Огляд програми

DOCU/CВІТ: диво кіно

29 травня 2023
Завершуємо анонси цьогорічних конкурсних блоків оглядом міжнародної програми DOCU/СВІТ, створеним для фестивального гіда. До добірки увійшло 10 стрічок режисерів/-ок з усього світу.
Пильний та проникливий погляд на кожен з фільмів — у тексті журналіста та кінокритика Дмитра Десятерика.

Герої «Ми не згаснемо» — п’ятеро підлітків, що живуть у прифронтовій зоні на Луганщині. Хоча фільм знімався на різних локаціях: у селищі Золотому й у Станиці Луганській — їхні краєвиди єдині в упізнаваності й монотонності. Одно- чи двоповерхові будинки, терикон як найвища вертикаль, розбиті дороги, бідність. Кар’єрні перспективи — шахта або поліцейська академія. Вибір розваг, відповідно, небагатий: вечірня дискотека в сільському клубі, вештання по залізничних коліях, рідкісний салют на якесь свято, ялинка на Новий рік, ковток алкоголю потай від дорослих. А ще — регулярна, добре чутна канонада, інколи з загравою на обрії. Війна вносить настирливу ноту, яка робить цю рутину ще нестерпнішою; як пише одна з дівчат: «No future in Stanitsa». 

Втім, герої й героїні опираються пропахлому згарищем трясовинню як можуть. Андрій копирсається в техніці, ганяє на раритетному радянському мопеді, мріє про «Харлі Девідсон», вішає в себе в майстерні портрет Ілона Маска як повелителя безоплатного інтернету. Ілля розучує танець з однокласниками/-цями, підпрацьовує Дідом Морозом, хоче стати актором. Руслан придумує та записує реп-композиції. Лєра не розлучається з фотокамерою. Ліза малює акварелі на цілком серйозному рівні.


Зі старшими в них більш чи менш сталий конфлікт. Лізу бісять розмови вчителя малювання та її матері про те, що головне в житті — вдало вийти заміж. Мати не бачить Іллю актором. Батько грубо й принизливо сварить Андрія за якусь технічну похибку. І, звісно, саме їм, осміяним мрійникам, випадає небачений шанс — поїхати в експедицію до Гімалаїв, яку організовує спортивний коментатор і мандрівник Валентин Щербачов.


Згідно з початковим задумом, це мала бути історія дорослішання в омріяній «Експедиції 49» (первісна назва фільму), з ініціацією-ривком —  із «дупи світу» на його вершину. Але поки тривав монтаж, настало 24 лютого 2022 року. Проте у фіналі, вже розповівши про зламані долі, Коваленко пускає низку коротких випадкових уривків, наче підклеює візуальну телеграму з безтурботного світу, в якому ніколи не було війни. Тож «Ми не згаснемо» — не тільки про мрії та їхню втрату. Це так само про диво кіно. Про цю зроджену чарівним ліхтарем гру світла, яка може перенести нас у вічне літо — не переносячи нікуди.



У Карпатах між Україною, Словаччиною та Польщею лежить село Стужиця. В перекладі з української назва села означає щось на кшталт «холодне місце». Режисер Максим Мельник зауважує, що його, власне, привабило розташування села в «кишені» між трьома кордонами: захотілося подивитися, які люди там живуть. Для фільму «Три жінки» він знайшов трьох у прямому сенсі героїнь: фермерку Ганну, біологиню Нелю й поштарку Марію.


Насправді такий добір професій виглядає ідеальним. Соціально рівні в незаможності, ці троє репрезентують усі рівні досвіду, потрібні для розуміння, як тут живеться. 

Для Ганни земля — це її робота і доля; вона сама частина цього ландшафту. Коли Максим захоплено каже про краєвид: «Краса!» — Ганна знизує плечима: «Гори та гори». 

Неля — це раціональний погляд, наукове дослідження деталей. Вона не може жити без Національного парку, розташованого неподалік, та намагається розгледіти це місце на мікрорівні, буквально копаючися в екскрементах тварин чи вистежуючи кажанів. Неля знаходить те приховане, непомітне, з чого починаються довжелезні харчові ланцюги всього краю.

Марія — це зв’язок Стужиці з зовнішнім світом, вона посланець держави, який несе благу звістку у вигляді пенсій, і хоча звістка ця невелика —  сама вісниця має бути веселою. В Марії безжурний характер, вона хвацько перекидає стаканчик-другий наливки зі своїми клієнт(к)ами, а для будь-якої ситуації знаходить влучне слівце.

