string(4) "news" IDFA. Миші, фільми та роботи. Частина друга — Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

IDFA. Миші, фільми та роботи. Частина друга

06 грудня 2012

Наприкінці листопада команда Docudays UA відвідала одну з наймасштабніших подій у галузі документалістики - Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі (IDFA). У другій частині продакшн-менеджер Docudays UA Дар’я Бассель розповідає про сім речей, що вразили її під час цієї подорожі. Про Амстердам та тамтешній фестиваль напевно варто було б написати щось серйозне. Але це вже зробила моя колега, а мені хочеться написати про місто швидко та іронічно. Може, я об’їлася місцевого фастфуду?

IDFA – Величезний міжнародний фестиваль документального кіно з безліччю конкурсних, поза конкурсних та спеціальних програм, платформ для дистриб’юторів, агентів, продюсерів. Правильно зорієнтуватися у цій «безлічі», якщо ти перший раз на амстердамській події, виявилось доволі непросто. Крім того, огляд кінопродукції настільки масштабний, що до фестивальної програми потрапляють не лише хіти, а й часом проекти, які я б не назвала кіно навіть під дулом пістолету. Але це, звісно, суб’єктивний погляд. У цьому ж ракурсі я хочу розказати про декілька нюансів, які мене найбільше вразили:

1.Миші у кінотеатрах. Можете мені не вірити, але одного разу серед білого дня повз мене пробігла маленька гарненька мишка.

2.Ніяких червоних доріжок. Взагалі ніякого пафосу. Це, на мою думку, чудово характеризує документалістів, яким патетика потрібна в останню чергу. Цікаво, що IDFA не використовує активно-агресивної реклами в місті. Ніяких тобі бігбордів або купи постерів, замість цього – густо забрендовані фестивальні локації. Я б навіть сказала, що аж занадто густо. Навіть у туалетах завжди можна зустріти рекламу. На території заходу просто немає місць, де б  гостям дозволили  випасти з фестивального контексту.

3.Фільм «Зимо, геть!», знятий учнями школи Марини Разбєжкіної. По-перше, мене до болю вразив той факт, що не зважаючи на прем’єру фільму ще під час цьогорічного фестивалю «Молодість» у Києві, ми побачили його тільки на IDFA. І виявилося, що ми дивимося картину в зовсім іншому контексті. Там де нам, жителям пострадянського простору, хотілося луснути від сміху, європейці сиділи з серйозними пиками і по всьому було видно, що наше божевілля залишається нам самим, ніхто його з нами ділити не збирається.

Трейлер тут: http://www.youtube.com/watch?v=6lPj-Csbnk0

4.Ще один фільм, про який я просто не можу не сказати, це бельгійський «Дощ» від режисерів Olivia Rochette та Gerard-Jan Claes. Для себе я визначила цю стрічку як поетичне документальне кіно. Крім процесу постановки балету-перформансу ви не побачите нічого. Напружені очі, розбиті в кров ноги, тіні мовчазних танцюристів.  Паралельно зі всім цим на звуковій доріжці чуються телефонні розмови учасників перформансу, які постійно перериваються перешкодами на лінії.  На початку фільму грає Земфіра і це не спеціально. Просто xтось слухав її у французький опері перед репетицією.

Трейлер тут:

http://www.youtube.com/watch?v=ChmVUl7iEJA

5.Міхаель Главоггер. Всесвітньо відомого кінематографіста та зіркового гостя цьогорічного Docudays UA ми побачили у кав’ярні Doc for Sale - місці, де зустрічаються продюсери, режисери, агенти, дистриб’ютори. Зазвичай воно виглядає приблизно так: за кожним столиком сидять по двое-троє співрозмовників, сидять рівно і струнко і безупинно розмовляють. Гомін стоїть страшенний. І ось у цьому людському вулику ми бачимо великого Главоггера: він – один, з ним поруч лише келих червоного вина і... тиша.

6.Велосипедисти. Розминутися з ними в Амстердамі просто неможливо. І якщо ти якимось дивом спробуєш їх не помітити, тобі обов’язково нагадають.  Як нам, наприклад. Десь біля третьої ночі за своїми спинами ми почули тонкі дзвіночки і здивовано відстрибнули. Повз нас проїхала безтурботна пара, яка повільно пересувалася вулицею і… трималася за руки.

7.Роботи. На виставці, присвяченій експериментальному та інноваційному документальному кіно кожен відвідувач мав змогу увійти в інтимний контакт з роботом. Відбувалось це так: слід було взяти маленький і дуже симпатичний паперово-електронний механізм, у якому замість вух були кнопки. На них слід було клацати, щоб він з вами спілкувався. І ось ви клацаєте, ця маленька штука задає вам питання, ви відповідаєте, а воно вас знімає, і потім весь цей футаж куратори проекту монтують в єдине кіно. Питання були такі, що я навіть трохи зніяковіла, відчувши себе на психотренінгу. Наприклад: «За який вчинок у житті вам найбільш соромно?», «Якби ви мали змогу повернутися у дитинство та щось порадити собі маленькому, що б це було», або «Яку помилку у житті вам не хотілося б повторити понад усе?». І все у такому дусі. Тепер ось чекаю, що вийде і чи потраплю я у велике психотерапевтичне робо-кіно. Презентація проекту тут: http://www.doclab.org/2012/robots-in-residence-2/

P.S. Додам, що я і моя колега Віка Лещенко отримали змогу поїхати на IDFA завдяки підтримці Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України», а саме грантової програми і³ [ідея-імпульс-інновація], а також Українській Гельсінській спілці з прав людини (УГСПЛ).

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26–
березня
4
квітня 2021
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020