Культурна дипломатія

Теорія і практика контексту

27 листопада 2023

Цьогоріч на австрійському правозахисному фестивалі This Human World (30 листопада – 10 грудня) буде представлена програма «Контекст правди», присвячена Україні. У своєму кураторському тексті Ольга Бірзул розмірковує про те, як увесь світ став заручником російської пропаганди, про кризу чутливості та силу солідарності в протистоянні російській агонії. 

Моє професійне знайомство з кінодокументалістикою відбулося 2009 року. Я прийшла в київський Будинок кіно писати статтю про Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Тоді це був маленький, але прогресивний фестиваль, який збирав навколо себе мислячу аудиторію. Зрештою, я залишилася тут працювати, а неігрове кіно стало моїм третім університетом: воно вчило мене думати критично, помічати стереотипи та відчувати біль інших. Я шукала глибокого занурення у складні теми та вірила, що емпатична кінооптика може зближувати людей. Мені здавалося, що перегляд документального фільму працює як прихисток біля вогнища посеред дикого лісу. Багаття не лише зігріває, а й дарує почуття захисту від хижаків. Революція гідності, яка почалася в листопаді 2013 року з масової акції протесту українців та українок проти свавілля проросійської влади, кардинально змінила моє уявлення про документалістику. Я зрозуміла, що вона сама досі може бути найнебезпечнішим звіром у лісі. Особливо, коли авторитарні партії безкарно розбурхують її пропагандистський інстинкт і використовують фільми для поширення та нав’язування своїх політичних ідей. Очевидно, що моя країна, зрештою, потрапила в цю підступну пастку. 

Історія незалежної України насичена суспільними потрясіннями, як голлівудське кіно спецефектами. Буремні 90-ті, дві революції та російська воєнна агресія, що переросла в жахливу повномасштабну війну. У свої студентські роки я вийшла на перший Майдан, а на другому вже стояла разом із чоловіком і нашою чотиримісячною донькою. Мої друзі документували бурхливу реальність, а я створювала умови, щоби якомога більше людей побачили ці фільми. Ми вірили, що є учасниками/-ицями модернізації України, а в поширенні якісного неігрового кіно вбачали просвітницький і адвокаційний потенціал. Після Революції гідності наші фестивальні події дійсно почали збирали повні зали. Прикметно, що Україною як територією демократичних змін нарешті зацікавилися іноземні кінороби. Утім, паралельно з вдумливими картинами про причини й наслідки феномену «кольорових революцій» у програми знаних кінофестивалів просочувалися абсолютно інші за настроєм фільми, які, зокрема, конструювали міф про український нацизм і просували імперські наративи. Наприклад, знаний американський режисер Олівер Стоун спродюсував пропагандистський документальний фільм «Україна у вогні». Спираючись на конспірологічні теорії, він розповідав про українські революції 2004 і 2014 років як про організовані повстання, сплановані американським урядом. Головними коментаторами у фільмі були владімір путін, а також проросійський політик і підсанкційний олігарх Віктор Медведчук.

Російські кінороби теж не відставали. Одні оспівували сепаратистів на Донбасі, що насправді визнані терористичними угрупованнями, спонсорованими кремлівським режимом («Своя республіка» Альони Полуніної та «Донбас. Окраїна» Рєната Давлєтьярова). Другі вдягли форму «миротворців» і через свої фільми ностальгували за радянським міфом про «братні народи» («Крим» Алєксєя Піманова). Треті ж старанно відшліфовували сюжети, в яких росіяни зображувалися «жертвами режиму»: у них будь-які спроби персонажів протистояти тиранії, завершувалися крахом («Левіафан» Андрєя Звяґінцева).