Отак, почавши з суто туристичної цікавості, крок за кроком досліджуючи Стужицю разом із цими сильними жінками, Мельник, зрештою, витворює максимально об’ємну картину тієї реальності, в якій опинився. Він подовгу, з гіперреалістичною влучністю досліджує карпатські краєвиди, промальовує побут селян, не випускає з уваги тварин і навіть комах; зазирає на всі поверхи життя, на всі рівні буття. Не приховує ані злиднів, ані горя, ані веселощів. У підсумку виходить достоту антропологічне кіно. І поетичне теж. 


В останньому кадрі всі долини ховаються в хмарах. Чи це тумани забуття, чи «молоко щасливої корови», про яке казала Ганна: «В цієї землі своя правда».

кадр з фільму «Три жінки»

«Ломбард» починається зі скандалу. Двійко чоловіків старанно надувають кульки. Вішек — той, що зліва —  харизматичний добродій передпенсійного віку, відбивається телефоном від претензій покупця щодо нещодавно придбаного блендера. Томек, що справа — татуйований загрозливий молодик — коментує розмову незлими тихими словами, не забуваючи про надувні кульки. Блискучий комічний епізод від самого старту. Але композиційно це флеш-форвард, сцена з майбутнього. Поки ж нам мають показати, чим саме ця парочка заробляє на життя. 


Дія повнометражного дебюту Лукаша Ковальські розгортається в Битомі — депресивному шахтарському містечку у Верхній Сілезії. Роботи нема, перспектив нема, дітлашня гасає поміж обідраних будинків. Вішек та його подруга Йоланта, напориста білявка з фарбованим волоссям та в незмінній шубі, керують аномально великим, зважаючи на обставини, ломбардом. Користі з бізнесу — нуль, бо купувати всі ці речі просто немає кому.


Власне, Ковальські зробив річ доволі непросту в запропонованих обставинах: не приховуючи фактору бідності, він усе ж компонує правдиву документальну комедію. Тим паче, що всі дійові особи так чи інакше несуть у собі добрячий заряд зворушливості й кумедності: крім Вішека, Томека і Йоли, варто ще згадати емоційну красуню Аґнєшку та Сандру, ніжно закохану в Томека. Все, що робить цей ансамбль невдах — від дрібного ремонту до бучної презентації з показом мод і сосисками — гомерично та незабутньо. А ще вони всі люблять одне одних із якоюсь просто приреченою силою. Як підсумовує Йола: «Ми все ще разом. Попри всі погані речі, ніхто з нас не може піти». 

кадр з фільму «Ломбард»

Сам ломбард — ще один герой. Це дика, ба навіть абсурдна, суміш музею, артгалереї та барахолки. Здається, вся ця маса непотрібних речей живе власним життям, переміщуючися, міняючися місцями чи падаючи незалежно від волі господарів. По суті, ломбард — метафоричне відображення того, що відбувається довкола. Адже сюди з надією на порятунок чи просто за добрим словом приходять бідні й згорьовані душі з усієї околиці. Вони теж колись знали кращі часи, і теж опинилися в буттєвому ломбарді — спрацьовані й ні для кого не помітні. Інколи їх майже не відрізнити від товару на полицях. Але в Йоли для них завжди знайдеться добре слово й тарілка супу. Бо «всі ми, як родина». Вийшло і печальне, і смішне кіно. Справжній реалізм.


«Чи можливо змінити світ і водночас вилікувати свої рани?».


Це перша фраза книги, яку пише гренландська інуїтка Ааджу Петер — людина дуже непростої долі. Ще дитиною її, школярку-відмінницю, забрали з рідного селища в Копенгаген — тоді це була поширена практика асиміляції дітей корінного народу. Величезна травма, завдана насильницьким відлученням, спонукала Ааджу вже у свідомому віці переїхати до інуїтів Канади: за її власним зізнанням, вона сприймає все данське як вороже. 


Поштовхом до історії стрічки «Двічі колонізована», яку оповідає режисерка Лін Аллуна, стала жахлива подія — самогубство сина Ааджу, який викинувся з вікна. Героїня вирушає в подорож, щоби зрозуміти, чому це відбулося саме з нею та що робити тепер, коли життєва рівновага знову порушена.

