Щороку Docudays UA обирає нову тему фестивалю, а разом з нею шукає і відповідне візуальне втілення. Цьогоріч ми запросили до співтворчості мисткиню Жанну Кадирову, відому своїми роботами з бетону, кахлю та граніту. Твори Жанни переосмислюють сучасний політичний та соціальний контекст, а її найновіша перформативна робота, «Маркет», ставить питання про вартість мистецтва. Ми поговорили з Жанною Кадировою про її дорослішання як художниці, створення нагороди та декомунізацію шампанського.
2 травня о 21.00 приєднуйтеся до Церемонії нагородження Docudays UA.
Тема цьогорічного Docudays UA – дорослішання. Як відбувалось ваше дорослішання як художниці?
Можна сказати, я не обирала шлях. Мене просто автоматом віддали у художню школу після старшої сестри. Переломний момент стався у часи Помаранчевої революції, коли з’явилась група Р.Е.П. До того я вже брала участь у декількох групових виставках, спілкувалася з художниками старшого покоління – «Паризькою комуною». Вони були взірцями для мене.
Я товаришувала з Ксенією Гнилицькою, неодноразово потрапляла у майстерню ïï батька Олександра Гнилицького. Наталія Філоненко, Ксюшина мама, була кураторкою, яка активно робила виставки сучасного мистецтва у Києві. Я там щось допомагала і художникам, і на монтажах виставок, і була якось біля цього світу сучасного мистецтва.
Наталія нам із Ксюшею постійно казала: «Я працюю над такою-то темою виставки, може, ви щось придумаєте?». І ми з Ксюшею щось придумували, такі, часом дитячі ідеї. Незрілі, скажімо так. Але був прецедент поговорити, подумати. Поступово почало щось виходити.
Під час Помаранчевої революції виникла група Р.Е.П., і у нас була перша виставка в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянськiй академії. Потiм у тому ж центрі була наша виставка з Андрiєм Сагайдаковським, яка називалась «Діаманти» і яку курував Юрій Онух. Її помітили.
Чи привносили ви досвід дорослішання у створення нагороди для Docudays UA?
Ця нагорода дуже пов’язана з моїм повсякденним життям. Моя майстерня у Києві – це спiльний простiр у напiвпiдвальному примiщеннi, у якому базується шість студій різних художників (і не лише художників). Одна з них – це шовкотрафаретна майстерня, де групуються художники-графітисти.
Коли ми думали про сюжет ролика, де фігурував постамент, була ідея, що його повандалять після зміни кадру. Тому було органічно звернутися до «своїх» графітчиків, з якими ми тісно спілкуємось. Думаю, що графіті – це така романтична молодіжна субкультура, і є дуже багато художників, які починали з нього. Для мене – це стан свободи і романтики. Мені здається, що він абсолютно імпонує темі фестивалю.
Нагорода важить 2,5 кілограми. Ви від початку задумували саме таку вагу?
Ні, ми просто вибрали прийнятний розмір. Потрібно було знайти середньоарифметичне відносно форми і ваги. Принципово було використати коростишівський граніт, зберегти реальні пропорції того постаменту, що знаходиться на «Берестейській», де знiмався ролик. Це було важливо, тому що фестиваль документальний. І так само було важливо звернутися до реальних графітчикiв. П’ять хлопців розмальовували нагороди, ставлячи своï теги, які вони ставлять на стінах міста.
Фото: Володимир Шуваєв
Наскільки важлива вага у мистецтві?
Зараз я презентую у Нью-Йорку проєкт «Маркет», де мистецтво продається на вагу. Цей проєкт показується виключно на арт-ярмарках, у тих місцях, де продають мистецтво. Цього разу це солодощі, торти, якiсь зроблені зі знайдених шматків будівель, якiсь із бетону та керамiчноï плитки.
Також є об’єкти з коростишівського граніту, вирізані у формі пляшок шампанського. На них наліплені реальні етикетки, зняті з українських ігристих вин. Через те що зараз іде декомунізація, не можна писати «Совєтскоє». Заводи по-різному вирішують це питання. От наприклад, Київський завод шампанських вин робить «Совєтовскоє», Одеса випускає «Совєтоскоє», а ще хтось продає «Свєтскоє», причому всi зберiгають радянський дизайн. Таким чином я експортую украïнську декомунізацію. Я розповідаю цю історію відвідувачам стенду. Вони дуже сильно дивуються, як слово може бути ворогом.
Розмову вів Алекс Малишенко
__
Чільне фото: Наталка Дяченко
