Портрет країни з вікна «Кафе «Вояж»

18 жовтня 2013

19 жовтня у Києві стартує 43-й кінофестиваль «Молодість». Цьогоріч у Національному конкурсі представлено також кілька документальних стрічок, серед яких новий фільм «Кафе «Вояж» режисера Романа Бондарчука, херсонця за походженням. У більшості своїх фільмів і сценаріїв Роман розповідає південні історії. Чим особливі південні люди і чим такий манливий український південь, ми запитали у режисера.

 

– Як ти знайшов персонажа «Кафе «Вояж»? 

 

– Декілька років тому ми з моєю дружиною і співаавтором Дар’єю Аверченко приїхали провідати її дядю в Берислав. Дядя Вова в минулому був головою рибклгоспу, їздив на Волзі, керував колективом людей. А в 90-х, коли рибколгосп розвалився, він, як і всі, спробував пристосуватися до нових часів. Усі тоді вигадували бізнес-проекти, а у Вови – вони були особливо сміливими. Перший танцмайданчик зі стриптизом у бериславському парку, підйом корабля часів війни із дна Каховського водосховища, продаж бериславського очерету у Фінляндію. Особливо вразила ідея відкопування кісток і жетонів загиблих німецьких солдат і продаж їх родичам у Німеччину...

 

Ми були зачудовані його ідеями й вирішили побути в Бериславі довше, познімати тамтешнє життя, щоб зрозуміти про нього більше.

 

 

Дуже скоро ідея викопувати кістки нам вже не здавалася такою цинічною, як спочатку, – загальна дезорієнтованість, безробіття, бідність, пиятство, феодалізм – люди просто намагаються вижити усіма доступними способами.

 

Нам стало очевидно, що з Вовою не все так погано, як може здатися на перший погляд: він не продає фальшивий коньяк на придорожному ринку (як робить багато людей в тих краях). Він не бракон’єрить. Він не влився у банду, як багато його однокласників. Він люблячий батько, турботливий син, мрійник і носій місцевого бериславського фолькльору. Завдяки Вові ми дізналися, що відколи в степах вирубали лісосмуги, люди почали бачити міражі (цілі картини з сусідніх сіл). Що в Бериславі треба вміти правильно проходити перехрестя - тільки по-під краєм, бо в центрі відьми виливають воду зі своїми хворобами, й краще туди не ступати, бо можна від них заразитися. Що закохані парочки в тих краях ходять цілуватися на кладовище (єдине усамітнене місце). Навесні парочок так багато, що на головній алеї цвинтаря утворюється пробка з машин, а в заростях бузку далеко не всім вистачає місця...

 

– І ти вирішив зняти фільм про дядю Вову?

 

– Не зовсім так. Ми відкрили для себе Берслав як окремий світ, і на основі історій із життя Вови почали писати сценарій ігрового фільму під назвою «Вулкан».

 

Коли робота над сценарієм завершувалась, я почав думати, хто б міг зіграти персонажа Вови у фільмі.

 

Свій перший ігровий короткометражний фільм «Таксист» я знімав із непрофесійними акторами. Оскільки зовсім не було бюджету, я збирав історії звичайних жителів Херсона, потім просив їх зіграти самих себе перед камерою. Цей метод дав дуже хороші результати, люди говорили з правдивим херсонським акцентом, а їхня засмага й блиск в очах додавав органіки, якої складно досягти навіть із хорошими акторами. Згадавши цей досвід, ми з Дар’єю черговий раз поїхали провідати Вову й зняти з ним кінопробу на роль у фільмі.

 

– А Вова на той час працював у кафе «Вояж»?

 

– Вова тоді працював на дуже дивній роботі – з дороги це був вагончик з вивіскою «Кафе «Вояж». Кафе не працювало, зате за вагончиком були ставки з рибою. Підприємство надавало послуги з рибалки, а в обов’язки Вови входило охороняти ставки, прибирати територію й годувати рибу.

 

Платили йому дуже мало, він сильно схуд, був радий живим людям, бо давно ні з ким не спілкувався. Коли я увімкнув камеру, Вова одразу почав свою екскурсію “підприємством”. І я одразу забув, що ми приїхали знімати кінопробу.