кадр з фільму «Двічі колонізована»


Аллуна використовує багато хроніки з особистого архіву протагоністки, а також із часів її молодості. Колоніальна політика на Заході процвітала відносно донедавна. Звідси й теза про подвійну колонізацію: Канада теж чимало доклалася, аби розчинити корінне населення в білій англомовній масі. Ааджу має й особисті біди: окрім смерті сина, їй ще доводиться протистояти партнеру-аб’юзеру, якого їй вдається покинути далеко не одразу.


Але незламна інуїтка знаходить у собі ресурси битися й вигравати одразу на декількох фронтах. Вона йде від токсичного чоловіка, ініціює й домагається створення форуму корінних народів при Європейському Союзі. І пише книгу «Двічі колонізована».


Лін Аллуна не вдається до якихось спеціальних режисерських маніпуляцій. Вона просто показує Ааджу, якою вона є, дає повністю розкритися цій яскравій 58-річній жінці, що з енергією 18-річної  бешкетує нарівні зі своїми ону(ч)ками. В останній сцені Ааджу танцює на тлі панорами нічного міста, і це — танець переможниці.

кадр з фільму «Зерна голоду: Україна 1933»

Ми бачили вже багато фільмів про Голодомор. Здебільшого це картини публіцистичного плану, з інтерв’ю та статичними планами коментаторів/-ок, інколи з реконструкціями певних подій. У стрічці «Зерна голоду: Україна 1933»Гійом Рібо обрав інший шлях. Раніше цей французький документаліст знімав фільми про події періоду Другої світової: про єврейську дівчинку, відправлену в Аушвіц, про Треблінку, про замовчування Голокосту в СРСР.


Зараз же Рібо віддав оповідь одному з найпоінформованіших і найчесніших свідків великого голоду — валлійському журналісту Ґарету Джонсу (13 серпня 1905 – 12 серпня 1935). Варто нагадати, що Джонс уперше в західній пресі під власним іменем заявив про масовий голод в СРСР, зокрема й про Голодомор. Його репортаж був надрукований у таких впливових виданнях, як The Guardian і New York Post.


Уривки зі спогадів, щоденників і статей Джонса начитані англійською за кадром; до них долучені листування тодішнього секретаря італійського посольства в СРСР та уривки з радянських директив і наказів. А візуально Рібо зібрав сюжет з радянського матеріалу тих років: ігрових і документальних фільмів, хроніки, пропаганди, фотографій. Вийшла динамічна та водночас моторошна історія про найбільший злочин радянської влади в Україні. Рібо детально розглядає всі його аспекти: причини, методи впровадження, масштаб катастрофи. Користуючись з тотального грабунку українського села, Сталін прагнув швидкими темпами індустріалізувати країну — втім, результати виявилися жалюгідними. Як зазначав Джонс, йому вдалося розговоритися з одним із робітників тракторного заводу, і той зізнався, що п’ятирічний план — фікція, а з 80 тракторів половину складають несправні. 


Заворожливий і моторошний плин образів завершується пронизливими кадрами з яблуневим садом з Довженкової «Землі». Гійому Рібо вдався уважний і шанобливий погляд на Голодомор. Головне ж — цей фільм, зроблений в універсальному стилі монтажного кіно й озвучений англійською, має бути чудово зрозумілим для західного глядача/-ки. 


кадр з фільму «Ґорґона»

Ґорґона — остання сільськогосподарська виправна колонія в Європі. Розташований за 19 миль від узбережжя Тоскани, цей тюремний острів є домівкою для дев’яноста ув'язнених. Останні мають можливість здобути професію та корисні навички — від догляду за худобою до оброблення землі — що теоретично можуть допомогти їм реінтегруватися в соціум. Членів/-кинь мафії та наркозалежних на острів не присилають. Єдина вільна людина, чиї предки тут жили ще в 1800-х роках, — Луїза Сітті.


Фільм «Ґорґона» починається з розмови наглядача Карло Маззербо з ув’язненими. В кожного своя доля і своя харизма. Тібальді, ставши непомітним зі своєю камерою, відстежує острівні труди й дні: ремонти доріг і обладнання, випас худоби, стрижку овець, догляд за виноградниками. Всі ці загрублі від життя чоловіки не цураються певної філософії («Убив дружину? Просто не пощастило»), а також моментів ніжності: варто бачити, як один з ув’язнених піклується про загублене пташеня, а другий відгодовує слабке ягня. Тут сидять цілими родинами: син і батько Вінченцо й Антоніо Палумбо разом ходили на грабунки, разом відбувають покарання. Всі більш-менш розуміють, чому вони тут. Віра в краще майбутнє, навіть у диво, теж є: обговорюють якогось індуса, який за всі роки ув’язнення відклав стільки грошей, шо, повернувшись до Індії, купив 5 чи 6 готелів. Єдиного незадоволеного звуть Рустам Загіров: вважає, що сидить несправедливо, що італійська система правосуддя корумпована, а Ґорґона — пекло, бо він тут ще жодного разу не їв риби. Врешті, зовсім не дивно побачити в його камері прапор Росії та портрет Путіна.