Українська кіноспільнота боролася, як могла. На Docudays UA ми влаштовували дискусії про етику та пропаганду в неігровому кіно, запрошували іноземних колег для знайомства з українською реальністю та організовували численні презентації українських фільмів за кордоном. Ми підсилювали голос очевидців/-иць російської агресії в Криму та на українському Сході, намагаючись пояснити колоніальну природу цієї терористичної імперії. Натомість щороку західні відбірники/-иці включали до програм своїх фестивалів чергову історію про нещасних і безсилих росіян, що страждають від гніту диктатора, або відверту пропаганду, що виправдовує російське вторгнення в Україну, як наприклад, короткометражна стрічка «Чергування» з письменником та політиком Захаром Прілєпіним у головній ролі. Він відкрито сповідує путінізм, хвалиться масовими вбивствами в Україні, а тепер входить до санкційних списків Євросоюзу. Але 2018 року його фільм отримав приз на нью-йоркському кінофестивалі Трайбека та потрапив у лонг-лист премії «Оскар». 
 

У 2022 році росія розгорнула так звану спеціальну військову операцію з денацифікації: 24 лютого почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Його перші результати шокували весь світ. Ми всі сподівалися, що досвід двох світових війн навчив людство гуманізму. Виявилося, що ні. У перші місяці великої війни міжнародні новини показали найстрашніші воєнні злочини: закатовані люди, масові поховання в Бучі та Ізюмі, бомбардування Маріуполя та тисячі скалічених життів. Увесь світ у режимі реального часу спостерігав за звірствами росіян. Українці та українки самотужки викладали в інтернет тисячі відеодокументів, заклинаючи західних політиків закрити небо над Україною й надати нам зброю для захисту від окупантів. Утім, росія паралельно з реальним бомбардуванням мирного населення атакувала соціальні мережі, використовуючи свої улюблені прийоми — дегуманізацію, перекручування фактів і залякування ядерною зброєю. Цю пропагандистську тактику вона безкарно використовує й понині. А брехню та конспірологічні теорії про війну в Україні (тепер і в Ізраїлі) поширює у своїх акаунтах навіть «герой нашого часу» Ілон Маск.

Як з’ясувалося, культура теж виявилася незахищеною перед російської агресією. Українське суспільство, виховане досвідом 8-річної війни з росією, зрозуміло, що окупанти не зупиняться ні перед чим. Люди різних професій утворювали загони територіальної оборони та вступали у Збройні сили України. Серед добровольців/-иць, що пішли на фронт, були мисткині й митці, наприклад, мій чоловік, який усе своє професійне життя присвятив монтажу кіно. Натомість російські митці виїхали за кордон захищати велику російську культуру, а не власну державу від диктатора. І це теж наслідок діяльності пропаганди, яка ще з радянських часів використовує культуру для очищення своєї репутації та відвернення уваги від своїх воєнних злочинів. 

Нині російсько-українська війна вважається найбільш задокументованою за всю історію людства. Збираючи фільми для цієї програми, я подивилися десятки нових кіноробіт про нашу трагедію. У них досі зустрічаються проросійські наративи, загорнуті у «миротворчу» обгортку — у всьому винен путін, а не російське суспільство. При цьому його опонент і дисидент Алєксєй Навальний заявляє, що не підтримує війну, але водночас відкрито називає Крим, анексований у 2014 році, російською територією. Документальний байопік про Навального минулого року показали всі топові кінофестивалі, а деякі навіть зробили його фільмом-відкриття. Не допомогли навіть спроби української культурної спільноти пояснити іноземним колегам, що загравання з яскравими, але контраверсійними темами — базова помилка в часи постправди. Зрештою, нічого дивного, бо ціна помилки у всіх різна: комусь — це мінус фільм у програмі, а комусь — мінус син, батько, брат, друг.

Спільно з пропагандою на поверхню зринула ще одна породжена нею проблема, а точніше її наслідок, — апатія і брак чутливості. Насправді мені добре відомо з власного досвіду, як це працює. Після щорічної селекції фільмів для Docudays UA я теж впадала у двотижневу прострацію від перенасичення людським болем і травмами. Тепер моя країна стала однією з найкривавіших ран світу, а мої колеги потрапили в цинічну пастку сучасності — вимогу розповідати про свій біль так, щоби не втомити ним західне суспільство. І я вже не кажу про особистий виклик — не втратити здоровий глузд і професійну чутливість, спостерігаючи у робочих відрядженнях, як на рекламних бігбордах європейських міст кадри моєї знівеченої батьківщини перемежовуються з новими колекціями H&M і туристичними турами в екзотичні країни.

