Як пройшла участь української делегації в Чилі? Читайте матеріал директорки Програмного департаменту Юлії Коваленко про те, як у країні на іншому континенті за 14 тисяч кілометрів від України осмислюють документальне кіно про права людини та нерозривний зв’язок історії з сьогоденням.
«Ми перебуваємо зараз посеред президентських виборів, атмосфера сповнена невизначеності й побоювань щодо поганого розвитку подій. Тож ми хотіли би сфокусуватися впродовж панельної дискусії на резистентності таких культурних просторів, як Docudays UA», — написала мені координаторка освітньої секції Escuela Констанца (Constanza) на чилійському фестивалі FIDOCS у запрошенні до події. Пошук резистентності дедалі більше стає, здається, універсальним завданням у різних куточках світу — навіть якщо нас розділяють тисячі кілометрів землі й океану, найімовірніше, ми знайдемо точки перетину в досвідах проживання потрясінь у своїх країнах.
У листопаді вже минулого 2025 року в столиці Чилі Сантьяго на 29-му Міжнародному фестивалі документального кіно FIDOCS відбувся український фокус. Ця програма з’явилася як продовження партнерства між нашими фестивалями, що розпочалося ще на початку 2025 року. У червні наша співпраця за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» завершилася показами добірки чилійського документального кіно на 22-му Docudays UA та публічною дискусією про досвіди чилійських і українських професіоналів і професіоналок документального кіно в культурній дипломатії, запис якої тепер можна вільно переглянути на платформі docuspace. 
Кадр із фільму «Оаза»
Географічно далека від нас країна Чилі має травматичний досвід диктатури на відстані одного покоління, який досі намагається осмислити, зокрема, в кіно — і в цьому процесі сформувати бачення свого майбутнього та тієї держави, яку чилійці та чилійки хочуть створити. Подекуди в досить буквальному сенсі — адже з 2019 року після масових вуличних протестів країна нарешті вирішила відмовитися від конституції, що діяла ще з часів Піночета, та відтак занурилася у тривалий і виснажливий процес розробки нового ключового документу держави. З того часу чилійці та чилійки кілька разів виходили на референдуми з проєктами нових конституцій і щоразу провалювали їх. Цьому був присвячений фільм «Оаза» режисерського дуету Тамари Урібе та Феліпе Моргадо в нашій позаконкурсній програмі «Рідкісний ресурс», який зафіксував не так політичні колотнечі, як глибокі дискусії всередині суспільства, що піднялися впродовж роботи над проєктами конституції. В якому суспільстві ми хочемо жити? Що нас об’єднує? Як врахувати інтереси усіх вразливих верств населення? Як бути з травматичним і незручним минулим? Чилі має чим поділитися з нами в контексті розбудови й захисту демократії.
Тим цікавіше було разом із чилійськими колегами готувати український фокус у Сантьяго. До програми, що отримала назву Window Docudays UA, увійшло три українські стрічки, що в різні роки брали участь у Docudays UA: «Мілітантропос» Лізи Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового, який відкривав український фокус розповіддю про фундаментальні зміни, крізь які проходить наше суспільство в умовах повномасштабної війни; «Фрагменти льоду» Марії Стоянової, який говорив з чилійською аудиторією найбільш розповсюдженою і звичною для її ж національного кінематографу мовою сімейних архівів; і «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова, яким завершувались українські покази в Сантьяго саме в той час, коли наша країна переживала черговий масований обстріл.
Кожен показ супроводжувався представленням, що робила наша делегація від Docudays UA — програмерка Оля Сидорушкіна, фандрейзерка Настя Гуменюк і я. У своїх промовах ми намагалися надати ширший український контекст — розповісти про те, що наша країна виборола незалежність у 1991 році після століть колонізацій, про те, як наше суспільство повставало проти авторитаризму на двох революціях за менш як десять років, про те, як у 2014 році розпочалася російська війна проти України, і, звісно, про те, як вона триває сьогодні. Відверто кажучи, перед початком українського фокусу в мене виникали побоювання, що забагато деталей про дійсність, у якій ми тепер щодня живемо в Україні, в представленнях до таких доволі непростих фільмів можуть відштовхнути глядачів та глядачок. Втім, чи не перше, що ми почули від програмерів FIDOCS, коли прибули до Сантьяго, було прохання розповідати більше про наші реалії: «Серед наших глядачів буде багато молоді і студентства — буде гарно, якщо ви зможете їм розказати більше про те, що відбувається саме зараз в Україні, про війну і про те, як ви даєте цьому всьому раду». Це найкраще прохання, яке може почути українська делегація на міжнародному фестивалі в країні на іншому континенті за 14 тисяч кілометрів від дому.
Делегація ГО «Докудейз» разом з представниками/-ицями FIDOCS. Фото надане кінофестивалем FIDOCS
Аудиторія фестивалю й справді в чималій мірі складається зі студентів та студенток. FIDOCS активно співпрацює з навчальними закладами та студентськими медіа. Серед фестивальних локацій — зали в одному з місцевих університетів. Індустрійна секція фестивалю також фокусується на тому, аби надати більше можливостей для професійного росту документаліст(к)ам-початків(и)цям. Водночас обговорення фільмів помітно займає важливе місце в культурі кінопереглядів — чилійці залюбки дискутують та без поспіху розмірковують про побачені стрічки і про мову кіно загалом. Мені пощастило потрапити на показ фільму Nine Different Nuances of the Same Colour Карлоса Васкеса Мендеса (Carlos Vásquez Méndez) з національного конкурсу, до якого вступне слово взяла кінокураторка та дослідниця кіно, присвятивши своє майже півгодинне представлення — яке легко можна назвати чудовою маленькою лекцією — осмисленню експериментів з кінокамерою, до яких вдався режисер фільму. В цій культурі неспішного говоріння про кіно та його мову відчувається певна — в хорошому сенсі — інтелектуальна розкіш і багатство. Кінематографія Чилі подарувала світу чимало прекрасних режисерів — Патрісіо Гусман, Рауль Руїс, Пабло Ларраїн, Маіте Альберді тощо. Це вплинуло, вочевидь, і на глядацький дискурс всередині країни. Кіно тут знаходить уважних глядачів та глядачок.
