Запоріжжя, Ксенія Опря на показах фільмів «Скло — моє нереалізоване життя» Рогіра Капперса й «У серці долини — спів» Натана Фегана
«Та я вже тричі дивилася цей фільм, і моя подруга також, але ми прийшли ще раз», — поділилася одна з глядачок перед показом. Ці слова стали гаслом нашої мандрівки й підкреслили те, наскільки сильно люди хочуть дивитися кіно та бути поруч, а не онлайн. Особливо в регіонах, де світло в домівках є лише по 3 години на добу, а культурні заходи проводяться рідко. Це не просто спрага до кіно — це дефіцит та пристрасть. Рік тому я переїхала до Запоріжжя й відчула це на собі — такі події, зустрічі — в столиці я сприймала їх як щось буденне, але тут я чекаю на них місяцями, і вони варті найдорожчого скарбу.
Ми разом подивилися стрічку-автопортрет про мрії та наполегливість «Скло — моє нереалізоване життя» від харизматичного нідерландця Рогіра Капперса й понад годину після показу згадували історії про нас та наших друзів, які розкривали в собі талант до співу у 80 років або, живучи в зросійщеному індустріальному місті, розпочинали вести натхненні лекції про українську поезію. 
Вечірнє Запоріжжя та показ фільму «Скло — моє нереалізоване життя». Фото: Ксенія Опря
Наступного дня нас зібралося втричі більше. Ми дивилися важкий фільм, що розповідав про досвід людей в одиночних камерах ув’язнення у Сполучених Штатах. «У серці долини — спів» став дуже щемким моментом, де люди старшого віку, військові та їхні близькі, активна молодь обмінялася думками та історіями про, здавалося б, досить табуйовану тему в’язниць, покарання за злочин та поводження з ув’язненими. Ця стрічка також нагадала про полон цивільних та військових людей не через океан, а зовсім поруч, у нашій реальності сьогодні. Щоб допомогти тим, кому вдалося повернутися з російської неволі, ГО «Докудейз» спільно з БФ «Принцип надії» організували ініціативу зі збору коштів для реабілітації та відновлення.
Ужгород, Олександра Березовська на показах фільмів «Остання пісня з Кабула» Кевіна Макдональда та Рухі Хамід й «Скло — моє нереалізоване життя» Рогіра Капперса
Ужгород — чи не єдине місто в Україні, де війна відчувається зовсім інакше. Тут немає комендантської години, але тривоги, звісно, є. Також тут багато тих, хто наважився залишити свої домівки, коли біля їхнього будинку розірвався черговий снаряд або застрягли в городі залишки ракети. Люди поїхали туди, де можливо дихати. Закарпатський обласний центр помітно змінюється в будівельному контексті через кількість бажаючих знайти тут, хоч тимчасовий, але прихисток.
Моя перша зупинка під час Мандрівного — Закарпатська академія мистецтв. Атмосферне місце, де на кожному квадратному метрі живе творчість і тільки проростає сміливість бачити по-своєму, і не боятись це декларувати.
Зала для перегляду заповнюється студентами. Помічаю одразу, що є ті, хто прийшов за власним бажанням, а хтось на прохання викладачів. Але після перших хвилин показу документального фільму «Остання пісня з Кабула» від режисера Кевіна Макдональда та режисерки Рухі Хамід, ті, хто планував втекти, як тільки в залі стане темно, вирішують залишитися.
Згодом чую плач, важкі вдихи і видихи… Історія дівочого музичного колективу, який тікає від диктаторської влади Кабулу до Португалії, щоб займатися улюбленою справою і жити вільно — зачіпає за живе. У залі є ті, хто втікав від російської агресії з рідного Харкова, Херсона, Ірпеня, Миколаєва, Маріуполя.
На питання координаторки Марії, як студентки та студенти трактують поняття «рідкісний ресурс» (саме таку назву обрали темою 22-го фестивалю), першою лунає відповідь: «Це — час». Для кожного з присутніх — це час, який зник через війну. Але який хочеться наздоганяти, використовуючи можливість жити далі. За будь-яких обставин.
Глядачі та глядачки Мандрівного в Ужгороді, а також міські пейзажі. Фото: Олександра Березовська
Друга зупинка в Ужгороді — місцевий ветеранський хаб, де зовсім інша атмосфера. Тут військовим приємна будь-яка увага, але є своя мова, настрій і орієнтири. Координаторки спробували звернутися до спільноти військових з фільмом «Скло — моє нереалізоване життя» від нідерландського режисера Рогіра Капперса. На середині фільму в залі лишилось двоє захоплених глядачів. Вони дивились і говорили після показу про своє… нереалізоване життя, війну, яка змінила все, про втрачених друзів і надії. Але при цьому про можливості, які є допоки ти живий.
Що точно сподобалось ужгородським ветеранам — так це знайомство з додатком EarCatch як з можливістю глядачам та глядачкам з порушенням зору дивитись кіно з аудіодескрипцією. Кожен спробував поекспериментувати з додатком і був вражений.
