Слід ступати обережно. Режисерка Катерина Горностай про Москву

30 грудня 2014

У грудні у Москві проходив найголовніший російський фестиваль документального кіно «Артдокфест». Цього року захід було позбавлено державної підтримки Росії із-за нелояльних заяв президента фестивалю Віталія Манського щодо державної політики РФ. Нині фактично це єдиний захід у Росії, на якому показали сучасне українське кіно.  


У конкурсній програмі кінофестивалю взяла участь картина «Євромайдан. Чорновий монтаж», у позаконкурсних програмах – фільми молодих українських  режисерок Марини Степанської, Аліси Коваленко і Любові Дуракової. У секції «Спеціальні покази» був презентований новий фільм українсько-американського режисера Андрія Загданського «Вагрич і чорний квадрат». Крім того, «Артдокфест» підготував окрему програму «Україна не Росія».


Фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» представляти у Москву поїхала одна з його авторок – Катерина Горностай, яка торік закінчила школу Марини Разбєжкіної. Про своїх друзів, сучасну Москву і літаки вона написала для docudays.org.ua 

 

Ми ще стояли на автовокзалі «Київ». Попереду була 16-годинна подорож до Москви автобусом. Це вперше, коли я мала їхала туди не потягом, а літаком. Але по дурості пропустила літак. Автобус затримувався, і я подзвонила мамі. Вона запитала: «Для чого ти їдеш до Москви? Подумай, можливо, туди так важко вибратися через те, що слід змінити своє ставлення до подорожі?» Я подумала. Формально я відправлялась туди показувати фільм «Євромайдан. Чорновий монтаж» на фестивалі «Артдокфест», хоча перш за все я їхала заради зустрічі з дорогими серцю людьми, що живуть у Москві. Саме вони зробили її живою, а не просто містом із новин. Але мама була права: я дійсно була погано налаштована. Ну, як погано... Я просто боялася, боялася усього: провокацій під час прем'єри фільму, проблем на кордоні і взагалі того, що я не потраплю на прем'єру.

 

Так от, на прем'єру я таки не потрапила. Проте була присутня на численних показах після неї. Усі вони проходили спокійно. Люди були зворушені побаченим, дякували і розпитували про «зараз», плакали. Але головне в цій моїй поїздці було пов'язане не з показами.

 

Я повернулась додому після навчання в Москві якраз торік. До того майже рік прожила там, звісно, з перервами на канікули, зйомки курсової та дипломної. Їздила у московському метро і завжди думала про те, чи є у місті така людина, що бувала хоч раз на кожній станції цієї суперрозгалуженої сітки метрополітену. Щиро сумнівалася, що така людина є. Думала також про те, як виглядають люди, що їдуть поруч, коли усміхаються. Цього разу мені хотілося побачити відмінності, зрозуміти, яким за цей рік стало місто. Очевидно, що ці зміни я помітила, бо дуже цього хотіла.

 

У Москві почуваєшся тривожно. І найтривожніша штука в тому, що тутешні люди цю тривогу сприймають як належне. За цю поїздку мені «пощастило» побувати як у приймальні швидкої допомоги (з половиною наших однокурсників та нашою подругою, якій стало зле і яку ми супроводжували), так і в поліцейському відділку (словосполучення «поліцейський відділок» звучить якось навіть по-голлівудськи). І ця тривога розлита у повітрі, вона якимось чином пристосовує тебе до всього, що може статись, ти навіть перестаєш боротися чи хоч якось протистояти їй. Ти просто чекаєш, що буде далі, при цьому усвідомлюючи: може бути будь-що.

 

Ось ти йдеш, наприклад, до готелю з однокурсницею Машою. Надворі нікого нема, бо вже друга година. Ми по GPS шукаємо дорогу з Машиного телефона, блукаючи навколо різних виходів із метро «Спортивна». І тут з нізвідки береться патрульна машина, з неї швидким кроком виходять поліцейські: один — головний, говорить до нас, інший мовчки вказує на нас дулом своєї табельної зброї, обпершись на неї ліктями.

 

- Так, несовершеннолетние ночью на улице. Предъявляем документы, — перегороджує він нам шлях.

 

Ми спочатку трохи сміємося, впевнені у своїй правоті. Маша, навчена численними мітингами, також просить його «предъявить документы». Поліцейський з неохотою таки береться шукати свою ксиву, Маша розбірливо читає його ім'я і звання, щоб запам'ятати, тільки потім простягає йому свій паспорт. Він впевнюється, що Маша вже 10 років як не неповнолітня, доходить до місця, де, звісно ж, відсутня московська реєстрація, бо Маша немісцева, і в цей момент помічає мій синій паспорт із гербом.

 

- А вы что тут делаете из Украины?

 

- Мы на фестиваль приехали.

 

Поки він копирсається в паспорті та вивчає міграційну карту, Маша переводить подих, бо додому вона не їздила вже давно, і ця ніби марна підозра поліцейських могла би багато коштувати.

 

-  Предъявите содержимое рюкзака, — говорить до мене поліцейський.

 

- А с какой стати мы должны это делать, мы же совершеннолетние, назовите причину проверки! —  не стримавшись, відповідає йому Маша.

 

- Я имею права проверять без причины!

