Ключова тема та концепція цьогорічного Docudays UA — «Прості конструкції». Читайте кураторський матеріал директорки Програмного департаменту фестивалю Юлії Коваленко, щоб дізнатися, які фільми та рефлексії складатимуть тематичну програму. 

Кажуть, що те, що виглядає простим, нерідко виявляється складним для відтворення чи пояснення. Змахи крил, що здіймають птаха в повітря, виглядають дуже просто, але створити аналогічний механізм із такою ж ефективністю — надзвичайно складне інженерне завдання. Вогонь нині з’являється на наших газових плитах в результаті легкого повороту ручки й електропідпалу — але чи так легко нам вдалося б розпалити вогнище власноруч, якби ми не мали сучасних пристроїв? Або здобути питну воду — без магазинів, автоматів і систем фільтрації?

Зима 2025–2026 років для українців та українок у багатьох містах і селах стала випробуванням на креативність і адаптивність — відсутність світла й тепла внаслідок цілеспрямованого російського терору змушували багатьох пригадувати чи створювати нові (не)прості конструкції у своїх домівках, щоб зігрітися та прогодуватися. Портативні системи живлення; намети посеред кімнат, що утримують тепло; туристичні газові плити; готівка; світловідбивачі у темний час дня тощо — невід’ємні лайфгаки на шляху до (не)простого автономного життя.

Зрештою, все це справедливо відноситься і до тонших матерій суспільного устрою загалом. Наприклад, рівноправність є одним із базових принципів будь-якого демократичного суспільства. Проста ззовні конструкція, яка має означати рівність усіх громадян/-ок у їхніх правах і обов’язках перед законом, незалежно від статі, статків, релігійної чи етнічної приналежності. Але на практиці цей фундаментальний принцип виявляється не таким же й простим до впровадження й забезпечення. Або ще одна (не)проста цінність демократичного суспільства — свобода слова. Один із головних символів і здобутків демократії, цей конструкт починає розпадатися на безліч складних питань про баланс свободи та відповідальності, правові межі і практичне функціонування медіа — скажімо, як утримати свободу слова від безодні популізму? 

Життя в Україні нерідко вимагає вигадливості не лише у побутовій сфері, а й у суспільно-політичному просторі — ми часто мусимо майструвати (не)нові (не)прості конструкції, тестувати їхню ефективність у наших складних реаліях і адаптувати до наших потреб із побудови нашого демократичного майбутнього. Звучить, звісно, як надзавдання — але водночас і як наша суперсила.

Тож у цьогорічній основній тематичній позаконкурсній програмі «Прості конструкції» ми зібрали п’ять фільмів, які розкривають п’ять різних (не)простих конструкцій, що лежать в основі ідеї демократичного суспільства — п’ять історій про досвід впровадження і реалізації цих базових принципів, що виявляють приховану в кожному з них складність.

Верховенство права і справедливість — одні з тих фундаментальних основ демократії, що роблять цей суспільний устрій хоч і не ідеальним, а втім найбільш привабливим і прийнятним. Але спробуйте пояснити простими словами, що вони означають — скажімо, так, аби це стало зрозумілим для маленької дитини. І чи завжди між верховенством права та справедливістю стоїть знак рівності? Чи можлива справедливість без перемоги правосуддя? «Мир для Ніни» Жанни Довгич — це кіноподорож тривалістю більше ніж 8 років, яка розпочинається з питання досягнення правосуддя. Син головної героїні Ніни — Ігор Брановицький — один із останніх захисників Донецького аеропорту, був закатований і страчений російськими найманцями у 2015 році під час перебування в полоні. Упродовж років жінка шукала справедливості, збираючи інформацію про вбивць та домагаючись відповідальності. Крок за кроком цей непростий шлях наповнювався й процесом проживання горя, побудови і зміцнення пам’яті про сина, а також зціленням через материнську любов. Ані героїня, ані режисерка не дають гучної універсальної відповіді на такі непрості питання, як «Що таке справедливість?» та «Чи дорівнює вона правосуддю?». Натомість фільм фіксує, як одна людина здатна склеїти розбитий на друзки світ і збудувати в ньому міцні споруди, що захищатимуть від найтемнішого насильства.

