Продовжуємо цикл інтерв’ю з українськими автор(к)ами повного метру. Ми покажемо фільм «Мир для Ніни» Жанни Довгич в основній тематичній програмі.
Як ти познайомилася з Ніною? Як розвивались ваші взаємини протягом років боротьби та зйомок? Як це вплинуло на роботу над фільмом?
Іноді так складається, що героїв майбутнього фільму ти знаєш багато років, а сама ідея знімати з’являється через обставини, які підкидає тобі життя.
Ми були знайомі з пані Ніною Брановицькою кілька десятиліть, вона є родичкою мого чоловіка. Коли в 2014 році її син Ігор, пройшовши через Майдан, вирішив приєднатися до війська, щоб зупинити росіян на Сході, Ніна почала збирати для нього все необхідне. Тоді в дефіциті було все: каски, бронежилети, військовий одяг і взуття. Завдяки допомозі друзів вдалося зібрати гроші й придбати бронежилет для Ігоря і кілька касок. Пізніше, влітку 2015 року, вже після загибелі Ігоря, цей його бронежилет мені поверне в Костянтинівці побратим Ігоря Руслан Боровик «Багдад», щоб передати Ніні — тоді серед військових існував забобон, що якщо власник бронежилета загинув, його не має носити хтось інший… Коли я вже працюватиму над фільмом, «Багдад» передасть мені матеріали, відзняті ним у Донецькому аеропорту, і як хроніка, це стане частиною мого фільму. 
Ігор Брановицький брав участь в обороні Донецького аеропорту в останні, найдраматичніші місяці й найдраматичніші дні. Після його зникнення я допомагала Ніні з пошуками — ми переглядали всі можливі фото і відео з Донецького аеропорту в інтернеті, й коли знайшли сепаратистське відео, де серед інших захоплених «кіборгів» був Ігор, ми почали шукати його серед полонених. Згодом з’ясувалося, що Ігоря вбили. І тоді разом з рідними Ігоря і Ніною ми почали шукати можливості забрати його тіло. У ті часи не існувало жодних реєстрів полонених чи загиблих, як це вже є зараз. Серед рідних полонених гуляли списки з номерами телефонів різних людей з так званої «ДНР» або ж перемовників, які могли якимось чином допомогти з пошуком. Ми пробували все, і в якийсь момент, через два з половиною місяці пошуків, самій Ніні за особливими прикметами, через волонтерів, вдалося знайти тіло Ігоря серед тіл неопізнаних у Дніпрі. Зрештою, я допомагала Ніні з організацією чину похорону, і саме тоді зрозуміла, що це потрібно знімати як хроніку війни. Саме цей епізод до фінальної версії фільму не увійшов, але тоді, на початку 2015 року, я почала знімати.
Історію про пошуки Ігоря я спочатку написала для «Української правди», вона вийшла через кілька тижнів після похорону, а влітку 2016 року мене запросили попрацювати над фільмом про Ігоря Брановицького для телеканалу СТБ. Він вийшов на День Незалежності, і після цього я внутрішньо отримала свободу зробити свій фільм саме про матір, про Ніну, про її боротьбу за визнання смерті її сина воєнним злочином у судах.
Між нами з Ніною була повна довіра, тому в якийсь момент я просто прийшла до неї додому з камерою, ну і все — я почала знімати. Власне, для документального кіно довіра є надважливою. Без неї немає шансу зробити чесне кіно.
Як ти наважилася на розмову про втрату та на фільмування моментів на кладовищі, у суді, серед людей, які проживають схожі історії?
Досвід пошуку Ігоря зробив нас з Ніною близькими людьми. Зйомки виглядали природним і логічним кроком: Ніна почала боротися за визнання вбивства Ігоря воєнним злочином, а я почала знімати, хотіла волати на весь світ про те, що у нас війна, що росіяни систематично здійснюють воєнні злочини, й ці злочини мають бути засуджені. 
Жодних проблем зі зйомками ні на цвинтарі, ні в суді я не відчувала. Люди з Ніниного середовища — матері, волонтери, військові побратими Ігоря — сприймали це як належне. Напевне, через ту довіру, яка виникла між мною і декотрими з них ще до того, як я почала знімати. Інші ж бачили, що я знімаю Ніну, і просто сприймали це як належне. Я не була для них чужою, бо з кимось познайомилася в процесі пошуку Ігоря, з іншими — на похороні, ще з іншими — під час кількох моїх поїздок на Схід з друзями-волонтерами.
Де є межа між особистим і тим, що важливо закарбувати для фільму?
