Документальний детектив про стеження «Стираючи Девіда», показ якого відбувся 22-грудня в кінотеатрі «Київ», викликав у глядачів чимало питань про межі особистого в нашій країні та конфіденційності в житті кожного з нас. Пропонуємо найяскравіші тези дискусії «Свої і чужі цифрової реальності: як захистити приватність?» за участі правозахисниці Марії Томак та виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка.

«У фільмі Девід Бонд – людина з прізвищем, здавалося б, супергероя або ж агента 007 – стає антигероєм, який намагається себе захистити, стерти всі свої персональні дані».

«Термін «приватність», як і формулювання «право на приватність», увійшли в наш лексикон приблизно із середини 90-х років. Cлово «приватність» закріпилося й існує досі. Саме це право становить нову реальність і переходить в категорію тих, що є майже головними».

«Ви знаєте, як розслідуються нині кримінальні злочини? Класичний спосіб, описаний у творах Конан Дойла, Жоржа Сіменона та Агати Крісті, уже давно відійшов у минуле. Понад 80-95% справ розслідують через стеження мобільним телефоном, прослуховуванням телефонних розмов. І цю інформацію не завжди оприлюднюють. Зафіксовано також протести з боку провайдерів, які були зобов`язані надавати таку інформацію, що також є незаконною передачею даних. Провайдери фактично здійснювали це розслідування, тому що передавали в правоохоронні органи величезні масиви інформації, які самі мали виокремити та структурувати. Відчуваючи протест, провайдери організували зустріч із нами. Я тоді був представником Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Нам вдалося домовитися з правоохоронцями, вони послабили тоді тиск на провайдерів, але ця практика залишається й сьогодні. Фактично той, хто користується телефоном, повинен чітко усвідомлювати, що його пересування відстежується, навіть коли телефон вимкнений. Усі наші телефонні розмови записані й зберігаються на великий термін. І ніхто не повідомляє, коли саме вони знищуються».

«Звісно, доступ до інформації з телефонів правоохоронні органи можуть отримати винятково через ухвалу суду. І на сьогодні ми маємо таку статистику. Україна – одна з країн-лідерок щодо надання таких доступів, на рік – приблизно 25 000. Але це якщо говорити про законний характер прослуховування. Незаконний характер поширений куди більше. Якщо ми порівняємо, скажімо, з Великобританією, де 60 мільйонів жителів: там таких дозволів видається декілька сотень на рік».

Марія Томак та Олександр Павліченко. Дискусія після перегляду фільму «Стираючи Девіда»

«У фільмі «Стираючи Девіда» порушено декілька суттєвих проблем, які герой намагався продемонструвати на власному прикладі, визвавшись бути такою собі мішенню. Я б звернув вашу увагу на ще один важливий епізод, коли Девід прийшов у клініку й розмовляв з лікарем своєї дружини, запитуючи, які записи містяться в цьому лікарняному закладі та чи можна отримати доступ до них. Ви могли бачити, на моніторі комп'ютера було тільки його прізвище, ім`я та номер телефону. Усе решта – недоступне, або ж його там не було взагалі. Це окремий й важливий момент: захист персональних даних вразливого характеру, що повинні отримувати особливий режим забезпечення. Такі дані заборонено збирати навіть за умови одержання дозволу. Коли ви заповнюєте якусь угоду й навіть даєте свій дозвіл на використання персональних даних, здебільшого це найчастіше просто «фількина грамота». Найкоректніше ця процедура відбувається, коли ви подаєте пакет документів на отримання візи. Там обов`язково підписуєте окрему угоду, яка передбачає все, що корелює з вимогами закону. І це, мабуть, єдиний випадок, коли йдеться справді про узгодження з нормами законодавства, та чи не єдина валідна процедура. Оскільки вказується, хто збирає інформацію, у якому обсязі, де вона буде зберігатиметься й скільки буде зберігатися».

«Я звернуся до декількох практиків Європейського Суду, які вказують на те, як ця інституція стежить за забезпеченням права на приватність, тобто статті 8 Конвенції. Зазначу, що це право на сімейне житя, право на приватне життя, право на житло й право на кореспонденцію. У статті 8 Конвенції також ідеться про обмеження, які дозволяються державі. Тобто поле, у якому держава отримує право втручатися, якщо таке втручання є законним і в її інтересах. А саме в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності, захисту правосуддя, захисту прав та інтересів інших осіб і декілька інших фрагментів – держава отримує право втручатися в приватне життя. І таке втручання не вважатимуть порушенням права на приватніть. Наприклад, справа «Букур і Тома проти Румунії», яка була у 2000-х роках. Суд визнав порушенням доступ до інформації й прослуховування приватних розмов. Пан Букур працював у секретних службах у департаменті, що займався забезпеченням прослуховування розмов. Йому не сподобалося те, що був наказ на прослуховування представників опозиції влади та журналістів. Букур оприлюднив на прес-конференції інформацію про факт прослуховування. Пан Тома (шеф-редактор однієї з румунських газет) був серед тих, кого прослуховували та чиї записи прослуховування оприлюднив Букур».

Марія Томак

«На європейському рівні вже вироблені правила, закріплені директивами Європейського Союзу. Для розвитку цих директив 1995-го року розроблена нова версія Конвенції про захист персональних даних. Закон про захист персональних даних України фактично дублює всі вимоги, висловлені в цій конвенціїї. Але, на жаль, цей Закон в Україні виконують лише на 3–5 відсотків».

Марія Томак та Олександр Павліченко. Дискусія після перегляду фільму «Стираючи Девіда»

«Закон про захист персональних даних передбачає обов’язок надавати відповідь за запитами особи. Особа має право дізнатися, де зберігаються її персональні дані. Має право ознайомитися з обсягом таких даних й має право виправити, якщо вважає їх хибними».

Захід відбувся в рамках співпраці Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та кінофестивалю короткометражних фільмів про журналістику «Кіномедіа».

Усі фото надані прес-службою «Кіномедіа»