Тож mission completed, коли є результат і відгук, хоча й залишається чимало викликів…
Дніпро, Ксенія Опря на показі фільму «Де мій бронік?» Дар’ї Пенькової
Із Запоріжжя я стрибнула на ранковий потяг до Дніпра, щоб побачити це місто й відвідати захід Мандрівного фестивалю. Знеструмлений мегаполіс, який часто зазнає ракетних обстрілів, але живе й розвивається силами невтомних та винахідливих людей. До початку показу я встигла проїхати трамвайчиком центральними вулицями, походити пішки, роздивитися столітні будівлі, здивуватися модерновій синагозі, загубитися на кілька годин в експозиціях Центру сучасного мистецтва й зарядити телефон у МакДональдсі. У затишній Бібліотеці української діаспори збиралася спільнота вимушених переселенців/-ок, регіональний координатор фестивалю в Дніпрі Григорій Курачицький познайомив мене з колективом бібліотеки та розповів свою історію:
«Як голова громадської організації «Приазовська правозахисна група» я долучився до Docudays UA у 2015 році. Перший показ відбувся у жіночій колонії. У ті роки я знімав аматорський фільм, тільки починалася війна, Маріуполь ще не було окуповано. Я назвав свою роботу «Про права людей під гарматами», фільмував потяги, всі свої покази. Відправив цей фільм на фестиваль — колеги не взяли його до програми, але дали мені багато порад про те, як створювати кіно. З тих пір ми вже 10 років разом, я проводив Мандрівний у Маріуполі, а з 2022 року тут, у Дніпрі. Працюємо далі. Docudays UA – це для нас натхнення і форма спілкування».
Блекаут у Дніпрі та перегляд фільму «Де мій бронік?» Дар’ї Пенькової. Фото: Ксенія Опря
На цьому показі я майже не говорила, проте дуже багато слухала, подивившись разом короткометражну стрічку «Де мій бронік?» Дар’ї Пенькової, ми мали змогу поспілкуватися з режисеркою фільму онлайн. Говорили про створення стрічки, спільноту військових, життя та службу героїв після зйомок, але червоною лінією стали особисті спогади про рідний для багатьох присутніх регіон:
«Коли я побачила у фільмі краматорський вокзал, моє серце так стиснулося. Я знаю, що він вже виглядає не так, як раніше, скільки там вже загинуло людей. Згадуючи Донеччину, знову стає сумно. Але, знаєте, є така думка, що Маріуполь – це не будинки, це — люди. Коли ми збираємося разом, наше місто оживає», — прокоментувала Вікторія Лисогор, директорка Центральної бібліотеки імені Короленка в Маріуполі — закладі, де до повномасштабного вторгнення проходили покази Мандрівного фестивалю.
Полтава, Валерія Шеремет на показах фільмів «Як пройшли мої літні канікули» Антоніо Лукіча, а також стрічки «Остання пісня з Кабула» Кевіна Макдональда та Рухі Хамід
Цього разу Мандрівний на Полтавщині був найінклюзивнішим за всю свою історію. Усе почалося кілька років тому з відгуку однієї з глядачок фестивалю, яка втратила зір вже у дорослому віці й могла візуалізувати лише ті фільми, що пам’ятала з дитинства: «Завдяки аудіодескрипції я вперше за тридцять років дійсно побачила кіно». Ці слова надихнули регіональну координаторку Олену Бурім не боятися працювати з різнимиаудиторіями й експериментувати — і мені хотілося побувати тут хоча б на котрійсь із подій. Розповім про ту, що зачепила найбільше.
Це був показ двох документальних стрічок для людей із порушенням слуху: одну ми дивилися лише з описовими субтитрами, а іншу, за пропозицією УТОГу, — додатково з перекладом живою жестовою мовою. Для більшості з них вона — рідна.
Я спробувала зосередитися більше на тому, що бачу, а потім порівняла особисті спостереження з думками глядачів/-ок, які водночас були і експертами/-ками. І так, якщо стрічка «Як пройшли мої літні канікули» Антоніо Лукіча у своєму форматі вийшла повністю доступною, то на фільмі «Остання пісня з Кабула» Кевіна Макдональда та Рухі Хамід ніхто, включно зі мною, часом не міг відвести очей від перекладачки: настільки вона намагалася передати настрій, який створює музика, її тональність і ритм, відтворити гру на тих чи інших інструментах, коли мелодія була закадровою — це доповнювало субтитри і допомагало проникнутися максимально. Тож маємо цінний досвід!
Обговорення видалося дуже насиченим і теплим, обидві історії зворушили до мурашок. Міркували про те, як змінилися наші діти з війною і про дитинство в Україні як таке, ділилися відчуттям гордості й усвідомленням відповідальності за їхнє майбутнє, говорили про біль втрат, ціну свободи і прагнення понад усе бути собою. А ще — про спільність і взаємопідтримку, що панували на показі, і є такими важливими нині.