Я думаю, межі ставиш собі сам. Спільно пережитий з пані Ніною досвід вилився в бажання розповісти її історію, і вона мене підтримала. Це рідкісна удача документаліста, коли ти робиш фільм у повній довірі. Тому мені здається, що «Мир для Ніни» вийшов дуже чесним. Коли я записувала її звернення до глядачів у Франції, вона сказала: «ми робили цей фільм», і це є правдою. Це спільна робота, це відвертість, на яку не так просто наважитися. Але також цей фільм — це певний підсумок спільно пройденого шляху, а для мене ще й, певною мірою, зцілення через дію, через фільмування.
Як сьогодні в Україні діє механізм суду над воєнними злочинцями, такими, як «Гіві»? Що ми можемо назвати справедливим покаранням?
Тут є кілька аспектів. З одного боку, Україна ратифікувала Римський статут, що дає можливість приєднатися до системи Міжнародного кримінального суду й більш повноцінно розслідувати міжнародні воєнні злочини, скоєні в Україні. З іншого боку, не всі необхідні підзаконні акти прийнято, а Закон про воєнних злочинців проходить чергову ітерацію, бо раніше не було політичної волі для його прийняття.
Що стосується «Гіві» і таких як він. Михайло Толстих, або ж «Гіві», був українським громадянином, і він був ліквідований там же ще до повномасштабної фази війни. Україна не визнає жодних документів подібних так званих республік, тому ця колізія дозволяла судити його як живого in absentia, тобто заочно. Саме такий судовий процес над ним ми бачимо у фільмі. Але суди кидали цю справу по колу аж до повномасштабного вторгнення, а після практично всі справи, відкриті до 2022 року, відклали в довгу шухляду.
Що стосується Арсена Павлова, більш відомого як «Моторола», російського найманця, який вбив Ігоря Брановицького, то після того, як він загинув (його, як і «Гіві», також ліквідували українські спецслужби), назвати його воєнним злочинцем у судах, на жаль, неможливо — адже судять лише живих. 
Щодо злочинів, скоєних після повномасштабного вторгнення, ситуація краща. Справи розглядаються, й по деяких з них вже є вироки. Якщо це очний розгляд, то такі засуджені російські військові (якщо їх знайшли і змогли довести їхню провину), разом з тими, хто засуджений за державну зраду й висловив бажання бути обміняним, стають частиною обмінного фонду, щоб повернути українців, військових і цивільних, які перебувають у полоні тюрмах Росії та на тимчасово окупованих територіях.
Справедливе покарання — це, власне, назвати воєнних злочинців воєнними злочинцями в судах. В ідеалі вони б мали нести пожиттєве покарання. Але — якщо є можливість врятувати життя нашим полоненим, повернути їх в Україну, цю можливість треба використовувати.
Як трансформувалося бачення історії та монтажу в процесі зйомок? Як обирали момент, коли саме фільм має бути завершений? Як змінювався монтаж?
Після того, як тіло Ігоря було повернуто й ідентифіковано, й пані Ніна змогла поховати сина, я почала знімати це як хроніку. Тоді, навесні 2015 року, я не думала про те, що це буде фільм. Я думала про те, що просто важливо фільмувати похорон Ігоря, саму Ніну, побратимів Ігоря. І вже в 2016 році, після того, як я написала низку статей про пошуки тіла, про 90-й аеромобільний батальйон, написала сценарій для телевізійного фільму про Ігоря Брановицького для телеканалу СТБ, а водночас спостерігала за тим, як відчайдушно Ніна бореться за визнання вбивства її сина в полоні російським найманцем, я почала знімати саме Ніну. Мені здалося, що історія жінки, матері, яка не покладає рук попри втрату, має бути розказана.
У 2017 році фільм отримав фінансування Держкіно, і з 2018 року я почала знімати системно, супроводжуючи Ніну в її буденному житті і в пошуках свідчень, а також правди.
Монтаж фільму змінювався, звичайно. Було декілька версій, я працювала з кількома режисерами монтажу, і, звичайно, після повномасштабного вторгнення було очевидно, що треба ще дознімати, а також перемонтувати фільм. Найважче в монтажі — відмовлятися від сцен, які тобі подобаються, але з тих чи інших причин не працюють на історію. У тому вигляді, в якому «Мир для Ніни» є зараз, — це результат спільної роботи з режисеркою монтажу Світланою Залогою, яка, як мені здається, точно відчула, що саме я хотіла сказати цим фільмом. І він вийшов, з одного боку, жорстким, а з іншого боку — ніжним, жіночим поглядом на війну. 
Фільм створений у копродукції зі Швейцарією і вже має міжнародне життя. Як за кордоном сприймають цю історію і тяглість нашої боротьби за справедливість та відповідальність?
