Цього року Docudays UA запрошує до зустрічі з чилійським кінематографом – мистецтвом, що виростає на уламках диктатури й пам’яті. Попри майже двадцять років насильства за режиму Авґусто Піночета, чилійське кіно стало мовою спротиву і відновлення. Для матеріалу фестивального гіда режисерка Тетяна Кононенко досліджує, як у фільмах народжується нова візія країни – крізь тіні забутого і незабутнього.
Кіно Чилі – це голос периферії, де пригнічені культури та забуті історії проростають у кадрах. Це спроба не лише переосмислити минуле, а й запитати: що виживає у тіні? Питання спільного болю та особистої пам’яті об’єднують визнаних майстрів/-инь з молодими режисер(к)ами, які створюють сміливе, політично загострене кіно, на межі документальності та фікції.
Фундаментальною постаттю для чилійської кінематографії є Рауль Руїс. «Соцреалізм» – його останній фільм, знятий перед еміграцією. Ця сатирична стрічка складається з низки коротких історій, у яких перетинаються два світи: робітників та інтелектуалів. Фільм став частиною посмертної «трилогії втрачених робіт» режисера, яку завершила його дружина та постійна монтажерка Валерія Сарм’єнто – ще одна ключова фігура чилійського авторського кіно. Їхня творча співпраця почалася у перші роки кар’єри Руїса і глибоко вплинула на візуальну мову його фільмів. Сармієнто не тільки зберегла спадщину чоловіка, але й активно формувала її, прокладаючи власний шлях у розвитку жіночого авторського кіно в Чилі. У «Соцреалізмі» вона не просто відновлює старі плівки, а створює химерний кінематографічний простір на межі реальності та міфу. Фільм відкидає офіційні наративи пам’яті, натомість показуючи її як живе поле боротьби й сновидінь. Саме цим шляхом ідуть нові чилійські фільми.
Кадр із фільму «Соцреалізм»
Режисерка Селеста Рохас Мугіка у своєму фільмі «Непевна тінь» запрошує глядачів і глядачок у простір родинної пам’яті. Ми опиняємося у темній кімнаті поруч із батьком режисерки – колишнім учасником спротиву, який через фотографію знову проживає свою політичну та особисту історію. Як учасник опору він боровся з репресіями та порушеннями прав людини у період військової диктатури Авґусто Піночетa. У грі світла й тіні народжується глибоко зворушливий діалог про витіснене, недомовлене. Проявлення знімків стає тут актом пригадування – повільного, крихкого й необхідного.
Фільм «Вогняне місто» Ніколаса Моліна теж значно більше, ніж документальний звіт про надзвичайну ситуацію на пагорбах міста Вальпараїсо. Це споглядальний і майже сновидний погляд на маскулінний світ пожежників – інституцію, що спирається на дисципліну, ієрархію та традиційне уявлення про чоловічість. Жінки тут – радше тіньові постаті: їх терплять, але майже не помічають. Фільм уникає прямої критики патріархальної інституції – вона вплетена в саму текстуру зображень: у ритуалізованих рухах, в архаїчних образах та в серйозності, з якою тут грають у героїзм. Вогонь, що відмовляється підкорятися, стає не просто стихією, а повноцінним персонажем – природною силою, яка щоразу руйнує людське бажання контролю й порядку.
На відміну від «Вогняного міста» стрічка «Ті, кого не люблять» Тани Ґілберт занурюється в досвід жіночого ув’язнення. Замість порядку – невизначеність. Замість героїчних жестів – тіні. Маскулінний світ постає тут як рамка несвободи – ґрати, за якими життя чинить опір неволі. Фільм повністю змонтований із відео, знятих ув’язненими матерями на мобільні телефони в чилійських тюрмах. Поки інші стрічки звертаються до образів води, лісу й вогню, «Ті, кого не люблять» обирає тіні – обмежену свободу, відлуння пам’яті, крихку присутність. Камера тут – інструмент самовизначення, а кожне зображення – жест опору невидимості. 
Кадр із фільму «Ті, кого не люблять»
У «Коли хмари ховають тінь» режисер Хосе Луїс Торрес Лейва віднаходить сховище невимовного в пейзажах півдня Чилі, де мешкає корінний народ яґан. Акторка Марія приїздить у найпівденніше місто світу Пуерто-Вільямс на зйомки. Однак шторм перешкоджає приїзду знімальної групи. Під час вимушеного очікування Марія знайомиться з місцевими мешканцями, зокрема з молодою яґанкою, яка ділиться історією своєї хвороби та можливої смерті. Ця зустріч пробуджує в Марії власні спогади про втрату й біль. Фільм розмірковує про збереження культури як акту тихого, але незламного спротиву.
Хоч ці стрічки дуже різні, їх об’єднує чуття пам’яті, що живе не у великих наративах, а в голосах, тілах, образах. Чилійське кіно сьогодні – це не лише переосмислення минулого, а й спроба змінити майбутнє, дати слово тим, хто досі лишався в тіні.
Програму створено у співпраці з FIDOCS, одним із найбільших кінофестивалів Чилі та Латинської Америки, та підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Добірка не обов'язково відображає позиції Міжнародного фонду «Відродження».
Чільне фото: кадр із фільму «Непевна тінь»
