Точка відліку: про 5 проєктів-учасників української делегації на IDFA

05 листопада 2020

Цього року три стрічки представляють Україну на найпотужнішому фестивалі документального кіно в Амстердамі. Новий фільм Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не закінчиться» та стрічка Адріана Пірву й Олени Максьом «Не все буде добре» беруть участь у конкурсі IDFA Competition for First Appearance, що презентує дебютні повнометражні роботи молодих режисерів та режисерок. До студентського конкурсу IDFA увійшов також фільм українського режисера Станіслава Данилишина «Табір».

 

Окрім цього, вже другий рік поспіль Docudays UA за підтримки Держкіно України організовує українську делегацію в межах індустрійної секції IDFA. Режисер(к)и п’яти проєктів-учасників поділилися з нами спогадами про момент, який підштовхнув їх до роботи над фільмом.


«Грози шепочуть»

 

Витканий навколо реальної історії вбивства прабабусі режисерки, цей фільм є поліфонією інтимних голосів, що описують жіночий досвід і насилля на тлі бурхливої української дійсності та буднів провінції.

 

Оксана Карпович: «Кілька років тому я відкрила для себе фотографію Льюїса Гайна. Це американський фотограф, який, серед інших тем, створив серію глибоко співчутливих портретів східноєвропейських іммігрантів, що прибували у Нью-Йорк на початку ХХ століття. Одна з фотографій у цій серії – це портрет слов’янки у гавані, яка сидить на лавці. Вона дрімає, схилившись на велику подушку, яку привезла з собою на кораблі. Цей образ нагадав мені про прабабусю. Я знала, що її вбили під час подорожі, а єдине, що вона взяла із собою, – це велика подушка. Відтоді ця фотографія не полишала моїх думок і спонукала розказати власну історію».


«Історії дерев’яного коника» 

Інтимний і поетичний фільм-спостереження з елементами анімації розкриває життєву філософію старого монаха і художника, який багато років дотримується обітниці знаходити щось добре в кожному дні. Поєднуючи духовне життя з соціальним активізмом, з 2014 року він постійно їздить на Донбас, щоб доставити гуманітарну допомогу, де його обітниця випробовується реальністю «сірої зони».

Денис Страшний: «У 2014 році, коли знімав революційні події на Майдані в Києві, я отримав кулю в ногу від поліції. Після операції у Києві я опинився в Естонії на програмі реабілітації, яку організував головний герой нашого фільму Анатолій Лютюк. Після двох тижнів в українській і трьох тижнів у талліннській лікарні Анатолій запросив мене та нашу співрежисерку, на той час – молоду волонтерку Майдану Уляну Осовську, пожити якийсь час у його культурному центрі в Таллінні. Живучи там, ми відкрили чудесний світ монастирських ремесел і ближче познайомилися з Анатолієм, який, як виявилося, є членом монастирського ордену св. Бенедикта.

 

Кожна розмова з Анатолієм була для нас безцінною: його філософія життя суттєво відрізнялася від філософії багатьох українців його віку, і він присвячував увесь свій час роботі над мистецькими, екологічними та гуманітарними проєктами для збереження культур та видів, що зникають. Тоді ми вирішили повернутися до Анатолія з камерою і дізнатися більше про його роботу та філософію життя. З часом ми подружилися і відтоді щороку відвідуємо його в Таллінні або подорожуємо з ним по Україні вздовж лінії фронту у складі Естонської гуманітарної місії».

 

Уляна Осовська: «Я стояла сама перед масивними дерев'яними воротами в середньовічній частині старого міста у геть незнайомій країні. Ця адреса дісталася мені від знайомого, з яким я зустрілась близько трьох тижнів тому у госпіталі, де його лікували після вогнепального поранення на Майдані. У той час я була волонтеркою і допомагала відправляти таких людей, як він, на реабілітацію за кордон. Через тиждень після того як він поїхав до Естонії, я отримала від нього запрошення відвідати цю країну з пропозицією зупинитися в місцевих волонтерів.

Отже, я тут, здивована й заінтригована. Я очікувала побачити звичайну квартиру, а не вхід зі старими воротами. Я подзвонила у двері – і ті самі відчинилися. Піднялася по старовинних дерев’яних кругових сходах, які привели мене на кухню. Там були кам’яні стіни та масивний дерев’яний стіл з лавками. «Ого, я що, в Гоґвартсі?» – подумала я.

У ту мить з одних із численних дверей з’явився чоловік з довгою білою бородою. «Добрий день, – сказав він. – Я Анатолій». Він поставив на стіл велику тарілку гарячого борщу, сказав: «Їж!» – і зник. Так я познайомилася з головним героєм фільму».

 

«Залізні метелики»

 


Шрапнель у формі метелика, знайдена у тілі пілота рейсу МН17 призводить до ідентифікації держави, військовий злочин якої залишається непокараним. «Залізні метелики» – документальний фільм-гібрид , який з різних точок досліджує події довкола збиття літака МН17 на Сході України у 2014 році.
 
Роман Любий: «Це був довгий ланцюжок подій і лише одна з багатьох ідей для майбутніх фільмів, але коли мій колега з «Вавилону’13» Андрій Котляр почув цю ідею, він вдихнув у неї життя. І тоді ми збудували фундамент «Залізних метеликів» протягом кількох сніданків».

«Перлина абсурду»




Олександра любить рідну Одесу так само сильно, як і ненавидить. Її спроби врятувати стару Одесу від джентрифікації виводять на особистий квест — пошук слідів свого прапрадіда, репресованого у 1938 році. Архіви КДБ, які за планом ніхто не мав би побачити, вказують на поле. Там, під землею, в братській могилі, можливо, лежить її прапрадід. Тим часом старовинні будинки — єдині свідки тих подій — тануть.

Олександра Чупріна: «Це було 4 жовтня 2016 року. Я нарешті переїхала назад до Одеси після п’яти років університетського життя у Києві. Пішла на прогулянку і була абсолютно шокована тим, яким покинутим і занедбаним виглядає моє рідне місто. Стало ясно: я мушу врятувати Одесу! Тож я скористалася своїми інструментами – рухомими зображеннями. Я була впевнена, що цей фільм зможе врятувати місто. Ох, яка я була наївна».

 

«Закрий рота!»



Сергій – сором’язливий 16-річний підліток, який розслідує корупцію у рідному селі Гатне під Києвом. Після одного з його критичних дописів на Фейсбуці, на нього напав місцевий депутат. Тепер Сергію 19 і він бере реванш: балотується на виборах проти чоловіка, який намагався закрити йому рота.

Таїсія Кутузова: «У 2017 році я побачила в новинах, як чиновник погрожував 16-річному хлопцеві в сільраді Гатного за 5 км від Києва. Хлопець звинуватив чиновника в корупції на своїй фейсбук-сторінці. Через п’ять місяців я приїхала в Гатне, щоб познайомитися зі сміливим юнаком. Під час першої зустрічі із Сергієм я зрозуміла, що його мотивація боротися з несправедливістю абсолютно чиста, його відповідальне ставлення до спільноти захопило мене. Сергій нагадав мені мене саму сім років тому. Ідеалістичний та сповнений енергії боротися за зміни, як так багато людей у моєму поколінні. Тоді я переконалася, що маю зняти про Сергія фільм. Він – приклад свідомої людини, який уже надихнув принаймні кількох людей у Гатному наслідувати його, щоб створити щасливу та комфортну громаду».

Чільне фото: кадр з фільму «Грози шепочуть»

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022