Огляд програми

10 років триденної війни, яка триває три сторіччя

06 травня 2024

З історією в людства досить непрості стосунки. Як тільки її не уявляли. І як пряму лінію подій, логіка яких підкоряється вищим силам, і як застиглий коловорот одного й того самого, що повторюється із кожним сходом сонця та кожною весною. Гегель казав, що історія повторюється двічі — спочатку як трагедія, потім як фарс; постструктуралісти сумно відповідали, озираючись із сучасних реалій, — навпаки: спочатку як чийсь жарт, а потім як трагедія. Історію перевідкривали, переписували, в ній сумнівалися, її доводили і перетворювали на туристичний бізнес. Історію навіть оголосили завершеною — у 90-х, після розвалу радянського союзу, Френсіс Фукуяма обнадійливо дивився в майбутнє, в якому більше не буде глобальних війн, а відтак і історія як низка ідеологічних протистоянь, мовляв, закінчилася. Спойлер: згодом Фукуяму назвали футурологом, який в усьому помилився.

У певному сенсі, нам пощастило жити в часи, коли всі ці контроверсійні погляди і ставлення до історії часто киплять в одному котлі. Україна стала місцем, де одночасно оприявнюються й повторюваність історії, та її невивчені уроки; і химерний косплей на трагедії минулого, та чиїсь жарти, що перетворюються на історичні вибори; та історична тяглість боротьби, і повна відсутність будь-якої детермінованості та історичних гарантій на майбутнє — крім власної відповідальності кожного/-ї будувати це майбутнє своїми силами. «Ніколи знову!» — кричали одні десятки років після Другої світової. «Але це вже відбувається знову» — казали ми, коли на Україну полетіли російські ракети. «Війна триває вже два роки», — кажуть одні. «Десять років», — зауважують інші. Історики/-ні зітхають, рахуючи століття. Як у цьому нашаруванні не розгубити історичну пам’ять і побудувати майбутнє, притягнути до відповідальності російських загарбників і забезпечити нову архітектуру безпеки для себе?

Кіно, звісно, не може й не мусить надавати відповіді на всі ці питання, але може допомогти висвітлити важливі траєкторії, за якими можуть розвиватися різні події та ми самі, окреслити важливі поля, довкола яких потрібно зосередити увагу, дискусії й зусилля. У цьогорічній центральній тематичній програмі ми спробували поєднати ці напрями й площини, розмірковуючи над культурою пам’яті перед обличчям війни і глобальної крихкості світу.


Розпочинає цю розмову фільм, що прагне зафіксувати координати, в яких розгортається російсько-українська війна — «Мирні люди» Оксани Карпович. Мова навіть не так про геополітичні причини, як про те, що відбувається в головах росіян, які вирішують іти вбивати українців. Перехоплені телефонні розмови російських солдат із українських траншей зі своїми сім’ями здатні витверезити будь-кого, хто ще, можливо, досі вірить чи сподівається на несвідомість загарбників. Аргументи про кремлівську пропаганду і примусовість мобілізації закінчуються рівно там, де російські громадяни хизуються своїм дружинам чи матерям про те, в яких масштабах вони мародерять українські квартири, вивозять спортивні костюми, ґвалтують жінок, піддають тортурам чоловіків, убивають матерів на очах у дітей. Ці злочини стають гордістю, бо в їхній основі лежить банальний шовінізм захмарного рівня, яким просякнута навіть мова. Втім, у цих координатах режисерка також помічає й динаміку, з якою ейфорія в стилі «Київ за три дні» розвіюється — спочатку шоком від того, що «друга армія світу», виявляється, також смертна, а потім і взагалі усвідомленням, що нічого хорошого у війні немає. Але й за цим слідує хіба що непробивне шовіністичне бажання мститися українцям за вже вбитих російських окупантів.


Кадр із фільму «Мирні люди»

Прослуховуючи ці перехоплення та переглядаючи майстерні кадри наслідків насильства, принесеного в українську повсякденність Росією, пригадується теза Ганни Арендт про те, що жодна диктатура не може бути виправданням для широких мас, що толерують злочини її влади. Жодна диктатура не може бути виправданням для захмарного рівня шовінізму — як для широких мас, представники яких беруть зброю в руки та їдуть вбивати українців, так і для культурних еліт, що допустили цей колапс. 

