людини в епоху самотності. 


Тлом слугують хаотичні аналогові зйомки (цифрі більше немає віри), схожі на щоденники, розлогі цитати американського біолога Едварда О. Вілсона, який ще десять років тому попереджав, що людство може залишитися на самоті, якщо не притлумить свої апетити, та засновника біткоїна Сатоші Накамоти; і рендер чорної діри в супроводі Ніка Кейва, який у притаманній йому песимістичній манері запитує: «Who cares what the future brings?».


Хто переймається майбутнім? Ті, хто були позбавлені справедливості, відповів би режисер аргентинського фільму «Процес» Улісес де ла Орден. 530 годин зйомок судового процесу 1985 року над лідерами аргентинської хунти режисер стиснув до майже трьох годин, які переважно складаються зі свідчень тих, хто пережив тортури й знущання (попереджаємо про це, адже в українських реаліях перегляд таких свідчень може призвести до ретравматизації). 


Обвинувачувані на цьому процесі — лідери воєнної диктатури, яка панувала в країні з 1976 по 1983 роки під назвою «процес національної реорганізації» і, зокрема, жорстоко розправлялася з опозицією або тими, кого в цьому підозрювали. Дев’ятьох членів тоталітарного уряду, разом із лідером Хорхе Рафаелем Віделою, звинувачували у викраденні, вбивствах, тортурах та злочинах проти людяності, вчинених проти 8000–9000 людей (за приблизними підрахунками). Майже всі підсудні отримали тюремні вироки, але пізніше були відпущені з в’язниці через амністію, згодом визнану неконституційною. Процеси, пов’язані зі зникненням людей під час правління хунти, тривають досі: всього покарання отримали 1058 осіб, ще 964 померли в ході судових процесів, ще 22 — перебувають на волі. 

кадр з фільму «Процес»

Прагнення справедливості може стати єдиною мотивацією до життя, як показує «Процес». Ведучи глядачів/-ок дантівськими (метафора лунає у фільмі тричі) колами пекла: репресії проти студентства, проти членів профспілок, вилучення майна, грабіж, шантаж, викрадення людей, знущання над їхніми родичами, зневага до тіл загиблих внаслідок тортур та масових убивств — Улісес де ла Орден малює також портрети тих, хто бере участь у суді. Непроста задача, зважаючи на те, що на процесі було лише дві камери, і вони знімали людей у певний спосіб (наприклад, усі свідки/-ні зняті з-за спини, тому що вони, як і камера, були розвернуті обличчям до суддів). 


Упевнені у своїй правоті, колишні урядовці хунти та їхні цинічні адвокати; свідки/-ні — ті, хто пережив викрадення й тортури та їхні родичі, готові про це відкрито свідчити (всього на суді їх було 833); люди, які приходили на процес і не могли не реагувати на сказане під час процесу; стомлені прокурор(к)и, які доклали неабияких зусиль, щоби ці свідчення потрапили до зали суду (попри шантаж і шалений тиск на свідків/-инь з боку колишньої хунти), і, власне, судді, завдання яких — зберегти процедуру, щоби винуватці дістали заслужене покарання. 


У фільмі про це не йдеться, але аргентинську хунту активно підтримував колишній державний секретар США Генрі Кіссінджер, чиї нинішні суперечливі цитати про війну Росії проти України так люблять цитувати в українських медіа та соцмережах. За даними The Guardian, яке посилається на розсекречені файли американської національної розвідки, Кіссінджер відвідував Чемпіонат світу з футболу, який відбувся в Аргентині водночас з розпалом хунти (прямі аналогії напрошуються самі собою), та намагався завадити новообраному тоді президенту Джиммі Картеру вплинути на режим Відели. Це незайве нагадування про те, що системна несправедливість, нехтування правами людини та безкарність ведуть до терору в усіх куточках світу і мають дуже схожі патерни.


Отримавши доступ до такого важливого й складного матеріалу, як архівні зйомки з суду над хунтою, Улісес де ла Орден шукає — і знаходить — способи оповіді про одну з найважливіших і найболючіших тем для своєї країни. Маючи серйозні обмеження у вигляді архівних зйомок, йому вдалося зробити «Процес» не сухим переказом трьох місяців судових засідань, а вправою з людяності й справжнім актом пам’ятання.

Чільне фото: кадр з фільму «Записки з Еремоцену»

Текст: Дарія Бадьйор

_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Режисерки DOCU/Україна: про активну згоду, жіночу оптику, вестернів і…
Конспект
11 липня 2024
Режисерки DOCU/Україна: про активну згоду, жіночу оптику, вестернів і те, як знайти фільм у купі сміття
Конспект
11 липня 2024
Архів війни. Словник
Новини
05 липня 2024
Архів війни. Словник
Новини
05 липня 2024
DOCU/СИНТЕЗ. Волонтерство, звукові архіви та солідарність
Інтерв'ю
04 липня 2024
DOCU/СИНТЕЗ. Волонтерство, звукові архіви та солідарність
Інтерв'ю
04 липня 2024
Дар’я Бассель: «Документальне кіно краще говорить з людьми про події,…
Інтерв'ю
03 липня 2024
Дар’я Бассель: «Документальне кіно краще говорить з людьми про події, які відбуваються тут і зараз»
Інтерв'ю
03 липня 2024
Вейн Джордаш: «Якщо ми втратимо Україну, наші діти житимуть у дуже не…
Інтерв'ю
02 липня 2024
Вейн Джордаш: «Якщо ми втратимо Україну, наші діти житимуть у дуже небезпечному світі»
Інтерв'ю
02 липня 2024
Макс Буткевич. Боремося і чекаємо
Новини
01 липня 2024
Макс Буткевич. Боремося і чекаємо
Новини
01 липня 2024
Повернути фокус уваги: як пройшла світова прем’єра фільму «Свідки. По…
Культурна дипломатія
25 червня 2024
Повернути фокус уваги: як пройшла світова прем’єра фільму «Свідки. Полон вбиває» на кінофестивалі Sheffield DocFest
Культурна дипломатія
25 червня 2024
Крізь крихке до міцного: яким був 21 Docudays UA
Новини
18 червня 2024
Крізь крихке до міцного: яким був 21 Docudays UA
Новини
18 червня 2024