Аґнєшка Голланд: «Для кіно настав час зайняти позицію»

24 березня 2021

З нагоди 80-річчя з дня народження Кшиштофа Кесльовського Docudays UA презентує ретроспективу його документальних робіт «Кшиштоф Кесльовський: документальний життєпис», дібраних визнаною польською режисеркою Аґнєшкою Голланд. Дарія Бадьйор поговорила з пані Голланд про дружбу з Кшиштофом Кесльовським, його вплив на тогочасне польське кіно та політичну ситуацію, а також про те, чому сьогодні кіно має зайняти позицію.

 

Почнімо з особистого питання. Ви дружили з Кшиштофом Кесльовським. Як ви з ним познайомились і як почали працювати над фільмом «Три кольори: синій»?

 

Я познайомилась із Кшиштофом та кількома іншими польськими режисерами його покоління, коли повернулась з навчання у Чехословаччині. Я не навчалась у кіношколі в Лодзі, як усі режисери тоді у Польщі, а поїхала до Праги, де провела п’ять років — з 1967-го до 1972-го. Це був важливий час як для Польщі, так і для Чехословаччини: події Празької весни, радянське вторгнення, подальші наслідки та переслідування. Якийсь час я була ув’язнена через свою участь у студентському русі. Я повернулась до Польщі після 1970-го, коли змінився перший секретар партії, почалися страйки робочих, а ситуація у країні лібералізувалась. 

 

Якось у квартирі моїх батьків зібралися п’ятеро або шестеро режисерів, аби послухати мою розповідь про Прагу та розповісти про те, що відбувалося в Польщі. Довго всі говорили, окрім Кшиштофа. Він увесь час мовчав, але коли заговорив, усі повернулися до нього, аби послухати — так я зрозуміла, що він був лідером. 

 

Ближче ми познайомились уже після народження моєї дитини: його донька народилась кількома місяцями раніше, тож він запропонував мені їхнє ліжечко та інші дитячі речі. Я зайшла до нього додому їх забрати — ніколи не забуду, як він говорив, активно жестикулюючи і тримаючи на одній руці маленьку Марту. Згодом ми почали бачитись частіше і стали близькими друзями. Він показав мені чорновий монтаж свого фільму «Випадок» і після моєї критики дозняв кілька сцен та перемонтував фільм. Я ж показувала йому свої роботи. Згодом він запропонував мені стати консультанткою зі сценарію трилогії «Три кольори».

 

Коли ви вперше побачили його документальні фільми? Яким було ваше перше враження?

 

Мені подобалися його документальні фільми — думаю, що він був дуже чуйним та водночас об’єктивним. Першим я побачила «Робітники ’71», який він зробив разом з Томашем Зиґадло для телебачення. Їм пообіцяли, що вони можуть зробити цей фільм так, як вважатимуть за потрібне, але цього не сталося. Державне телебачення повністю перемонтувало фільм. Я бачила обидві версії, оригінальну і перемонтовану, — остання дуже відрізнялась від того, що хотіли сказати Кшиштоф і Томаш. Це стало холодним душем для Кшиштофа, який з того часу не хотів мати справи з владою. Тож у 70-х він більше не робив відкрито політичних фільмів.

 

Я не мала справи з усією його документалістикою, і до цієї нагоди — відбору його фільмів для Docudays UA — не всі фільми дивилась. Але я пам’ятаю, як він показав мені «Перше кохання». Тоді я подумала, що це революційне кіно. У Кшиштофа була ідея продовжити його, повертаючись до героїв кожні рік або два. Але цього не сталося — не знаю чому. Мені видається це цікавою ідеєю: спостерігати за розвитком дитини та батьків.

 

Майкл Ептед зробив те саме у своєму неймовірно цікавому документальному серіалі «Up», повертаючись до групи героїв з їхнього семирічного віку до 63-річного. Ідея полягає у тому, щоб показати, що документальне кіно — це не лише враження від моменту, але й спроба зафіксувати життя у глибший і ширший спосіб.



На фото Кшиштоф Кесльовський та Аґнєшка Голланд. Джерело: ocdn.eu

Повертаючись до ретроспективи — як ви обирали фільми та складали їх у блоки?

 

Це було складним завданням: фільми різного хронометражу треба було вкласти у блоки по 80 або 90 хвилин кожен. Я намагалась підкорити це певній драматургії, показати схожі фільми в кожній частині, і зробити це не монотонно. Це фільми-біографії людей, силуети професій та оточення, в якому люди жили.

 

У ранніх фільмах Кшиштофа прозорий оповідач, вони є такими собі зрізами життя. Але два фільми з ретроспективи, що мають сильну концепцію — це «Сім жінок різного віку» та «Балакучі голови». Підхід, який Кшиштоф застосував у цих стрічках, потім знайшов продовження в його ігрових роботах — «Випадку», «Декалогу», «Подвійному житті Вероніки» та, зрештою, «Трьох кольорах». Я хотіла показати концептуальний злам у його фільмах, тож додала ці роботи до збірки.

 

Чому, на ваш погляд, він перейшов від політичних фільмів до концептуальних філософських робіт?