Утім, в українців/-ок наразі немає комфортних зображень для міжнародної аудиторії. Щодня десятки, а часом і сотні українських родин втрачають рідних, а багатомільйонна країна потерпає від екологічної та економічної катастроф, завданих росіянами. Вже 13 років я дивлюся на світ крізь оптику кіно, але не могла уявити, що опинюся всередині найстрашнішого документального фільму. Як, мабуть, і європейці/-ки сьогодні не можуть уявити, що у випадку поразки України російське зло з часом треба буде упокорювати їхнім дітям.

Усі ці роздуми продиктували мій вибір фільмів для програми «Контекст правди». Спільно з глядач(к)ами мені хотілося порозмірковувати над тим, як увесь світ став заручником російської пропаганди і як вона оприявнила не лише українські, а й загальносвітові помилки. Чому попри всі страшні уроки 20-го століття людство допустило появу рашизму, зіткнулося з інертністю міжнародних інституцій і кризою чутливості? Як говорити про страждання, втрати й війну, але при цьому втримати увагу глядачів/-ок? Як довести собі та іншим, що солідарність, взаємодопомога і відповідальність — це не ефектний лозунг, а дієва довгострокова стратегія для всього людства? 

Як пише знаний історик Ярослав Грицак, книжки якого можна легко знайти в англійському перекладі, росія не може запропонувати світові нічого, крім експорту війни та хаосу. Україна є тим важливим пограниччям, яке стримує світ від помилок минулого. Єдиний іноземний фільм у програмі Ukrainian Storybox — Voices of War намагається відтворити колективний портрет мешканців/-ок цієї території. Показово, що британський режисер Девід Белтон не запросив у кадр політичну еліту, яку журналіст(к)и так люблять підсвічувати у своїх репортажах про Україну. Зі свідчень очевидців/-иць, отриманих після кількамісячної експедиції, він склав строкате полотно з голосів звичайних жінок, яким довелося відновлювати своє життя в умовах постійних бомбардувань і вимушеної еміграції. З-поміж героїнь є також військові, які стали на захист країни, та ті герої, чиї голоси ми вже ніколи не почуємо наживо.  

Також у програмі представлено три інші фільми, створені українськими режисер(к)ами. «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко фактично продовжує ідею попередньої стрічки, але в більш вишуканий кінематографічний спосіб. На перший погляд, фільм хоче здаватися підлітковим роуд-муві, але насправді є ніжним і водночас печальним портретом втраченої молодості. У цій історії звучать голоси підлітків/-ок із українських прифронтових територій. Їхнє дитинство минуло в умовах так званого російсько-українського військового конфлікту, який світ не помічав із 2014 року. Показово, що режисерка не лише документує українську реальність, а й сама є учасницею бойових дій. На початку повномасштабного вторгнення Аліса вступила до лав Української добровольчої армії, але згодом повернулася, щоби закінчити цей зворушливий фільм. Документувати війну режисерка почала дев’ять років тому. Вона поїхала в найзапекліші точки на фронті, а під Краматорськом потрапила в полон до російських окупантів. Прем’єра її дебютного документального фільму «Аліса в країні війни» відбулася на Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі (IDFA) 2015 року. 

«Залізні метелики» Романа Любого — це чергове свідчення того, наскільки беззахисним є західне суспільство перед російською дезінформацією. Режисер пропонує непересічне поєднання аргументованого розслідування й художньої рефлексії навколо збиття пасажирського літака МН-17, який здійснював регулярний рейс із Амстердаму до Куала-Лумпура. Катастрофа, спричинена діями російських військових, що окупували схід України, сталася 17 липня 2014 року в Донецькій області. У ній загинули всі пасажири літака та його екіпаж. Загалом — це 298 людей. Міжнародне розслідування тривало роками, хоча відома дослідницька група Bellingcat установила імена причетних до знищення літака ще в 2019 році. Зрештою, Гаазький суд лише у 2022 виніс свій вирок, де постановив, що літак було збито зенітним ракетним комплексом «Бук» російського виробництва з підконтрольної росії території. Тобто після повномасштабного вторгнення, коли кремлівський режим переконався у повній вседозволеності й розпочав відкритий геноцид українців/-ок.