Показ фільмів за участі перекладачки жестовою мовою та фасад Полтавського краєзнавчого музею. Фото: Валерія Шеремет
«Часто наші люди навіть не здогадуються, що чимало речей, як-от кіномистецтво, може бути для них доступним. Їх зупиняють стереотипи з дитинства, звички, сумніви. А такі події ламають ці стереотипи і дають вийти за межі свого простору», — зазначила глядачка Мандрівного.
Причому, не лише людям вразливих груп, а й усьому нашому суспільству.
Зрештою, Полтава залишить по собі багато: за півтора дня я встигла на чотири покази; познайомилася з простором, який готується відкрити кіноклуб Docudays UA; обійшла пів міста, такого особливо атмосферного зараз — у постійному шумі генераторів, повного життя і затишних закладів, але трохи обережнішого з війною; знайшла місця і будинки, в які одразу закохалася; побувала всередині закритого нині для відвідувачів Полтавського краєзнавчого музею завдяки VR-фільму «Архів тиші» Вартана Маркар’яна та Вадима Махітки.
Львів, Ліна Бабич про відкриття Мандрівного фестивалю фільмом «Санаторій» Гара О’Рурка. Фото: Ярослав Табінський
Перша подія 22-го Мандрівного у Львові проходила у Львівському культурному хабі — надзвичайно затишному й красивому просторі, що одразу створює атмосферу довіри та цікаво проведеного часу.
На показ завітало близько п’ятдесяти глядачів і глядачок — від студентства до людей старшого віку. Ми дивилися стрічку про санаторій Куяльник на Одещині очима ірландського режисера, і фільм справив дуже сильне враження: багато хто зізнався, що не очікував, що документальне кіно може бути настільки захопливим, емоційним і візуально виразним.
Хоч на обговорення після показу залишилося трохи менше людей, розмова виявилася надзвичайно живою й змістовною. Учасники та учасниці довго не хотіли розходитись і ставили все нові запитання режисеру Гару О’Рурку та українському фіксеру Сергію Солодьку, які долучилися онлайн. Глядачів та глядачок цікавило, чому саме український санаторій став темою фільму, як команда працювала під час війни, як обирали героїв та героїнь, а також — у чому секрет документального кіно, що тримає увагу від першої до останньої хвилини. Це був теплий, щирий та по-справжньому особливий вечір, що надихає працювати далі.
Епілог. Тернопілля, Валерія Шеремет у сквері Docudays UA з деревом пам’яті про нашу неймовірну колежанку
«Оце дерево, ану, вгадай, чиє? Нє? Значить, ти погано дивилася відео. Є така пані Алла Миколаївна Тютюнник».
Так почалося моє знайомство зі сквером Docudays UA. Не десь зі стрічок чи розповідей, а реальне. Ось він тут — перед очима і під ногами. Росте сквер у Дубівцях на Тернопільщині, на малій батьківщині координатора Мандрівного в регіоні, кінопродюсера і громадського діяча Володимира Ханаса, поміж м’яких пагорбів і безкраїх полів, одразу за батьківським обійстям. Щоосені під час фестивалю тут влаштовують толоку, щоби подбати про дерева перед зимою і висадити нові. Якісь із них ще зовсім молоді, аж губляться в траві, а є такі, які вже кілька років дають плоди. Але про кожне є що сказати.
Плоди та саджанці скверу Docudays UA у Дубівцях. Фото: Валерія Шеремет
Тут є дерева, висаджені в пам’ять про координатора з Кривого Рогу, еколога та правозахисника Миколу Коробка; режисера монтажу та військовослужбовця Віктора Ониська; зарезервували місця під дерева памʼяті для Тараса та Олі Мельстер — теж військові-докудейсівці; пам’ятними стали і дерева, які садив один із місцевих співорганізаторів Мандрівного, захисник Василь Капустинський. У цей день ми доповнили алею деревом пам’яті ще однієї чудової людини, котра стала невід’ємною частиною «Докудейз» — багаторічної координаторки Мереж Мандрівного і кіноклубів Docudays UA Тетяни Кулик, життя якої раптово обірвалося 29 липня 2025-го і якій ми присвятили цей фестиваль.
«Дерево — це символ життя, того, чого так багато було в Тані — любові, тепла, внутрішньої сили. Вона завжди питалася, як росте наш сквер, чи прижилися нові саджанці. Ми навіть мріяли, що якось зробимо виїзний семінар регіональних координаторів/-ок, зберемо велику толоку… Сьогодні ми садимо дерево в її пам’ять. Якщо дивитися з точки зору християнства, то вони з Вітею та всіма іншими зустрілися там, на небі, а якщо з точки зору друїдів — то вони вже проростають».
Тепер цей горіх ростиме і нагадуватиме нам про світло, яким Таня так щедро з усіма ділилася, про сміх, жарти, поради, про її невичерпну енергію та турботу.
Дерево пам’яті Тетяни Кулик. Фото: Валерія Шеремет
22-й Мандрівний Docudays UA відбувся за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