 

Він вважав свої політичні фільми поверховими і стверджував, що показувати політичну ситуацію у документальних стрічках можна в дуже обмежений спосіб. А також він зацікавився екзистенційними та філософськими питаннями.

Ви сказали, що Кесльовський не робив нічого відкрито політичного у 1970-ті. Утім, ви не думаєте, що «З точки зору нічного вахтера» 1977-го року — це політичний фільм?

 

Багато його документальних робіт політичні. Коли ви бачите, як молоді люди намагаються просто жити чи завести дитину у комуністичній Польщі, не зважаючи на всі перепони та бюрократію, — це політичне кіно. Коли бачите лікарню та умови, в яких там працюють лікарі, — це теж про політику. Коли перед вами робітники заводів, що виглядають, як у ХІХ столітті, — це теж політика.

 

«З точки зору нічного вахтера» — авжеж, політичне кіно, адже воно показує тип людини, яка є чистим продуктом режиму. Пізніше Кшиштоф був дуже незадоволений цим фільмом, адже вважав, що зманіпулював образом реальної людини, а це було неетично. Це стало однією з причин, чому він перестав займатись документалістикою.

 

В ігровому кіно він був господарем, контролював ситуацію, а ігрові персонажі давали йому більше свободи розповідати те, що він хотів. Мій характер теж більше підходить для ігрового кіно, тож мені важко використовувати образи реальних людей для своїх історій. Мені краще розширювати межі уяви, аніж прикидатись, що я роблю документальне кіно.

 

Чому?

 

Це дає мені більше свободи. Я — власниця своєї уяви, а не чийогось життя. Але я дуже поважаю документалістів і вважаю, що сьогодні документальне кіно цікавіше за ігрове. Можливо, тому, що творці ігрового кіно нині розлінились.

 

Давайте поговоримо про контекст фільмів, які будемо дивитись на фестивалі. Який вплив вони мали на тогочасних польських кінематографістів?

 

У 70-х документальні фільми Кесльовсього були дуже впливові і надихнули багатьох молодих режисерів. Тоді всі обговорювали його фільми. Він разом з Марцелем Лозинським були лідерами у винайденні нової кіномови.

 

А зараз?

 

10 років тому вийшла колекція документальних фільмів Кшиштофа. Вона була популярною серед кінематографістів та в кіношколах.

 

Молоді режисери у Великій Британії, США, в Італії та Азії обожнюють його ігрові фільми, але я не впевнена, що вони так само добре знають його документальні роботи.


Польське кіно кінця 70-х — початку 80-х називали «кіно морального неспокою». Як ви думаєте, ці фільми передбачили громадянський рух у 80-х та «Солідарність»?

 

Назва «кіно морального неспокою», до речі, не була винайдена кінематографістами. Цю назву придумали кінокритики, щоб нас захистити перед владою та цензурою — мовляв, вони знімають не про політику, а про мораль.

 

Думаю, наше кіно виражало певний стан мислення. Авжеж, ми не могли передбачити, що в Гданську буде страйк у 1980-му і що народиться «Солідарність», але ми не хотіли миритись з реальністю і відчували потребу об’єднуватись для боротьби.

 

Свого часу ми показували наші фільми в кіноклубах, їздили містами Польщі — зустрічі з місцевими глядачами, напевно, тоді були першими політичними мітингами. Спочатку люди боялись, а потім почали ставити питання і ділитися своїми думками щодо політики. Тому наші фільми стали базою не лише для художніх, але й для політичних дискусій.

 

Чи є у сьогоднішньому польському кіно така дискусія? Які теми тривожать режисерів?

 

Я не бачу достатньої кількості політичного кіно сьогодні. Але фільм Войцеха Смажовського «Клір» сильно вплинув на суспільство та політичну дискусію. Ситуація довкола Католицької церкви у Польщі є дуже політичою, адже церква надзвичайно близька до правлячої партії і має величезний вплив на політичне життя. Тож показувати справжнє обличчя кліру дуже важливо.

 

На цю тему також зняли два документальні фільми — незалежно, без державного фінансування. Їх виклали на ютуб, і вони стали дуже популярними.

 

Навіть з цілодобовими новинними каналами глядачі потребують глибшого, художнього та суб’єктивного погляду на політичні події. Але я не впевнена, що Кесльовський займався би цим сьогодні. Думаю, він знімав би щось більш особисте.

 

Не можу не провести лінію між дискусією про фільм «Клір» та вашими показами в кіноклубах у 70-ті. Польська аудиторія звикла обговорювати фільми та вести політичну дискусію стосовно цих фільмів.

 

Так, але менше з тим, ми живемо в країні, де, хоч і неофіційно, існує цензура. У країні, де закони та Конституція ігноруються привладною партією. У дуже поляризованій країні, де одна половина населення ненавидить іншу. Тому для кіно настав час зайняти позицію.

Переглянути фільми з програми можна буде з 27 березня до 4 квітня в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE.

 

Чільне фото: elleman.pl
Ілюстрації до тексту: кадри з фільмів «Сім жінок різного віку» та «З точки зору нічного вахтера».

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022