Третій український фільм «20 днів у Маріуполі» створив журналіст і письменник Мстислав Чернов. Він задокументував перші дні облоги Маріуполя — від обстрілу житлових кварталів до бомбардування пологового будинку. Чернов і його колега, фотограф Євген Малолєтка, були єдиними журналістами, які лишалися в місті. Увесь світ дізнався про реальні події завдяки їхнім матеріалам. За попередніми оцінками ООН, за три місяці облоги Маріуполя росіяни зруйнували 90 % житлових будинків, а втрати серед мирного населення склали близько ста тисяч загиблих. Побачивши стільки жахіть, режисер запитує у своєму фільмі, скільки ще свідчень воєнних злочинів росіян треба показати світу, щоби зупинити гуманітарну катастрофу і врятувати людей. «Війна, мов рентгенівські промені, просвічує одвічну істину: хороші люди стають кращими, а погані — гіршими», — відповідає йому лікар із госпіталю, який під цілодобовими обстрілами приймав поранених маріупольців. Очевидно, що цією війною росія намагається похитнути нашу впевненість у тому, що хороших людей більше. Але у неї немає шансів, допоки ми тримаємо міжнародну солідарність. 

«20 днів у Маріуполі» є цьогорічним висуванцем від України на «Оскар» у номінації «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Для нас, українців і українок, це ще одна спроба донести якнайширшій аудиторії свідчення звірств російських військових, а не лише путіна. Ми вже давно позбавлені привілею розглядати мистецтво поза політикою, як, напевне, і аудиторія Міжнародного фестивалю про права людини This Human World.

Ольга Бірзул, кінокураторка

Джерело: www.iwm.at
Чільне фото: кадр з фільму «Ми не згаснемо»


_________

Програма створена в партнерстві з проєктом Documenting Ukraine та Інститутом гуманітарних наук у Відні (IWM), які від початку повномасштабного вторгнення підтримують українських науковців/-иць, журналістів/-ок, дослідників/-иць, митців і мисткинь, що фіксують події російсько-української війни.


21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
DOCU/АРТ: пам’ятати невідоме — страшно, але смішно, але який жах
Огляд програми
22 квітня 2024
DOCU/АРТ: пам’ятати невідоме — страшно, але смішно, але який жах
Огляд програми
22 квітня 2024
DOCU/КОРОТКО: 15 кіноісторій із 10 країн світу
Огляд програми
18 квітня 2024
DOCU/КОРОТКО: 15 кіноісторій із 10 країн світу
Огляд програми
18 квітня 2024
Громадські організації та медіа cформують події RIGHTS NOW! під час 2…
Новини
16 квітня 2024
Громадські організації та медіа cформують події RIGHTS NOW! під час 21 Docudays UA
Новини
16 квітня 2024
RAW DOC. Відкриваємо прийом заявок!
DOCU/ПРО
10 квітня 2024
RAW DOC. Відкриваємо прийом заявок!
DOCU/ПРО
10 квітня 2024
Відкриваємо набір волонтерів/-ок на Docudays UA-2024
Новини
08 квітня 2024
Відкриваємо набір волонтерів/-ок на Docudays UA-2024
Новини
08 квітня 2024
ГО «Докудейз» розпочинає новий інституційний проєкт
Новини
04 квітня 2024
ГО «Докудейз» розпочинає новий інституційний проєкт
Новини
04 квітня 2024
Знайомтесь із журі RIGHTS NOW!-2024
Новини
01 квітня 2024
Знайомтесь із журі RIGHTS NOW!-2024
Новини
01 квітня 2024
Зустрічайте студентське журі цьогорічного Docudays UA
Новини
28 березня 2024
Зустрічайте студентське журі цьогорічного Docudays UA
Новини
28 березня 2024