DOCU/УКРАЇНА в фокусі: Уляна Осовська та Денис Страшний

11 березня 2021

Придивляємося до кожного з фільмів-учасників національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА. У нашому фокусі фільм «Казка про Коника» режисерського дуету Уляни Осовської та Дениса Страшного. Головний герой стрічки — Анатолій Лютюк — полишає усамітнене життя, щоб із волонтерською місією вирушити до прифронтових містечок України. Тут, передаючи гуманітарну допомогу, разом з дерев’яним іграшковим коником Анатолій збирає історії про доброту у взаєминах між людьми та природою. Альона Пензій поспілкувалася з Уляною та Денисом про створення стрічки, роботу вдвох, співпрацю з Анатолієм Лютюком і неймовірні історії взаємодопомоги між людьми та тваринами у «сірій зоні».

Що спонукало вас зняти цей фільм?


Денис Страшний:
 Перебуваючи в Таллінні, я був вражений старим містом і Центром української культури, який створив Анатолій. Тоді ж від нього я вперше почув словосполучення «передача інформації через дерево» (ідея Анатолія Лютюка, відповідно до якої дерево накопичує у собі інформацію та може її передавати — ред.), і ця концепція мене неабияк зацікавила. А коли я наживо побачив локальну монастирську технологію виробництва черпаного паперу, зрозумів, що точно хочу тут знімати кіно.

 

Уляна Осовська: Для мене поштовхом стало бажання шукати щось конструктивне в цьому божевільному світі.

 

Ви працюєте вдвох як режисери. Як ви ділите зони відповідальності?

 

Денис: Зони відповідальності й обов’язки особливо не розподіляємо: кожен робить що може й вкладається на 300% — ось тоді щось виходить. Ми обоє залучені на всіх етапах, хіба інколи я займаюсь більш технічною складовою виробництва, а Уляна комунікує з партнерами.

 

Уляна: У нас від самого початку існувало спільне відчуття того, яким має бути цей фільм. Коли ми дивилися черговий монтаж — знали, що «туди», а що ні. Якщо «ні» — розбиралися чому. Це наша спільна історія, в якій ми разом перебували від самого початку. Тому як режисери ми навіть не розділяємо зони відповідальності. Іноді сперечаємось про деталі, але в цілому рішення приймаємо дуже синхронізовано.



Кадр з фільму «Казка про Коника»
 

Як на вас вплинув герой фільму за час зйомок? Що ви перейняли від пана Анатолія?

 

Денис: З Анатолієм ми знайомі вже сім років, і ці роки дуже мене змінили. Я помітив, що після спілкування з ним став частіше промовляти вголос слово «добре» замість звичного «окей». Та й взагалі, здається, став простіше дивитись на речі. Одночасно, ми зрозуміли, що переробляти щось, що не подобається, поки результат не влаштує на сто відсотків, — це нормально.


Уляна: 
Хочу думати, що навчилася стриманості. Я дуже експресивна й емоційна людина. Під час зйомок на Донбасі було важко тримати емоції в собі, я інколи навіть думала: «Вау, як Анатолію вдається бути таким спокійним. Невже його не зачіпає те, що ми зараз бачимо?». А потім у розмовах він ділився спостереженнями про ситуації, і його погляд був набагато глибшим і уважнішим за мій. Тоді я зрозуміла, що така емоційна дисципліна допомагає більше фокусуватися на тому, що навколо, і не відволікатись на власні рефлексії.

Кадр з фільму «Казка про Коника»

У вашому фільмі є анімаційні вставки. Чому ви вирішили використати цей прийом? Розкажіть детальніше про співпрацю з художником-аніматором.

Денис: У нашому випадку анімація –– це такий самий інструмент оповіді, як і документальний матеріал. Кілька разів нам удалося зняти, як люди в розмові з Анатолієм згадують різні випадки взаємодопомоги між людьми й тваринами на війні. Пізніше ілюстрації до цих історій створив сам Анатолій, тому нам просто нічого не лишалося, окрім як шукати близьких по духу партнерів-аніматорів.

 

На нашу авантюру погодився Родіон Шуб та студія RIDNI Animation — і скажу чесно, величезним задоволенням було працювати з ними й спостерігати, як наш амбітний задум так майстерно й влучно втілюється в життя.

 

Уляна: Анімація дала змогу оживити уяву головного героя. А з анімаційною студією нам випав джек-пот: з нами працювали брат і сестра, Родіон і Марія Шуби, кінооператор Павло Олексієнко та ілюстраторка Мара Забашта. Вони робили нереальні речі. У фільмі є один кадр на 1–2 секунди, де прогорає папір: так от, це не ефект, вони справді пів дня палили й знімали папір у студії, бо так крутіше виглядає. Частину анімації знято в Таллінні, де в нас були дуже стислі строки: RIDNI майже не спали, але все одно працювали старанно й з любов’ю.

 

Яка історія про тварин, що увійшла до фільму чи про яку ви дізнались під час зйомок, вас особисто вразила — і чому?

 

Денис: Наша улюблена історія –– про сича, її розповів директор Тошківської школи Володимир Черкасс. У 2014 році під час уроків у шкільне вікно почав битись сич, який жив під дахом будівлі. Директор вирішив, що це поганий знак, і розпорядився терміново відпустити дітей з уроків. А вже через годину у школу влучив снаряд і вщент розгромив один із корпусів. У той день завдяки сичу ніхто не постраждав.

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022