Огляд програми

Одного разу в Шотландії

27 квітня 2020

«Моє серце у Гайлендс, моє серце не тут», – тепер український глядач/-ка може наспівувати слова Роберта Бернза у перервах між переглядами на docuspace.org. Поетова батьківщина у програмі «Знаходження: Шотландія у фокусі», щоправда, зовсім не схожа на оспівану ним землю. Це країна із численними проблемами, деякі з яких болюче схожі на українські, а деякі настільки ж болюче – ні. Про стрічки програми розмірковує кінокритик Сергій Ксаверов.

 

Мабуть, серцем усієї добірки є фільм «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін. Протягом декількох років авторки знімають життя Джемми – дівчини з колишньої сталевої столиці Шотландії Мотервелла. Місто, де більше немає важкої індустрії, досі не може оговтатися від цієї втрати.

 

Джемма та інші підлітки зі стрічки мешкають у соціальну житлі. Програма соціального житла у Шотландії має понад сторічну історію і є дуже важливою для регіону. Проте таке помешкання все одно асоціюється переважно зі злочинністю та бідністю, яка породжує кримінал.

Картина не оминає увагою подібне середовище: знімали там, де у юної дівчини, за словами Джемми, є вибір між тим, щоб «залетіти у тюрму чи просто залетіти». Але це кіно не є ані «порно бідності», ані документацією безвихідності. Хоча головну героїню таки чекає один із означених виборів, ця історія дорослішання переконує, що життя пропонує більше.

 

Кадр з фільму «Голубки з передмістя»

 

Короткометражні шотландські фільми з програми Docudays UA порушують досить популярні для європейської документалістики проблеми. «Де ми зараз» Люсі Рейчел розповідає про зміни у стосунках між донькою і татом після того, як останній зізнався, що є трансгендером. У «Відборі» Вілми Сміт демонструється життя родини у вирішальну для 13-річного головного героя та його сім’ї мить. Наближається час щорічного оцінювання, за результатами якого хлопчика, що грає за місцевий футбольний клуб, можуть зарахувати до лав професіоналів. «Фільм Александра» відомого шотландського документаліста Марка Казінса («Історія кіно: Одіссея», «Очі Орсона Веллса») поєднує класичний док про природу (здається, тут є навіть кадри з робіт Жана Пенлеве) із хронікою дорослішання хлопчика, що страждає на рідкісну хворобу. Та перш за все стрічка є портретом батьків Александра, які щиро й емоційно згадують те, як змінилося їх життя, коли вони дізналися про недугу сина.

 

Справжньою окрасою секції є «Третій тато» Терези Моерман Іб – зворушлива історія про те, як режисерка намагається знайти могилу батька, щоб навістити її на день його народження. Це фільм-загадка та фільм-сповідь, де майстерно створений власний простір. Міксуючи сучасні й аматорські зйомки з родинного архіву, Моерман Іб із маленької історії робить велику картину. Назва відсилає до знаменитого нуару Керола Ріда «Третя людина», який починається приїздом головного героя на зустріч із уже мертвим другом: він встигає тільки на його похорон. Паралелі між «Третім татом» і британською класикою на цьому не закінчуються (навіть музика нагадує видатний саундтрек Антона Караса) і не є просто декоративними.

 

Кадр з фільму «Портрет Ґа»

 

Показом «Там, де я – це тут: 100 років Маргарет Тейт» фестиваль відзначає століття з народження однієї з найвизначніших шотландських режисерок Маргарет Тейт (1918–1999). У блоці шість її творів, які охоплюють період 1951–1976 років. Це невелика частина її доробку з-понад 30 документальних та одної ігрової картини. Кіно в житті Тейт поступалося лише створенню поезії – свої стрічки вона навіть називала кіновіршами.

 

«Три портретні скетчі» (1951) – перший фільм Тейт, знятий у Римі, де режисерка навчалася в Експериментальному центрі кінематографії. Його назва повністю відповідає суті – це три портрети друзів Маргарет по кіношколі.

Та сама кінематографічна форма є головною і в найвідомішій її роботі «Портрет Ґа» (1952), присвяченій її матері. Знята вона була на батьківщині Тейт у Керкволлі на Оркнейських островах.

 

Пізніша творчість шотландки стає різноманітнішою у техніках та образах. «Там, де я це тут» (1964) працює з повторами, цікавими авторськими втручаннями у документальне середовище та анімацією, намальованою прямо на плівці. Твір «Кольорові поеми» (1974) складається з дев’яти фільмів, поєднаних в одно ціле, й нагадує словесні образи, перенесені у візуальне середовище. «Ефемерний» (1974) – невеличкий кіновірш про чотири стихії – мабуть, одна з найдосконаліших робіт Маргарет Тейт, у якій поетика режисерки є лаконічною та дуже виразною.

 

Останній фільм добірки «Закінчення» (1976) показує, як Тейт звільняє родинний будинок, який довго був місцем її життя, роботи та натхнення. Це прощання з особливим для всесвіту авторки місцем, який глядачі/-ки під кінець сеансу вже впізнаватимуть за попередніми стрічками з програми. І це ідеальна фінальна кода знайомства зі спадщиною Маргарет Тейт.

 

А вже завтра, 28-го квітня о 17.00, дивіться DOCU/КЛАС «Фільмувати попри хистку ситуацію: шотландський досвід». Онлайн-трансляції англійською мовою дивіться на фестивальному Youtube-каналі.

 

Чільне фото: кадр з фільму «Третій тато»

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022