Після одного з показів української добірки ми відправилися перекусити разом із перекладачем, який озвучував наші представлення до фільмів з англійської на іспанську. Хота (Jota) певний час пожив у Сполучених Штатах, але зрештою повернувся в Сантьяго, де тепер працює перекладачем і грає рок. «Колись я був переконаний, що ніколи в житті не зможу взяти зброю в руки, — поділився зі мною Хота дорогою до кафе. — Сама ідея, що потенційно доведеться когось вбивати, мені видавалася неприйнятною за жодних обставин. Потім я багато чого поспостерігав у світі і моя оптика змінилася. От, наприклад, хоча б взяти ваші фільми — з «Мілітантропосу» мені стає зрозумілішим стан людини, яка не має іншого вибору, окрім як брати зброю і захищатися. Це не так про ідеології, як про простий вибір — захищатися і жити або здатися і загинути».
Впродовж фестивального тижня ми ще не раз матимемо розмови з різними чилійцями щодо ідеологій. Очевидно, що ідеологічний клімат всередині кожної країни формується в значній мірі під впливом її історичного досвіду та географічних умов її розвитку. За цей тиждень у мене склалося враження, що в молодого покоління чилійців у креативному секторі відчутні симпатії до лівого крила — що, вочевидь, обумовлено нещодавнім травматичним досвідом правої диктатури в країні. Утім, під цим лівим крилом простягається доволі широкий спектр ідеологічних систем — від ліберальних цінностей до соціалізму чи комунізму, який інколи сприймається просто як замінник чи синонім лібералізму і демократії. Фестиваль проходив на тлі президентських виборів, одразу після першого туру, в результаті якого визначилися головні претендент і претендентка на крісло голови держави — ультраправий кандидат від Республіканської партії Чилі й симпатик політики Трампа Хосе Антоніо Каст та представниця Комуністичної партії Чилі Жанет Хара. Консервативна фігура Каста, чий брат працював міністром за часів диктатури Августо Піночета, а батько був членом нацистської партії, викликала у всіх чилійців, з ким я говорила на фестивалі, серйозні занепокоєння своєю політичною програмою — молоді люди бачать у ньому загрозу свободам і правам людини. 
Кадр із фільму «Оаза»
Але в цьому контексті також цікаво, що єдина на цих виборах альтернатива ультраправій програмі Каста — Комуністична партія — сприймається молоддю радше як ліберал-демократична. «Праві будують свою кампанію з дискредитації Жанет Хари на тому, що закидають їй, що вона комуністка, але вона не комуністка! Вона за ліберальні і демократичні цінності», — поділилася зі мною одна співрозмовниця. Звісно, все можливо в наші буремні часи — особливо в такій хиткій сфері, як політика. І тим більше тоді, коли вибір не надто великий. Утім, ці обговорення надихнули нас разом із тайванським митцем Су Хуей-Юй (Su Hui-Yu), який представляв на FIDOCS свої роботи, також поділитися з чилійськими співрозмовниками нашими спільними думками про те, як відсутність критичного погляду на комуністичну програму романтизує цю ідеологію і підносить її на рівень майже відірваний від того, чим комуністичний порядок є в дійсності.
«Подивіться просто на Китай, — каже Су, — ви бачите там серед цінностей індивідуальні свободи чи обмеження ролі держави? Або запитайте в уйгурів, як у Китаї справи з рівністю. Кожна країна, яка брала курс на комунізм, закінчила диктатурою». Загалом Тайвань лишається одним із найбільших адвокатів України в азійському регіоні і безперечно поділяє в чималій мірі українську оптику, але це тема для окремої розмови, яку ми на Docudays UA вже розпочинали у 2024 році з програмою обмінів національними фокусами з фестивалем TIDF у Тайпеї. Я особисто дуже чекаю на день, коли Україна офіційно визнає незалежний Тайвань — маленьку країну з хоробрим серцем.
За кілька тижнів після проведення FIDOCS у Чилі пройшов другий тур виборів, за результатами якого президентом країни став найконсервативніший, як його називають медіа, з часів Піночета кандидат Хосе Антоніо Каст. Він обійшов свою конкурентку на більше ніж 16%, набравши 58,2% голосів. Каст офіційно приступить до своїх обов’язків у березні. Тож лишається тримати кулачки за чилійців і побажати їм вистоїти і не сходити зі шляху захисту демократії та ліберальних цінностей – як їм вдавалося це робити попередні 36 років. Власне, чудовим прикладом цієї стійкості став і сам фестиваль FIDOCS. Заснований Патрісіо Гусманом у 1997 році FIDOCS є єдиним кінофестивалем у країні, який жодного року не переривав свою діяльність. Можливо, секрет цієї стійкості, зокрема, полягає в тому, що значна частина його команди — це люди, які свої перші кроки у сфері кіно починали робити саме на подіях і показах FIDOCS, як вони самі зізнаються. Мені здається, що це чудовий приклад того, як фестиваль стає не просто програмою фільмів, а місцем, де формуються спільноти й поділяються цінності.
Чільне фото: українська делегація ГО «Докудейз» у Чилі. Фото надане кінофестивалем FIDOCS
