string(4) "news" Скандинавське кіно планетарного масштабу — Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Скандинавське кіно планетарного масштабу

28 березня 2017

Усі три фільми, представлені у програмі DOC НА КРИЖИНІ, були вироблені у скандинавських країнах, проте мають великий потенціал до руйнування стереотипів, що їхні глядачі та глядачки можуть мати щодо, умовно кажучи, «скандинавського». Кінострічки фокусуються на різних проблемах: чи то правах жінок, чи то захисті природи, чи то впливі неолібералізму на організацію взаємодії у групах.

 

Тривога через неможливість відчути себе більш близькими до природи змушує режисера фільму «Природа мого серця» вирушити в подорож диким шляхом між Гельсінкі та Савонлінною разом зі своїм другом. Відеощоденник подорожі, в якій їм ніяк не вдається уникнути проявів цивілізації, переривається віньєтками інших героїв та героїнь фільму – садівника, зоодоглядачки, еколога, письменника-натураліста, урбан-виживальниці – усі вони у свій спосіб намагаються осмислити модель існування «людина-природа». Серед багатоманіття відповідей, запропонованих в цих коротких замальовках-на-тему, ми бачимо природу дещо ідеалізованою. Звичайно, думка про те, що знищуючи природу, людина сама створює простір для катастроф, від яких пізніше страждає, невід’ємно наявна у фільмі. З одного боку, це покладає на людину безмежну відповідальність за ті руйнівні процеси, що відбуваються з нашою планетою, але також ставить її в позицію тривожності, атмосферою якої просякнутий весь фільм. Природа зваблює його героїв та героїнь, вони бачать її переважно як певну терапію для себе, як простір «первозданного» і «справжнього», який має каталізувати їхні внутрішні процеси. І водночас, превентивне почуття провини змушує їх утримуватися від надмірних інтервенцій у природне середовище. Таким чином їхні стосунки з природою набувають небаченої раніше напруги та раціоналізації.

 

«Сестри по тюрмі», знятий шведсько-іранським режисером Німа Сарвестані теж порушує проблему взаємодії, але вже не людини і природи, а людини і людини. Сарвестані, що вже багато років знімає документальні фільми про порушення прав жінок у деяких мусульманських країнах, у своєму новому фільмі продовжує стежити за долею Сари – героїні фільму «Бурки за ґратами заборонені» (2012), яка відсиділа три роки у в’язниці за так званий «моральний злочин». Запросивши Сару до Швеції на прем’єру фільму, Німа стикається з цілком мотивованим небажанням дівчини повертатися додому, в Афганістан, де її чекає дядько та брати, що прагнуть здійснити «убивство честі». Вирішивши допомогти Сарі отримати притулок в Швеції, режисер несподівано вирішує втрутитися в долю головної героїні, й таким чином сам стає повноправним героєм фільму. У кадрі він веде переговори з державними структурами, надає Сарі тимчасове житло, а найголовніше – їде до Афганістану на пошуки подруги Сари Наджібе, з якою вони разом сиділи у в’язниці, і яка вважається безвісти зниклою чи навіть загиблою.

 

Подорож Німа проводить нас сценаріями системного насилля, через які проходять усі жінки Афганістану. Складнощі у пошуках Наджібе зумовлені подібністю її імені до імен тисяч інших жінок, що пройшли через пенітенціарну систему. Шукаючи одну Наджібе, ми знаходимо безліч інших, яких було продано, зґвалтовано, запроторено до в’язниці, побито і навіть вбито. Доля реальної Наджібе входить у цю картину як частинка пазлу; питання постає: якою буде доля Сари, якій ніби-то вдалося втекти від цієї системи?

 

Ісландський фільм «Не розморожувати» позбавлений драматизму та лінійного наративу. Статичність камери, блакитно-сіра гама, що наповнюює кадр та монотонність дій у ньому повністю відображають характер роботи працівників доків, які з раннього ранку до пізнього вечора (часто кілька днів поспіль) розвантажують та завантажують заморожену рибу з кораблів, що заходять в доки. Одна за одною перекидуючи 25-кілограмові коробки за температури мінус 35 градусів, вони об’єднуються у своєрідне автоматизоване дійство, з якого дуже важко вийти, або навіть відірвати погляд, перебуваючи по той бік екрану.


Фільми, показані у програмі DOC НА КРИЖИНІ в певному сенсі розповідають про імперативність впливу оточення на поведінку людини – працівники доків перебувають у полоні хаотичного графіку та жорстких робочих умов, які підкорюють собі їхні життя; щойно потрапивши в іноземну країну, Сара всотує звички «вільних» людей і відмовляється носити хіджаб; герої «Природи мого серця», навіть бажаючи бути ближчими до природи все-такиживуть у декораціях культури і сповідують її правила. У той же час, ці три фільми показують нам, що усі стани речей не вічні, а будь-які зміни можуть бути зворотніми. Якщо у ситуації з жіночими правами і свободами на прикладі Афганістану зворотність розвитку відверто засмучує, то в контексті кліматичних змін та захисту природного середовища, навпаки – мотивує сподіватися, що кращі сценарії розвитку все ще існують.

 

Текст: Наталя Єрьоменко

Чільне фото: «Не розморожувати» Гyльда Рос Ґуднадоттір

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26–
березня
4
квітня 2021
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020
Відкрита вакансія Full-stack (backend/frontend developer)
Новини
15 липня 2020