А по краю цих буднів неволі мовчки проходить Луїза, стара шляхетна сеньйора: просто живе, порається в кухні, провідує могили предків. Для неї, як і для в’язнів, час зупинився.


«Ґорґона» показує ув’язнених і наглядачів/-ок, не засуджуючи ані перших, ані других. Чи дійсно працює ця система реабілітації через фермерство, чи повертається хтось після цього до чесного життя — питання відкриті. Але головний меседж про те, що навіть закоренілі злочинці заслуговують на гуманне ставлення, — Антоніо Тібальді доносить цілком чітко.

кадр з фільму «Сім зим у Тегерані»

7 липня 2007 року в Тегерані дизайнерка-початківиця, 19-річна Рейгане Джаббарі, мала ділову зустріч із новим клієнтом, пластичним хірургом Сарбанді. Лікар сказав, що хоче зробити нове планування для своєї клініки, але натомість привів дівчину до себе додому й спробував її зґвалтувати. Захищаючися, вона вдарила його ножем, і втекла. Від поранень Сарбанді помер. Того ж дня Рейгане заарештували та невдовзі звинуватили у вбивстві. Попри численні докази, що вказують на самозахист, Рейгане не мала жодного шансу в суді, оскільки Сарбанді був великим цабе в секретних службах і мав багато друзів у «Корпусі стражів ісламської революції» — такої собі суміші КДБ й гестапо, тільки з іранською специфікою. Зрештою, Рейгане засуджують до смертної кари, і, згідно з нелюдським звичаєм, вирок мають виконати члени родини вбитого.


Фільм «Сім зим у Тегерані» створений завдяки зйомкам прихованою камерою й таємно записаним відеокадрам, пізніше вивезеним із країни. Штеффі Нідерцолль активно використовує родинний відеоархів, а також новинну хроніку та інтерв’ю з матір’ю, батьком і сестрами Рейгане. Диктатура влаштовує показовий процес, аби залякати жінок; натомість Рейгане за ґратами, зовсім ще молода, стає символом і лідеркою опору. Режисерка вибудовує ще один, не менш хвилюючий сюжет про те, як режим нацьковує дітей одне на одних: адже вибити стілець з-під ніг Рейгане має старший син хірурга Сарбанді, Джалал. На хлопця чинять  шалений тиск, і цей процес стає кошмаром для нього. 


Рейгане пішла з життя з високо піднятою головою, а її мати та сестри продовжили її боротьбу, завдяки якій було врятовано десятки життів.


кадр з фільму «Купка дилетантів»

«Купка дилетантів» починається епіграфом-цитатою з Сюзан Зонтаґ: «Якщо синефілія мертва, значить, фільми мертві теж». У «Золоту добу» Голлівуда на Півночі Англії з’явилася маса аматорських кіноклубів. Дотепер дожив лиш Bradford Movi Makers, заснований у 1928 році, а отже, найстаріший в Європі. Здавалося б, що може бути цікавого в напіврозваленій двоповерховій будівлі, над якою крутиться флюгер у формі половини туші якогось копитного?

 

Але це благе місце — осердя істинної віри, любові й радості. По суті, це церква кінематографа. Сюди приходять кумедні й прекрасні люди, переважно пенсійного й передпенсійного віку. Вони нескінченно п’ють чай, сваряться й миряться, запоєм дивляться кіно — від ковбойського мюзиклу «Оклахома» середини 1950-х до Кемеронового «Аватару». Але у вірі своїй вони йдуть далі та знімають самі. Виходять фільми з назвами, які звучать, як музика: «Призначення у Волтгемстоу», «Повернення з Волтгемстоу», «Гарний джем», «Злісний і лінивий», «Примарний турнепс», «Це прийшло ще звідкілясь». Дивитися на те, до яких хитрощів удаються бійці клубу Bradford Movie Makers, аби зняти ці воістину феєричні фільми, — окрема насолода.