Вражає, що роботи Арендт, що так ретельно осмислювали катастрофу Другої світової війни, стають актуальними сьогодні — вже в новий спосіб. Тут може виникнути спокуса зробити висновок, що людство нічому не вчиться і, навіть маючи безліч книжок, осмислень і висновків, все одно продовжує наступати на ті кляті граблі. Певною мірою це, мабуть, так і є. Втім, чесно завжди починати із себе. Фільм «Київські файли» Вальтера Стокмана піднімає питання власної відповідальності за умов диктатури, — звертаючись до часів, коли Україна перебувала в системі радянського тоталітаризму. Нідерландський режисер зацікавився архівами КДБ, які були оприлюднені у 2017 році. Занурюючись у ці документи, Стокман відкриває не лише те, під яким щільним ковпаком державного стеження знаходилися звичайні, здавалося б, люди, а й те, на яку співучасть у злочинах подекуди приставали ті самі звичайні люди. За десятки років після цих подій режисер розшукує «фігурантів» декількох архівних документів і навіть колишнього співробітника «органів» — аби пригадати деталі тих справ та, не менш важливо, запитати, що керувало тими з них, хто діяв на підтримку цього тотального стеження. Від «це була просто робота» до «що можна було вдіяти, відмовитися було неможливо» — ці тези навряд вирізняються саможертовністю, втім точно не заслуговують на спрощення.


Кадр із фільму «Київські файли»

Фільм Стокмана запрошує до непростої, але вкрай важливої розмови про особисту відповідальність в історичному розрізі — відповідальність за дієвість і бездієвість, за боротьбу і конформізм, за жертовність і співучасть. За злочини Радянського Союзу не відбулося покарань — що, зокрема, уможливило такі тривалі пропагандистські спекуляції Кремля про «неіснування» України. Разом із тим, критичне осмислення радянського періоду чи, сказати б, засвоєння того історичного уроку неможливе й без діалогу в суспільстві та надання чесної відповіді на питання про особисту відповідальність — про те, «хто написав чотири мільйони доносів?» і хто допомагав КДБ стежити навіть у спальнях.


Кадр із фільму «Невидима нація»

Чи не з іншого кінця світу лунають схожі розмірковування про власну відповідальність в контексті історичної боротьби за існування. «Невидима нація» Ванесси Гоуп змальовує ідеологічні й політичні реалії, в яких існує Тайвань перед обличчям воєнної загрози з боку Китаю. В цьому — вкрай упізнаваному для України — зависанні над прірвою протистояння також розгортається між фундаментально різними устроями й баченнями майбутнього. На противагу пекінському авторитаризму тайбейська політична еліта докладає великих зусиль для збереження демократії — а також торує свій шлях в умовах дедалі гострішої дипломатичної ізоляції. Камера Гоуп стежить за президенткою країни, яка, балансуючи в досить крихкій дійсності, продовжує відстоювати суверенність Китайської Республіки та історичне право Тайваню вважатися головним представником і мати юрисдикцію над материковим Китаєм. У цій політичній битві, що розгортається довкола історичної пам’яті, відлунням звучить і повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що виносить на поверхню питання глобальної архітектури безпеки.

Єдиний фільм у цій програмі, що на перший погляд не фокусується безпосередньо на якомусь із воєнних конфліктів, — «Генрі Фонду в президенти» Александера Горвата. Втім, у цьому і полягає його чарівна хитрість. Якщо ви не дуже близько знайомі з фільмографією видатного американського актора Генрі Фонди, не хвилюйтеся — цей фільм не є тим, чим здається, і не є формальним портретом а-ля «життя цікавих людей». Хоча, звісно, все, що вам знадобиться знати про Фонду впродовж цієї кількагодинної подорожі, Горват вам розповість. Зрештою, цей фільм — радше вражаюче кропітка деконструкція того, як кіно здатне формувати наші уявлення про нашу історію і нас самих. Розповідь Горвата недарма починається з 80-х років — коли до влади в США приходить колишній актор Рональд Рейґан, і коли Фонда працює над своїм останнім фільмом. Обидва майстри екранних образів, Рейґан і Фонда, дивовижним чином уособлюють у цей момент два протилежних бачення історії, ролі й майбутнього Сполучених Штатів — чи-то як «благословенної землі», чи-то як сцени для соціальної боротьби. Один із цих акторів просуває своє бачення шляхом політичної кар’єри, інший — сам перетворюється на соціополітичний фантазм, образ, що формується в мільйонної аудиторії кіноекранів.


Кадр із фільму «Генрі Фонду в президенти»

На прикладі Генрі Фонди Горват демонструє, що кіно може створювати яскраві образи, які в суспільній пам’яті врешті-решт заміщають дійсний історичний досвід і навіть формують уявлення суспільства про самих себе. Така магія, що відбувається з культурою пам’яті, не завжди залишається невинною мильною бульбашкою. Те, як легко ми готові відкинути дійсний досвід заради невловимого образу з екрану, може кінець-кінцем зумовити формування нової, не завжди приємної дійсності. Горват проводить нас довгим маршрутом — від процесів переселення з Голландії до земель Північної Америки у 17 столітті, до часів Великої депресії, Другої світової війни, атомних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, холодної війни та війни у В’єтнамі тощо. І в усіх цих зупинках у той чи інший спосіб відблискуватиме розмірковування про культуру пам’яті і про те, яку роль в ній грає кіно.


