Розповідаємо більше про програму фільмів та подій «Деконструкції» в кураторському тексті директорки Програмного департаменту Docudays UA Юлії Коваленко.
Цьогоріч на 23-му Docudays UA за фінансової підтримки Європейського Союзу ми започатковуємо кількарічний проєкт FILMDECO, який реалізовуватимемо спільно зі ще двома європейськими кінофестивалями — One World (Словаччина) та Verzió (Угорщина). Метою цього проєкту є критичне осмислення спадку колоніальних політик у Центральній та Східній Європі.
Зізнатися, особисто я зростала з упевненістю, що колоніалізм щодо України лишився на сторінках історії — передусім XV–XIX століть. Точніше так: моя шкільна освіта, отримана у 90-х — 2000-х в Одесі, майже не містила концепту «колонізована Україна» — натомість у книжках і на уроках ми говорили про поневолення нашого народу. Колонізації ж переважно відбувалися десь дуже далеко — в країнах Африки чи Південної Америки. А оскільки в 1991 році наша країна здобула незалежність, то, здавалося, й тяготи поневоленого народу перетворилися на минувщину — ми перегорнули тяжкі сторінки історії й можемо жити вільним життям, піддавши амнезії фактичні й подекуди навіть неартикульовані наслідки колонізації. Тож, коли в 2007 році в самому центрі мого рідного міста Одеси встановили пам’ятник Катерині ІІ (офіційна назва — «Пам’ятник засновникам Одеси»), особисто в моєму студентському лексиконі бракувало банально мови, яка б допомогла влучно описати, що саме мені відчувається недоречним у цій ситуації й чому. Зараз же, майже через 20 років після цієї історії, з яких 12 наша країна бореться за свою незалежність на полі бою, осмислення колоніального минулого та деколоніальних практик стало однією з важливих складових української дійсності.
Тож результатом наших розмірковувань у межах цього проєкту на 23-му Docudays UA стала спеціальна програма «Деконструкції», присвячена деколонізаційним практикам і оптиці. В ній ми постараємося за допомоги документального кіно та публічних подій створити безпечний культурний простір для діалогів і практик, спрямованих на подолання колоніального впливу та деконструкцію імперських наративів. Ця програма об’єднує серію подій у секціях DOCU/КЛАС та RIGHTS NOW!, а також, звісно, добірку фільмів.
Кадр із фільму «Рана»
Безумовно, в розмовах про деколонізацію в контексті кіно неможливо оминути потребу в переосмисленні й актуалізації локальної кінематографії. Повернути голос тим, кого змусили мовчати, надати належний контекст творам і пролити світло на прихований ідеологічний тиск. Але передусім — повернути національні фільми на екрани. У цьому сенсі оцифрування й показ української кіноспадщини є безперечно однією з головних дієвих деколонізаційних практик. У партнерстві з Довженко-Центром ми проведемо покази оцифрованих із плівки документальних фільмів, знятих українськими режисерами наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Добірка з п’яти короткометражних робіт, кураторкою якої стала кінознавиця Альона Пензій, є відбитком часу, коли велика імперія вже розпадається, пропускаючи крізь свої тріщини безліч болісних для українського суспільства питань. Від спраги до свободи слова до запиту на осмислення травматичного минулого, від повернення поваги до людської гідності до недовіри до держави як такої внаслідок тривалих тоталітарних політик — ці короткі історії створюють об’ємну картину стану суспільства, у якому ми здобули незалежність від імперських кайданок.
Інший фільм із цієї програми теж є певним чином зображує стан суспільства внаслідок тривалої колонізаційної політики — цього разу щодо Ірландії, першої англійської колонії. «Кельтська утопія» Денніса Гарві та Ларса Ловена розгортається майже на іншому боці Європи, а втім фіксує до болю знайомі для нас проблеми й процеси у постколоніальній країні. Зокрема, звісно, мовне питання — адже за роки імперського домінування ірландській мові пощастило, на жаль, ще менше, ніж українській — і її відновлення зараз стає питанням виживання ірландської культурної спадщини. Цією кропіткою деколонізаційною роботою й зайняті герої та героїні фільму, локальні митці та мисткині. Хоча навіть за таких обставин ірландці не втрачають ані сили духу, ані особливого почуття гумору, в якому інколи можна віднайти далекі паралелі з українськими мемами.
Звісно, деколонізаційна боротьба потребує комплексних дій — не лише в культурному секторі, а й у політичних, економічних напрямах. Подекуди (або навіть нерідко) протистояти імперії доводиться на полі бою. А визвольний антиімперіалістичний рух має бути підсилений стратегічним баченням, щоб не розплескати сили й запал на порожні цілі, — адже цей забіг є марафоном, а не спринтом. Ще один фільм із програми «Деконструкції» змальовує досвід проходження цієї смуги перешкод людиною, якій вдалося поєднати теоретичні розробки з деколонізації з цілком практичними кроками й рішеннями. «Амілкар» іспанського режисера Міґеля Іка є поетичним портретом одного з лідерів національно-визвольної боротьби проти португальської імперії у Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде. Амілкара Кабрала часто називають одним із ключових революційних теоретиків деколонізації — разом з Францом Фаноном. Розглядаючи імперське панування та колонізацію у ширшому контексті капіталістичного світу великих монополій, Кабрал наполягав на тому, що справжню незалежність від колонізатора можна здобути лише з отриманням контролю над засобами виробництва. Ретельно досліджуючи архівні матеріали та записи Амількара, режисер створює яскраве різнобарвне полотно про людину, яка віддано рухається до мрії про незалежність від імперії, балансуючи між теоретичними утопіями й безпосередньою участю в прямих діях і битвах.
Четверта кіноскладова «Деконструкцій» наводить ширококутний об’єктив на одну історію деколонізаційної боротьби, яка з кожним наступним кадром переростає в історію глобального впливу, геополітичних ігор і, зрештою, катастрофи байдужості. «Обіцянка» нідерландського режисера Даана Велдхейзена промовистими архівними кадрами переносить нас у середину ХХ століття — часи, коли Індонезія вже здобула незалежність, а західна частина острова Нова Гвінея перебувала ще на шляху до суверенітету від Нідерландів. Пообіцявши народу Західної Гвінеї свободу в найближчі роки, європейська країна мала також за домовленостями певний час сприяти розвитку політичних еліт, посиленню економіки та освіти в колонії, аби нібито полегшити процес розбудови країни після оголошення незалежності. Утім, цій обіцянці не судилося втілитися — проводячи глядачів/-ок лабіринтами ідеологічних битв середини минулого сторіччя (спойлер: в яких, звісно ж, не обійшлося без Кремля), режисер змальовує на великому екрані справжню ланцюжкову реакцію від одного рішення в невеличкій провінції до глобальних протистоянь на світовій геополітичній мапі, в яких ті, хто ще вчора були колонізованими, самі зайняли позиції нових колонізаторів. Результатом нездійсненої обіцянки стала людська трагедія, що розгортається в наші часи в Західній Гвінеї під майже мовчазне спостереження світових співтовариств. Серед усіх фільмів програми «Деконструкції» цей фільм, напевно, найбільш гучно говорить про те, що протистояння імперському домінуванню та озброєння деколонізаційною оптикою, окрім всього, потребують пошуку свого місця в глобальній архітектурі світу. Але інколи цей пошук означає необхідність змінювати великі, почасти застарілі світові конструкції під нові вимоги часу.
Чільне фото: кадр із фільму «Амілкар»