Подібним чином героїня «Останньої амбасадорки» (реж. Наталі Галла) перезбирає наново й відтворює на своєму персональному рівні такий, здавалося б, простий конструкт як народовладдя. Маніжа Бахтарі тривалий час працювала дипломаткою й представляла інтереси Афганістану у Відні, коли Талібан захопив владу у Кабулі. Відтоді перед жінкою постало складне і з моральної, і з практичної точки зору питання: чи вона досі є амбасадоркою своєї країни? Уряд, який вона представляла, повалений — до того ж, вона є жінкою, чиї права талібський рух так брутально регулярно порушує. Наважившись кинути виклик режиму, що відтепер править у її країні, пані Бахтарі мусить у буквальному сенсі наново конструювати свою роботу: від налагодження фінансування роботи посольства до вагомих політичних кроків із захисту прав жінок у Афганістані. Цей фільм фіксує безліч невидимих зовнішньому оку завдань і рішень, які лягають на плечі амбасадорки і, на перший погляд, здаються рутинними, але з яких зрештою складається відчайдушна боротьба за права свого народу.

Ще один фільм цієї добірки звертається до розмірковувань про персональний вимір базових для демократичного суспільства принципів. «Гість» (реж. Цвіка Ґреґорі Портной, Зузанна Солакевич) — фільм, яким ми раді також позначити наш вже кількарічний традиційний кінообмін із Краківським кінофестивалем, — фіксує події на кордоні з Білоруссю у 2021 році. Тоді режим Лукашенка створив штучну кризу, штовхаючи групу біженців нелегально перетнути кордон і шукати притулку в Польщі. Ситуація, з якої може розпочатися сюжет видовищного ігрового трилеру: на порозі вашого дому з’являється виснажений чужинець, який ледве розмовляє англійською, і просить притулку, поки на вулиці його розшукують озброєні прикордонні служби. Втім, у цьому фільмі камера не вишукує якоїсь сенсаційності і не спекулює на людських долях. «Гість» стає тихим і теплим спостереженням за випробуванням на простий і базовий концепт співіснування в демократичному суспільстві — емпатію. Співчуття, звісно ж, не можна підміняти наївністю, але також воно не може залишатися лише на словах, а натомість потребує дій і буденних політичних рішень на рівні приватного життя. 

Про персональну відповідальність замислюються й герої фільму «Природжений фальсифікатор» (реж. Ерек Бремер, Беньямін Рост), цього разу в контексті (не)простої цінності будь-якої демократії — свободи слова. Чи ви чули щось про ЛСД-жаб? Легенда про земноводних, лизнувши яких можна отримати галюцинації та схожий на наркотичне сп’яніння ефект, свого часу була широко популярним результатом усної творчості вуличних культур. Але герой фільму — Міхаель Борн — доклав чи не найбільших зусиль до розвитку цієї і ще багатьох інших сумнівних пліток. Працюючи німецьким тележурналістом у 1990-х роках, Борн протягом тривалого часу створював сенсаційні сюжети для провідних локальних телеканалів — фальсифікуючи, звісно, матеріали й інформацію. В деяких випадках його робота прямо межували зі зйомками ігрового фільму — якби не факт його кар’єри у ЗМІ. Вигадки про залежних від ЛСД-жаб наркоманів або осередок Ку-Клукс-Клану в німецькій глибинці роками звучали в новинних етерах — і приносили чималий дохід як Борну, так і його колегам та редакціям. І хоч якими б абсурдними й подеколи навіть по-панківськи смішними не були створені Борном фейки, роздута цим псевдожурналістом мильна бульбашка рано чи пізно мала луснути й болісно оголити всі ці дуже непрості питання про свободу слова: який у демократичного суспільства є механізм стримування від брехні й популізму? І чи в рівній мірі поділяють відповідальність за правдивість інформації журналіст/-ка та редактор/-ка? І як мусить редакція балансувати між рейтингами та формуванням суспільно значущого порядку денного? І, врешті, чи є співучасниками зловживання свободою слова ті з колег чи колежанок, які знали й приховували вигадки харизматичного фальсифікатора?