string(4) "news" Юлія Панасенко: «Я не змогла залишитися абстрагованою і абсолютно про це не шкодую» — Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Юлія Панасенко: «Я не змогла залишитися абстрагованою і абсолютно про це не шкодую»

30 квітня 2012

Фільм «Outro» («Останній акорд») - це розповідь про неймовірно сильну дівчину, яка хворіє на рак. Про тривоги, радість, погляди на життя та смерть. Перед початком сеансу російська режисерка Юлія Панасенко попереджає: «Краще залишити залу, якщо не готові до душевних переживань». Тим не менш, під час оголошення підсумків фестивалю з’ясувалося, що незважаючи на некомфортну тему, фільм увійшов до складу фаворитів журі.

«Outro» здобув відразу дві нагороди: спеціальну відзнаку у конкурсі Docu/Коротко та премію імені Андрія Матросова від команди Docudays UA, яка традиційно відзначає фільм, що демонструє найбільше любові. Про ідею, персонажів та післядію стрічки з режисером Юлею Панасенко поговорила Олена Скирта.

Як ти знайшла свою героїню?

Її не потрібно було шукати. Ми – сусідки.

А чому вирішила знімати фільм про онкохвору?

У моєму житті було багато співпадінь, які на це вплинули. Перш за все, я була зачарована Свєтою. Вона мені подобалась з того часу, як переїхала у наш будинок. При чому, крім зовнішньої краси мене зачепила її  на диво світла енергія. Звісно, коли весь цей жах почався, я добре розуміла, що може статися, але до останнього сподівалася, що Свєта одужає.

Твоя героїня відразу погодилася на зйомки?

Цікаво, що так. Але, чесно зізнаюся, мені було нелегко наважитися запропонувати Свєті участь у проекті. Пам’ятаю, як уявляла собі нашу розмову. Ось я прийду до неї і почну розповідати про ідею фільму, що хочу зняти стрічку про дівчину, яка, незважаючи на важкі випробування, зцілилася,  виправила помилки і зрозуміла, що жодного разу не кохала. Річ у тім, що Свєта у наших сусідських посиденьках розповідала, що маючи чоловіка, ніколи не кохала по-справжньому, тому дуже хотіла знайти свою половинку. Коли ж я все ж таки наважилася і подзвонила у її двері зі словами «Знаєш, я хотіла б зняти про тебе фільм. Мені здається, що з тебе вийде класна героїня», вона навіть не стала мене вислуховувати і покійно відповіла: «Не треба мені нічого говорити. Давай знімемо».

Мабуть нелегко було у моральному плані…

Було по-різному. Ми прожили разом багато веселих відчайдушних днів доки дозволяло її здоров’я. Багато хто говорить про перше правило документаліста, що за будь-яких обставин  слід залишатися абстрагованим. Я це правило порушила і абсолютно не шкодую.

При всій оптимістичності Свєти ти все ж таки залишила епізоди, де вона звинувачує матір у тому, що з нею сталося.

Рак – це біда, яка звалюється на людину несподівано. Як правило,  хворі проходять три стадії. Серед них стадія заперечення – «Ні, цього не може бути, чому я?», а також період, коли людина намагається пояснити собі причини і  знайти винного. Звинувачують частіше за все близьких, бо  не любили,  не слухали, придушували волю. І так  влаштовано більшість сімей. У Світлани не було ні чоловіка, ні дітей, тому основний удар на себе прийняла мама.

А матір у свою чергу звинувачує себе?

Звичайно. Думаю навіть, що кіно поглибило її муки совісті, але навряд чи відповіло на якісь питання, бо вона належить до тих людей, які намагаються знайти раціональне пояснення, перекласти відповідальність на чужі плечі, щоб якось жити далі. Її не можна за це осуджувати. Вона життєрадісна і адекватна людина, а не побутовий монстр. Просто її стосунки з дитиною не склалися. Щоб зрозуміти чому, треба заглибитися у їхнє минуле.

Як на твій погляд, вони взагалі схожі за характером?

Так. Дуже. Знаєш, коли бачиш у дзеркалі своє відображення, і воно тобі не подобається, то кажеш, що освітлення погане, або дзеркало криве. Приблизно така ж реакція у них була одна на одну.

З іншого боку, ми бачимо дуже теплі стосунки з батьком. Чому цих епізодів так мало у стрічці?

Він насправді був присутнім у її житті приблизно стільки, скільки ви бачите на екрані. Тато приїхав за день до її смерті і вона так завзято його чекала, що прожила на три дні довше, ніж обіцяли лікарі. До цього моменту я ніколи не бачила їх стосунків, тому не знаю, що правда, а що ні. Мати стверджує, що вони ніколи не були близькі, але сцена, яку ми бачимо у фільмі, говорить більше будь-яких слів. Так, можливо, вони мало спілкувались, але зв’язок між ними був надзвичайно сильним. Його нікуди не дінеш і не викреслиш з правди життя.

Як гадаєш, чи може фільм допомагати батькам розуміти своїх дітей?

Хочеться в це вірити. Після показу до мене підійшла жінка з Москви і сказала: «Дуже вам дякую. Я вчасно подивилася цей фільм. Моїй дочці зараз 23 роки і у цій жінці я побачила себе – вічно незадоволену і неуважну до своєї дитини маму». Сподіваюся, вона була щира.

Віриш, що «Outro» допоможе онкохворим?

Чесно кажучи, я не з тих, хто вірить у дива. Знаю, що одна жінка просила дозвіл на показ кіно людям, які вже не одужають. Їхню реакцію на фільм я не бачила. Мені скоріше хотілося б сподіватися, що кіно допоможе підготуватися піти з життя. Вірніше, не піти, а перейти у інший світ. Ось в це я вірю. Коли людина це усвідомлює, їй стає спокійніше. До мене це відчуття прийшло під час роботи над фільмом. Є люди, які шукають духовних вчителів, у моєму житті цю роль виконала Світлана. Коли мені кажуть: «Ви така мужня, ви так їй допомогли», я справді дивуюся: при чому тут я? У даному випадку все абсолютно навпаки.

Юлія Панасенко народилася в Алма-Аті (Казахстан) у 1979 році. 2002 року закінчила Владімірський університет, відділення тележурналістики. У 2004-2006 роках навчалася у ВДІКу, відділення режисури документального фільму. Зараз живе та працює в Москві. Фільмографія: Ідіот (2007, спільно зі Свєтланою Стрєльніковою), Занурення (2009).

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26–
березня
4
квітня 2021
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020