Огляд програми

Шляхи одужання від смерті

27 березня 2021

Продовжуємо розповідати про програму фестивалю. Читайте огляд арткритика Івана Скорини фільмів із головної програми 18 Docudays UA «Повне одужання?». Переглянути стрічки можна на docuspace.org до 4 квітня.

 

 

«Хвороба — темна сторона життя,  більш обтяжливе громадянство. Кожен народжений має подвійне громадянство: в царстві здорових і в царстві хворих»

Сьюзен Зонтаґ, «Хвороба як метафора» (1977-1978, New York)

 

Коронавірус і його метафори

 

В есе «Хвороба як метафора» Сьюзен Зонтаґ розглядає метафорику, якою впродовж історії описували складновиліковні хвороби — рак та туберкульоз. Для раку такою фігурою мови стає розкладання («corrupting»), роз’їдання («corroding»), а для туберкульозу — поглинання («consuming»), в’янення, висихання («wasting away»). Ці хвороби наділені індивідуальними метафорами, тоді як вірусні інфекції — соціальними. Епідемією, яка змінила сучасну медицину, Зонтаґ називає СНІД. «Страх перед чашею для причастя, страх перед операцією: страх зараженої крові, кому би вона не належала — Христу чи вашому сусіду. Життя — кров, статеві рідини — саме собою несе зараження», — пише вона у «СНІД як метафора» (тут і надалі Логос, том 31, #1, 2021). Враховуючи більш раптовий характер пандемії COVID-19, вона перейняла і посилила метафору зараження. Тут небезпеку становить не лише кров, а й дихання, що породжує страх не тільки доторку, а самої присутності. Момент, коли захворієш, складно передбачити, — це стає ясно, коли раптово зникає нюх чи смак, з’являється підвищена температура і слабкість. У гіршому разі навіть не встигаєш звикнути до симптомів. Бо це також про непередбачуваність смерті.

 

Паніку навколо цього образу ми пам’ятаємо з лютневих протестів у Нових Санжарах минулого року. Туди влада евакуювала українців з китайського міста Ухань, але місцеві жителі сприйняли співгромадян як реальну загрозу життю всього селища. У результаті 24 особи було затримано, відкрито п’ять кримінальних справ, постраждало дев’ять поліцейських і один місцевий житель. У 2021 році ця битва виглядає химерно навіть для самих новосанжарців.

 

До СНІДу медицину «розглядали як одвічну воєнізовану кампанію, що вже наближається до завершальної фази і веде до перемоги», пише Зонтаґ. Як ми вже знаємо, завершальна фаза досі не настала, але ідея героїчної боротьби з хворобами в суспільному дискурсі лишилася. Багато українців на початку пандемії коронавірусу оглядалися на «успішний» (забезпечений тоталітарним режимом) досвід Китаю. Саме цей китайський «конвеєр виживання» показує стрічка «76 днів». Режисери Хао Ву, Вейші Чень та анонімний репортер розкривають голу правду поза метафорою зараження.

 

Ухань, 11-мільйонне місто, закрили на карантин 23 січня 2020 року. Знеособлені лікарі в захисних костюмах-скафандрах, замотаних скотчем на зап’ястках, бігають по палатах, не встигаючи відновити сили, сплять у коридорах, стримують натовп на вході і закривають перед його носом двері. І робочі зміни калейдоскопічно заступають одна одну. Навіть у цьому знеособленому процесі проглядаються прості людські трагедії. Змушена кричати слова прощання через двері, лікарка намагається востаннє побачити батька. Пацієнти плачуть, розмовляючи з рідними. Лікарі вимушені заспокоювати і їх, і себе. Щоб розрізнити одне одного, вони пишуть на робочому одязі свої імена, а щоб зняти напругу, малюють сакури, смайли та портрети.

Ідейний фундамент медичної системи базується на приписі здоров’я і виживанні за будь-яку ціну. Тому помирати — не лише страшно, а й часто соромно. У цьому сенсі у фільмі «76 днів» є герой, який ламає цю логіку — старенький рибалка, хворий на деменцію. Він повсякчас порушує режим лікарні і виходить зі своєї палати — не може витримати біль і відмовляється жити, попри некритичні симптоми. «Чи ти справжній член Комуністичної партії? — перше питання його сина, який заспокоює наляканого батька на прохання лікарів. — Ти маєш бути моделлю для інших, як і раніше!». «Я і мертвий буду членом Комуністичної партії!» — не вгамовується старий. Здається, громадянство авторитарної Китайської Народної Республіки ще обтяжливіше за хворобу. 

 

Під кінець фільму атмосфера поволі переходить у стабільність і добробут (знову ж таки, забезпечені тоталітарним режимом). Символом цього режиму у фільмі є діти, яких народили хворі матері і врятували героїчні лікарі. Навіть відчайдушно спраглий смерті рибалка приходить до тями. Медсестри ідилічно проводжають його додому, плескаючи в долоні. Здається, свято життя продовжується, хай би і за тоталітаризму. 

 

Смерть і її травми

 

Якщо «76 днів» зображує конвеєр виживання, то «Щось прекрасне лишилося позаду» Кетріне Філп — це фільм про маленьку фабрику переживання смерті. Стрічка показує будні «Доброго горя» — гуртка для дітей, у яких нещодавно померли рідні. «Ми не хочемо бачити тебе у стресі чи в болю», — заспокоює розпачливу медсестру колега в уханьській лікарні. «Пам’ятаєте, як ви нервували?» — питають у дітей, щоб розпочати розмову про інші можливі емоції: сум, роздратування, скорботу. «Роздратований, злющий, сумний — пурпуровий, червоний і синій» — так описує свій стан один із членів гуртка. Тут готові бачити розпач і допомагають впоратись із палітрою почуттів. 