Кадр із фільму «Місія 200»

«ДНК гідності» Яна Баумґартнера та «Місія 200» Володимира Сидька — повертають розмову про культуру пам’яті перед обличчям війни в бік непростого питання подекуди фізичного збереження пам’яті. Як уберегти загиблих від забуття? Героїня «Місії 200» — Тетяна Потоцька. Як чимало українок і українців до 2022 року жінка мала цивільну роботу — туристичний бізнес. Із початком повномасштабного вторгнення Тетяна за власний кошт придбала мікроавтобус і почала займатися перевезенням загиблих захисників і захисниць зі східних регіонів у їхні рідні міста на заході України. Нерідко її рейси починаються із пошуку та впізнання тіл, а закінчуються проїздом траурною колоною вулицями міст, уздовж яких на коліна схиляються місцеві мешканці/-ки на знак пошани і пам’яті загиблим захисникам/-цям. «Коли кажуть “груз 200”, я страшенно злюсь, — каже Тетяна. — Що значить “груз”? Який дурень створив колись цю назву?». Культура пам’яті в умовах війни часто, на жаль, стосується можливості поховати загиблих із почестями — і цим прагненням просочується й мова. Слова важать. Разом із тим, стикаючись день-у-день зі смертю та горем, жінка докладає ще більше зусиль, аби повернути оточуючим людям тепло життя. Її приклад — вражаюча історія про те, як власними силами піклуватися про збереження пам’яті та прагнення будувати майбутнє, хоч як би важко не було.


Кадр із фільму «ДНК гідності»

Історії, що лунають у «ДНК гідності», на жаль, болісно відгукуються в Україні. Балканські війни лишили по собі тисячі людей, що й сьогодні вважаються зниклими безвісти. Камера Баумґартнера занурюється в роботу з віднайдення та ідентифікації решток тіл. Без надмірної драматизації фільм зображає кропіткий процес повернення гідності тим, хто втратив життя і, разом із цим, цеглинка до цеглинки процес побудови суспільної пам’яті про трагічний історичний досвід. Як віднайти місця поховання, що нині поросли деревами? Як зрозуміти, ким саме були ці люди? Як надати відповіді рідним, що роками живуть в невизначеності? В цьому процесі Баумґартнер стримано спостерігає зокрема за роботою Міжнародної комісії з питань зниклих безвісті — міжурядової організації зі штаб-квартирою в Гаазі. Лабораторія Комісії збирає зразки ДНК живих і померлих, виявляючи між ними збіги за допомогою комп’ютерної програми. Цей підхід дозволив ідентифікувати десятки тисяч зниклих безвісти в результаті Балканських воєн. Якщо замислитися, це колосальний шлях, що бодай трохи допомагає згорьованим сім’ям отримати відповіді, а суспільству — дбайливо працювати з культурою пам’яті. З Україною ця Комісія співпрацює з 2014 року, — зокрема, вона брала участь у ідентифікації жертв збиття Боїнгу рейсу MH17. У жовтні 2023 року організація підписала угоду про партнерство з Міністерством юстиції та Міністерством охорони здоров’я, за якою вона комплексно допомагає Україні у процесі опізнання тіл.

Текст: Юлія Коваленко, програмна директорка Docudays UA.

Чільне фото: кадр із фільму «Мирні люди».

___________
21 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства США в Україні, International Media Support, Посольства Королівства Нідерландів в Україні, Посольства Естонії в Україні, Польського інституту в Києві, Французького Інституту в Україні, Данського інституту культури, Чеського центру Київ і Посольства Угорщини, Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.
21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Вітайте переможців і переможниць 21 Docudays UA!
Новини
06 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Цьогорічні фільми-номінанти на приз «Rights Now!»
Новини
01 червня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
Прем’єра «Медіацентр ЗСУ & Архів Війни: фільми з передової»
Новини
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
10 років Мережі DOCU/CLUB: події на 21 Docudays UA
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
П'ять дискусій майстерні DOCU/КЛАС
Огляд програми
29 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
DOCU/ХІТИ: вимисливі стежки до глядацьких сердець
Огляд програми
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024
Запрошуємо до переглядової кімнати «Архіву війни»
Новини
24 травня 2024
Спеціальна подія: показ фільму «Свідки. Полон вбиває»
Новини
24 травня 2024
Спеціальна подія: показ фільму «Свідки. Полон вбиває»
Новини
24 травня 2024