 

Не знайшовши ні коктейлів, ні бруківки, ні навіть синьо-жовтих стрічок (що, до речі, були в рюкзаку, маю на увазі лише стрічки), нас відпустили. По дорозі я раділа, що вже встигла віддати пляшку коньяку «Борисфен», привезену однокурсникові в подарунок.

 

У Москві у мене не виходило ні спати, ні їсти як слід. Там ніколи нічого не встигаєш і трохи страшно щось купувати, бо ціни в сотнях. Як тільки переїхала — дуже довго до цього звикала. І, напевно, так і не звикла. До того ж ціни виросли в рази. Але цього разу їсти і спати було якось недоречно. Бо навколо було так багато близьких людей. І я усміхалась їм, щаслива, якою давно не виглядала, і стрибала на одній нозі. В мене зводило від усмішки щелепу, так що потім було важко заснути, хотілося розняти зуби, але не виходило.

 

Ми там були усі, як востаннє. Може, тому, що ми так давно не бачились і так довго не побачимось, а може, тому, що так тепер живуть у Москві наші люди (маю на увазі людей, що також сумніваються і тривожаться, тих, що вийдуть на мітинги в січні і виходили увесь рік). Ми були відчайдушні. Може, тому довелось заплатити 500 рублів штрафу за розпиття однієї пляшки вина на шістьох у поліцейському відділку.

 

- Вы ее не слушайте! Это она из солидарности говорит, что с нами пила. А она не пила, не оформляйте ее! — мене відмазали від штрафу, бо летіти додому треба було наступного ранку, я би навіть не встигла його оплатити. Тоді би полетіла фактично без права на повернення. Зате пригода була неймовірна — від жартів про кіно («Я с Бондарчуком работала! Вам нравится Бондарчук? Я могу вас в главной роли у Бондарчука снять!» — намагалася жартувати Мадіна Мустафіна, щоб нас відпустили) до злісного монологу поліцейського у патрульній машині («А чего это ты на Украину? Сейчас все, наоборот, с нее едут. У вас, наверное, в новостях не показывают, как ваша армия над мирными жителями издевается, да?»). Добре, що відділок у Хамовниках був недалеко від кінотеатру «Горизонт», де розташувався «Артдокфест», і ця розмова тривала недовго.

 

Це велика іронія, що нас забрали через одну нещасну пляшку вина (до речі, «Інкерман» ще з тієї, кримської партії. Воно ще й утричі дорожче коштує в Москві, ніж у Києві). Іронія ще й у тому, що напитися в нас ні разу не вийшло за всі 4 дні. І, думаю, причиною цього була та сама тривога. Не можна дозволити собі розслабитися, безтурботно піддатися слабкості і просто бути вільною, не можна забувати, де ти. Слід ступати обережно.

 

А вдома був такий густий туман, що я думала, наш літак не сяде: тендітний, із прозорими крилами, так легко йому розбитись. Тоді мені здалося, що ми тут, удома, наче їдемо на автобусі по замерзлій дорозі. Дуже швидко, страшно і небезпечно, але все одно  розумієш: шанси на врятування є. А там, у Росії, де лишилися мої друзі, де зараз ладнає нове приміщення Театр.ДОК, де новий набір школи Марини Разбєжкіної роз'їжджається на канікули знімати курсову, де (нехай тільки не востаннє) наперекір усьому пройшов фестиваль «Артдокфест»... так от, коли ти там – відчуття, немов летиш у літаку. Але в тому літаку постійно так тривожно, наче літак от-от упаде і шансів вижити немає.

 

Катерина Горностай

 

На фото: російська режисерка Мадіна Мустафіна у поліцейському відділку

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26 – 
березня
4
квітня 2021
Відстоюємо право на повне одужання: правозахисна програма RIGHTS NOW!
Огляд програми
05 березня 2021
Відстоюємо право на повне одужання: правозахисна програма RIGHTS NOW!
Огляд програми
05 березня 2021
Вразливі та безстрашні: міжнародний конкурс DOCU/СВІТ
Огляд програми
05 березня 2021
Вразливі та безстрашні: міжнародний конкурс DOCU/СВІТ
Огляд програми
05 березня 2021
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Ганна Ярошевич
Інтерв'ю
03 березня 2021
DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Ганна Ярошевич
Інтерв'ю
03 березня 2021
«Уроки кохання», таргетинг та музика в кіно: програма DOCU/ПРО TALKS
DOCU/ПРО
02 березня 2021
«Уроки кохання», таргетинг та музика в кіно: програма DOCU/ПРО TALKS
DOCU/ПРО
02 березня 2021
Нове кіно вже близько: 5 проєктів Ukrainian Doc Preview
DOCU/ПРО
01 березня 2021
Нове кіно вже близько: 5 проєктів Ukrainian Doc Preview
DOCU/ПРО
01 березня 2021
VR DOC LAB – фабрика віртуальності
DOCU/ПРО
26 лютого 2021
VR DOC LAB – фабрика віртуальності
DOCU/ПРО
26 лютого 2021
DOCU/КОРОТКО: миті разом, миті на самоті
Огляд програми
25 лютого 2021
DOCU/КОРОТКО: миті разом, миті на самоті
Огляд програми
25 лютого 2021
Зустрічайте фестивальне журі!
Новини
23 лютого 2021
Зустрічайте фестивальне журі!
Новини
23 лютого 2021