Звісно, в кожного свій життєвий тягар. Дружини клубних старожилів Коліна та Гаррі помирають під час зйомок картини Гопкінс. Філ, незмінний автор спецефектів і оператор, дбає про брата з ДЦП і власної родини не має. Але кінематограф, здається, виступає для них усіх найкращими ліками від лиха. І коли над клубом нависає загроза закриття через борги, ми маємо бути певні, що все закінчиться добре. Бо це справедливо.


Власне, Гопкінс зробила фільм на славу синефілії. Яка все ще є — а значить, буде і кіно. 

кадр з фільму «Мовчазна історія»

«Мовчазна історія» починається з інформації, рівною мірою неприємної та замовчуваної суспільством: майже третину випадків сексуального насильства над дітьми та підлітками вчиняють інші діти та підлітки. Режисер, а також головний герой фільму, Андерс Сковбʼєрг Єпсен пережив подібний досвід. Під час літніх канікул у їхньому домі часто гостював син друзів родини, 12-річний Петер. І власне, він змушував до сексу 6-річного Андерса, користуючися поступливістю та слабкістю хлопчика. Це тривало протягом 6 років кожного літа. Ніхто цього не помічав, і жоден із двох хлопців нікому цього не розповів. 

І хоча насильство давно припинилося, Андерс відчував наслідки тих подій все життя. В нього була еректильна дисфункція, панічні атаки, напади параної. І зрештою, він вирішив розібратися з цією травмою в дуже сміливий спосіб. Андерс зв’язався з Петером, аби напряму поговорити про те, що сталося в дитинстві. І зафільмувати це — зі збереженням Петерової анонімності. На диво, Петер погоджується, бо насправді скоєне мучить його також.

Кожному є що сказати, в кожного накопичилися величезні обсяги болю. Це стосується як обох героїв, так і батька Андерса — він покинув родину, коли той був іще дитиною. Режисер, хоча є водночас і суб’єктом, і об’єктом оповіді, дуже точно розставляє акценти, ритмічно вибудовує сюжет. Сцена, коли Андерс і батько ловлять рибу, розмовляючи про те, що сталося багато років тому, епізод у темній залі кіностудії, коли Андерс вмикає для Петера стару відеогру, під час якої відбулося зґвалтування, — глибоко вражають.

 

Дебютний фільм Єпсена — це приголомшливий сеанс терапії засобами кіно. Кожен у підсумку знаходить якщо не зцілення, то бодай напрямок руху до нього.

кадр з фільму «Етілаат роз»

Протягом десяти років журналіст(к)и видання «Етілаат роз» роблять найпопулярнішу щоденну газету в Кабулі, засновану на принципах цілковитої прозорості, й постійно шукають зловживання в суспільстві та в політиці. Але що робити, коли ця робота стає практично неможливою? 


Офіс газети перетворився на фортецю між серпнем і жовтнем 2021 року, коли США вивели війська з Афганістану, а таліби знову захопили владу. Під звуки літаків і пострілів на задньому плані за огорожею триває робота — наскільки це ще можливо. Головний редактор газети Закі Дар'ябі, який завжди бореться за найправдивіші історії, а також за безпеку своїх співробітників/-ць, стає дедалі стурбованішим. Банківські рахунки блокуються, вводиться цензура, на журналістів/-ок нападають на вулицях. Нова влада традиційно не любить останніх, і Дар'ябі та його 50 відважних колег постають перед важким вибором: чи варто їм продовжувати займатися журналістикою, наражаючися на тортури, ув'язнення та смерть? Чи можуть вони взагалі продовжувати жити у своїй країні?

«Етілаат роз» — найпопулярніша газета в столиці Афганістану. Афганський режисер-документаліст Аббас Резає перебуває в стінах редакції протягом драматичних тижнів, що передували захопленню Кабула талібами, а також упродовж тривалого часу опісля, невпинно фільмуючи самовідданий редакційний відділ, яка, зрештою, починає втрачати будь-яку надію. Стрічка «Етілаат роз» — це пронизливе зображення безсилля з капітаном на чолі, який не хоче залишати свій корабель.

Чільне фото: кадр з фільму «Двічі колонізована».

_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Крізь крихке до міцного: яким був 21 Docudays UA
Новини
18 червня 2024
Крізь крихке до міцного: яким був 21 Docudays UA
Новини
18 червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024