Цього року до програми DOCU/ХІТИ входить фільм Рамони С. Діас «Материнська земля», який змальовує бурливе повсякдення пологового будинку в Манілі, на Філіппінах. Картина стала володаркою нагород на Міжнародному кінофестивалі документального кіно в Мюнхені та на Sundance. Через життя суспільної інституції стрічка розкриває проблеми цілої системи – у цьому разі у сфері репродуктивного здоров’я. Камера не приховує: історія кожної з жінок – одна з мільйонних, кожен малюк – один з кількох тисяч народжуваних щодня. У своїх фільмах Рамона С. Діас не вперше зосереджується на становищі жінок на Філіппінах – цей фокус для її творчості є важливим. У розмові з режисеркою ми залишаємо стіни лікарні, аби поглянути на ширший контекст.

Ваш фільм пов’язаний із законопроектом про репродуктивне здоров’я на Філіппінах та соціальним резонансом довкола нього. Чи могли би ви розповісти про контекст і про те, чому ви обрали цю тему для вашої стрічки?

Як у жінки, що живе у 2018 році, у мене немає жодних сумнівів, що питання прав жінок, репродуктивного законодавства та репродуктивного здоров’я є дуже важливими. Особливо в таких місцях, як Філіппіни, де досі великий вплив має католицька церква. У 2012 році у філіппінському конгресі розгорнулися дебати довкола законопроекту про репродуктивне здоров’я, і мені стало цікаво зробити фільм про цей законопроект. Оскільки я відчувала, що це переламний момент для країни. Католицька церква також впливала на ці дебати. Тож довкола тих подій був великий культурний та соціальний резонанс. Я хотіла це задокументувати. Так з’явилася перша думка про фільм.

Але коли я приїхала в Манілу та розпочала дослідження для фільму, я з’ясувала для себе, що не можу віднайти візуальну мову для цієї історії. І хтось порадив мені відвідати лікарню Fabella, оскільки її називають «конвеєром малюків». Коли я туди потрапила, я одразу зрозуміла – це і є мій фільм. Ця лікарня репрезентує всі ті питання, які мене цікавили, – репродуктивне здоров’я, репродуктивне законодавство та права жінок на Філіппінах. Про все це я могла знімати в стінах лікарні.

У вашому фільмі з розмов між матусями та медсестрами ми дізнаємося, що жінки готові прийняти сучасні методи контрацепції, але досі існує дуже багато упереджень щодо цього і жінки страждають від суспільного тиску. Наприклад, вони не використовують контрацептиви, тому що їхні матусі кажуть їм цього не робити. Чому все так відбувається?

Як на мене, це комплексна проблема. По-перше, дуже великий вплив церкви. На недільних службах вона закликає не використовувати контрацептиви. По-друге, у суспільстві зберігаються жорсткі гендерні ролі – жінки досі дуже залежать від чоловіків, від партнерів. І якщо чоловік хоче мати секс із жінкою, то не прийнято говорити «ні» незахищеній близькості. Жінка мусить сама піклуватися про захист. По-третє, це ще й результат нестачі освіти. Сексуальне виховання не передбачене у філіппінських школах. Частина законопроекту про репродуктивне здоров’я передбачала введення сексуального виховання з четвертого класу. Але цілі покоління лишалися без цієї освіти. Саме тому в суспільстві великий рівень безграмотності щодо СНІДу, багато міфів щодо того, що ліки та засоби захисту викликають рак тощо. Все це вкупі змушує людей відмовлятися від контрацепції – бо це простіше. Але згодом жінки вагітніють знов і знов. Це значно ширша проблема.

Ми звикли думати, що народження дитини – це дуже інтимний процес. Проте «Материнська земля» демонструє, як така інтимність може трансформуватися в рутину – жінки тут навіть не мають власних імен, медсестри кличуть їх просто «матусі». Приватне витісняється зі світу цієї лікарні – жінки не ховають оголені тіла від камери та народжують прямо перед об’єктивом. Лікарня Fabella – для найбідніших. Чи така сама ситуація склалася б у будь-якій приватній лікарні? Якщо приватність – це привілей?

Я думаю, що докорінно ситуація б не відрізнялася. Але якщо ми говоримо про такі безправні групи жінок, які дуже вдячні, що опинилися в лікарні Fabella, то очікування щодо приватності змінюються. Вони просто вдячні, що можуть там перебувати, що можуть там народити. Крім того, саме розуміння приватного простору може бути доволі різним. Я думаю, що ми всі живемо в дуже тісному світі, тому приватний простір завжди є суспільним. Звісно, більш заможні жінки матимуть особисті кімнати, особистий простір для пологів.

Але, знаєте, я думаю, що сама ідея соромитися тіла є найменшою проблемою на Філіппінах. Що, знов-таки, доволі дивно – адже католицька церква може настільки тиснути, що ви можете почати думати буцім-то вам слід стидатися природи свого тіла. Я думаю, що в часи до колоніалізму такого не могло бути – суспільство тоді було більш відкритим у питаннях тілесності.

Наскільки мені відомо, у вас міцні зв’язки зі Сполученими Штатами – ви вчилися там. Але більшість ваших фільмів присвячені Філіппінам. Що змушує вас повертатися до Філіппін у пошуках історій?

Якщо не я, то хто? Я народилася та виросла на Філіппінах. Але я живу в Сполучених Штатах довше, ніж прожила на Філіппінах – оскільки я поїхала, коли мені було 18. Але ми завжди повертаємося до того, що ми знаємо. Я відчуваю, що я можу розповісти певну історію, оскільки ніхто інший не зможе. Я завжди хотіла знімати на філіппінські та філіппіно-американські теми. Це не означає, що мене більше ніщо інше не цікавить – просто саме це в мені резонує.

Ваш фільм нагадав мені «Машини» Рагула Джейна. Які режисери є важливими для вашої творчості?

Ми з Рагулем, до речі, брали разом участь у кінофестивалі Sundance – у нас обох відбувалася там прем’єра. Я знайома з ним, і мені подобається його фільм. Тож приємно, що у вас виникла така асоціація.

Коли я працювала над «Материнською землею», я дуже багато думала про Фредеріка Вайзмена. Але на мій погляд, він більше зацікавленій у дослідженні самих інституцій, а не людей, які населяють їх. У цьому ми трохи розрізняємося – мені були цікавіші жінки, що жили всередині певної інституції. Але точно Вайзмен мав великий вплив на «Материнську землю».

Розмову вела

Дарина Ніколенко