 

 

– І з кінопроби вийшов документальний фільм?...

 

– Вийшов короткий літопис наших днів. За годину, доки тривала зйомка, Вова встиг розповісти, як він не став новим руським (при цьому загрібаючи сміття голими руками із золотим годинником на зап’ясті й золотою «печаткою» з буремних 90-х). І про податкову, яка літає в них над полями і з гелікоптерів вистежує нелегальних сезонних робітників. І про верениці обманутих працівників, які наймалися на будівництво котеджів у великих містах, а тепер пішки вертаються повз «Кафе «Вояж» додому. І зворушливу історію про те, як він нагодував і пустив переночувати в кафе «Вояж» ошукану нещасну жінку, яка будувала в Києві розкішну віллу якомусь багатію, а додому поверталася на попутках без копійки грошей. І про зорепад, якому він замовив бажання -  помолодшати років на 20...

 

Несподівано для нас замість кінопроби вийшов короткий документальний фільм – портрет сучасної України. Про втрачене покоління тих, кому зараз 45. Це люди, які досягли успіху в системі радянської імперії, але не змогли влитися в переділ ресурсів 90-х і залишилися «на узбіччі життя». Вова – дуже типовий герой нашого часу. Схожі життєві історії у тисяч інших чоловіків і жінок, які ще повні сил і бажання працювати й досягати успіху. Схожа історія повторюється і з моїм поколінням – люди, яким зараз 30 і які мають освіту, не можуть знайти достойну роботу в своїй країні через корупцію, криміналізованість або й просто через відсутність індустріїї.

 

– Але фільм зовсім не здався мені песимістичним...

 

Так, наш герой веселий, навіть іронічний. У нього слід повчитися життєвій мудрості і почуттю гумору.

 

Розмову вела Олена Ящук.

Кадри з фільму «Кафе «Вояж» Романа Бондарчука

Газета «ВГОРУ» від 17.10.2013

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022
«Пароль: паляниця»: як відбулися покази українських фільмів у Великій…
Новини
30 червня 2022
«Пароль: паляниця»: як відбулися покази українських фільмів у Великій Британії
Новини
30 червня 2022
«Якщо ми зараз дивимося на себе новими очима, то це і є вирішальний е…
Інтерв'ю
27 червня 2022
«Якщо ми зараз дивимося на себе новими очима, то це і є вирішальний етап трансформації, що почалась в розірваному досвіді наших батьків»
Українські учасниці/-ки індустрійних подій Sheffield DocFest розповідають про проєкти та роботу над ними під час війни.
Інтерв'ю
27 червня 2022
«Час — привілей мирного життя». Українські учасниці індустрійних поді…
Інтерв'ю
24 червня 2022
«Час — привілей мирного життя». Українські учасниці індустрійних подій Sheffield DocFest розповідають про роботу над проєктами під час війни
Інтерв'ю
24 червня 2022
«Деколонізація старих ідеологічних конструктів та практик кіноіндустр…
Новини
22 червня 2022
«Деколонізація старих ідеологічних конструктів та практик кіноіндустрії». Дискусія в межах індустрійної секції Інституту документального кіно
Новини
22 червня 2022
Запускаємо сайт «Архіву війни»
Новини
20 червня 2022
Запускаємо сайт «Архіву війни»
Новини
20 червня 2022
Звіт за роботу ініціативи підтримки DOCU/HELP для документалістів/-ок…
Новини
09 червня 2022
Звіт за роботу ініціативи підтримки DOCU/HELP для документалістів/-ок за квітень та травень
Новини
09 червня 2022
Українські проєкти-учасники кіноринку MeetMarket @ Sheffield DocFest
Новини
08 червня 2022
Українські проєкти-учасники кіноринку MeetMarket @ Sheffield DocFest
Новини
08 червня 2022
Переможцем DOCU/УКРАЇНА-2022 став фільм «Плай» режисерки Єви Джишиашв…
Новини
06 червня 2022
Переможцем DOCU/УКРАЇНА-2022 став фільм «Плай» режисерки Єви Джишиашвілі
Новини
06 червня 2022