Якщо діти, народжені під час пандемії, здаються символом «світлого майбутнього», то діти з гуртка засвідчують, що майбутнє не таке вже й світле, адже воно неминуче затьмарене смертю близьких. Чи можливо повністю одужати від цієї втрати? Здається, смерть близьких також дає своєрідне нове громадянство, особливо коли ти дитина. До тебе інакше починають ставитися в школі, тобі нема з ким піти на святкування Дня матері, нема кому подарувати кепку «Найліпший у світі тато» і тепер ти носиш футболку «Дядьки — найкращі». Тепер ти ніби позначений печаткою інакшості — це віза у країну дорослішання.

 


Кадр з фільму «Щось прекрасне лишилося позаду»

 

Проте насправді діти переживають травму по-різному. Точніше, для декого відсутність одного з батьків може навіть не стати травматичною. Сестра найплаксивішого хлопчика розповідає про похорон тата розважливо і радіє, що врешті їх повели у «Макдональдз». Інша дівчинка жодного разу не плакала через сумну звістку: їй достатньо церковних пісень про Ісуса, поруч з яким мертвий батько, а він також усе бачить і чує. Втім, казка про рай допомагає і дітям, які усвідомлюють власну втрату. Діти надсилають на небо ліхтарики-подарунки та пишуть померлим листи так, ніби ті їх прочитають.

 

«Скорбота приходить хвилями» — одна з овдовілих матусь радить «осідлати хвилю» і пам’ятати: «Щось прекрасне, залишене ними позаду — це ми». Але, звісно, мова також про спогад, яким відтепер заражений світ. Вітер у листі, гойдання дерев, зів’яла трава, повітряна кулька в гілках, що не долетіла на небеса, — пейзажі у фільмі ніби просякнуті смертю, ностальгією, відсутністю того, кого потребуєш. «Я є життя, як смерть є смерть» — читає мати терапевтичну книгу. Все так, тільки життя твоє, а смерть — завжди чиясь.

 

Здоров’я і його межі

 

Для Ейрона Трейвіка найсумнішим днем став би день смерті батька. Але, як ми дізнаємося на початку стрічки «Громадянин Біо», цей день для нього не настав. Оголене тіло Трейвіка знайшли у камері депривації після того, як стало ясно, що бізнес його компанії «Ascendance biomedical» йде на дно. Він був аматором і візіонером біохакінгу й зібрав навколо себе однодумців. Фільм, стилізований під жанр «невдалої історії успіху» одного відчайдушного мрійника, вдало показує відносно успішні експерименти цілої спільноти. 

 

Біохакер Рас Фокс відкриває двері свого дому та заводить байк рукою, в яку вживлений чип. Девід Іші намагається «полагодити» генетичні захворювання собак. Йосія Зейнер став першою людиною, яка випробувала технологію генної модифікації CRISPR на собі. Трістан Робертс користується іншою експериментальною методикою редагування геному, щоб вилікувати себе від СНІДу. Ґабріель Лічіна може бачити в темряві за допомогою спеціальних крапель для очей. «Відчайдушні тварини роблять відчайдушну фігню»,— каже Ґабріель. Усе для того, щоб «не бути нікчемними».

Не дарма засновниця Wired Джейн Меткалф називає Йосію Зейнера біопанком. Коли до цього пафосу трансгресії додається антисистемний кураж, виникає субкультура біохакерів — ґрайндери. Ці «відчайдушні тварини» прагнуть вільно купувати заборонені для продажу компоненти препаратів, відверто не зважають на державу, носять куртки «Motherfucking Math Professor» і порівнюють себе з алхіміками. Порівняння доволі влучне. «Ми завжди були біохакерами», — каже біоетикиня Алекс Перлман, маючи на увазі, що медицина мала свій аматорський вимір в усі часи. Перебування поза межами академії, державних закладів, заангажованих корпорацій чи істеблішменту науки — невіддільна частина біохакінгу. І це дає свої результати.



Кадр з фільму «Громадянин Біо»

 
Технологія, яку тестує на собі Трістан Робертс, дозволяє знешкодити близько 98% клітин ВІЛ на генетичному рівні. Це може породити комфортнішу терапію, за якої треба робити ін’єкції раз на пів року замість того, щоб пити пігулки щодня. «Може» — тому що технологія поки що нестабільна і її треба тестувати далі. Йосія Зайнер пережив випробування CRISPR, а тепер продає набори для генної модифікації в домашніх умовах і публічно виступає за дерегуляцію медичного ринку. Втім, експерименти з лікуванням герпесу провалилися через розкол у спільноті, породжений авторитарними витівками та необґрунтованим шоуменством Ейрона Трейвіка. Після цього Ґабріель Лічіна зайнявся селекцією бактерій, що можуть знищувати пластик в океані.

А Ейрону Трейвіку не завадило б навчитися приймати поразки. В будь-якому разі, це легше, ніж приймати смерть близьких. Хоча для нього це було те ж саме. Як стане зрозуміло наприкінці, «сімейні мотиви» Трейвіка підкріплені особистими. «Нескінченна битва проти хвороб» стала його маніакальним способом прикрити свої травми, рятівною нав’язливою ідеєю. Врешті, Ейрон лише загострив для себе перебіг найгіршої хвороби, від якої одужати поки не вдалося нікому.

Чільне фото: кадр з фільму «76 днів»
19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022