Огляд програми

DOCU/КОРОТКО Україна: і в смутку, і в радості

31 травня 2023

Цьогорічна програма DOCU/КОРОТКО сюжетами й кіномовою докладається до великого мозаїчного хронопису війни. Комусь ідеться про документацію російських злочинів на деокупованих територіях. Комусь — про приватне переживання болю розлуки, ізольованості, відчуженості. Іншим — про адаптацію в новому контексті. Перед нами розкривається множинність досвідів, кожен із яких вартий фіксації. Життя у війні — це колективний текст, який ми пишемо й читаємо, заглиблюючись у свій рідний простір та історію. Читайте детальний огляд програми разом з коментарями режисерів/-ок в матеріалі Марії Васильєвої для фестивального гіда.

«прокидаючись у тиші»

Ідеальний образ дитинства — це безпечний метафізичний простір, де ми досліджуємо світ і себе в ньому. Війна його радикально деконструює. Вимушена міграція розширює світ, у ньому з’являються нові правила, обмеження, можливості. Водночас — ризик серед них загубитися. Режисери/-ки стрічки делікатно фільмують, як у новому контексті зшивається розірване дитинство. Спостереження нагадує аплікацію: колишні німецькі казарми — це тло, на яке приклеїли фігури дітей. Вони зайняті звичними справами: спілкуються, їздять на велосипедах, кидають ягідні кісточки — чия долетить далі? Врешті, вчать нову мову. І телефонують батькам: ті лишилися там, де війна. Тут аплікація надривається. Крізь неї просочується болюча дійсність.

Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі, режисери/-ки: «Наш фільм був можливістю побачити наслідки війни за кордоном, у Німеччині. Ми прагнули показати, як почуваються українці й українки після приїзду та як у цій ситуації поводиться німецьке суспільство. Під час зйомок було важливо чуйно й емпатійно взаємодіяти з людьми й не ретравмувати їх. Крім того, ми не хотіли бути додатковим тягарем для тих, що живуть разом у тісному просторі й відчувають стрес і без людей з камерами. Тому вирішили знімати разом з українськими дітьми під час літніх канікул надворі. В такий спосіб ми стали для них корисними, як своєрідний воркшоп на дозвіллі.

Наші герої живуть у казармах, побудованих Вермахтом у 1930-х. В архітектурі досі видно сліди попередніх воєн. Нас особливо зацікавив зв’язок між минулим цих казарм і воєнним досвідом новоприбулих мешканців/-ок. У фільмі цього не видно на першому плані, але ми хотіли підкреслити, що в цьому місці історія в певному сенсі ніби циклічно повторюється».

кадр з фільму «прокидаючись у тиші»

«Ліс, ліс»

З деревами в лісі нас ріднить укоріненість, прив’язаність до місця, де зберігаються спогади і їхні матеріальні носії. Ми сповнені дитячими флешбеками, в яких розглядаємо себе уявних, а не реальних. Натомість добре бачимо світ і говоримо про нього щиро й правдиво, бо дитяча оптика не затьмарена дорослими труднощами. Стрічка створена на основі домашніх записів однієї родини. Крізь безпосередній, непретензійний об’єктив VHS-камери ми з теплом споглядаємо, як ростуть діти. Концепція домашнього відео передбачає, що кожен рух вартий фіксації. Кожен рух може бути мистецтвом. Цікаво, чи хтось із таким же трепетом фільмує, як дорослішають лісові дерева?

Марія Стоянова, режисерка: «Над цим монтажним фільмом я працювала у два етапи: до й після повномасштабного вторгнення. “До” я була на резиденції в Центрі міської історії й дивилася в архіві домашні записи. В той час монтажних замальовок із різноманітним матеріалом у мене з’явилося декілька. Але саме “після” для роботи над фільмом я обрала одну з них, усвідомивши те неясне відчуття, яке виникало в мене раніше від перегляду відеозаписів незнайомої мені родини. Я зрозуміла, довкола чого обертається фільм. Це і була відповідь до загадки, яку я собі задала. Бачити спільність і глибину зв'язків суспільства у відрубних приватних досвідах — це як побачити за деревами ліс.

Робота з чужими приватними досвідами у фільмі робить їх для мене нечужими. Але й не своїми. Це цікаво: опосередкований досвід опиняється на новій дистанції. Парадоксальним чином із такого дистанціювання виникає особлива близкість. Для мене вона важлива. А в роботі з архівами дистанції ще більше — до іншого часу, до героїв/-їнь. Але й архівні матеріали у фільмі здатні говорити до нас і про нас сьогоденних. Крім іншого, це також по-своєму терапевтично».

кадр з фільму «Ptitsa»

«Ptitsa»

Коли історія розгортається в замкненому просторі, він стає її повноцінним персонажем. Його атрибути форсують події і формують атмосферу, яка просочується у взаємодію та внутрішній стан героїнь. У цьому фільмі історія спокійна, навіть флегматична. Предметно все на своїх місцях, але поза матерією —  відчувається дисонанс. Героїні —  мати й донька — звикли одна до одної, але ми розуміємо, що між ними щось не так. Вони тісно об’єднані, але водночас — атомізовані. Структурно в стрічці багато візуальних анафор. Вони підкреслюють монотонність, зациклену повторюваність повсякдення. Картину потрібно уважно слухати: її сила у мові. І флегма зображення спрямована на те, аби від мови нічого не відволікало.

Аліна Максименко, режисерка: «Моя камера нарешті мені відкрилася. В нас почали складатися певні мовні стосунки, щось більше, ніж навички й певні прийоми. З’явилося розуміння, що об’єктив має власний спосіб спостереження, свої відмички до реальності. Я, напевно, не зможу перерахувати свої знахідки, але знаю, чим можу керуватися, яке саме відчуття під час зйомки правдиве. “Ptitsa” базується на щоденниковій формі: це мама, я, мій дім, голоси зовнішнього світу. Це мова, світло, інтонації кожного дня, що підпали під око камери. Коли я знімаю, вірю, що дорівнюю історії та її рухам. Не відокремлюю себе, не бачу великої різниці між собою і кимось ззовні. Така взаємодія народжує постійні зміни у сприйнятті. Я спробую відокремити якусь найсуттєвішу: думаю, що змінюється моя увага, більш щемким стає ставлення до Іншого».


кадр з фільму «Ти тут?»

«Ти тут?»

Від початку ми опиняємося в крихкому просторі між двома паралелями. Згодом  зливаємося з гірким смутком головної героїні. Сюжет стрічки складається з історій, одну з яких ми бачимо, іншу — лише чуємо. Обидві розгортаються довкола переживання воєнного досвіду, але в різних контекстах. Один із них — про безпосереднє залучення, «тут і зараз». Другий — про дистанцію, через яку все здається монструозним і неконтрольованим. Фільмуючи стани дівчини у міграції, режисерка рефлексує над тим, що означає переживати війну, яка точиться в рідній країні, але на далекій відстані. Як це — коли мирне життя відходить на другий план. Ти перебуваєш у ньому лише фізично. А нутром — між двома паралелями, не в змозі сягнути жодної з них.

Злата Вересняк, режисерка: «Усвідомила, що деколи ми як режисери/-ки можемо бути емоційно не готовими до проживання травми наших героїв/-їнь. Іноді я не розуміла, як пристосуватися до моєї головної героїні, аби її не ретравматизувати. З цього я зробила висновок, що важливо бути щирою з героями/їнями у своїх намірах. Надалі хочу бути з ними більш відкритою.

Цей проєкт для мене трохи терапевтичний і автобіографічний. Бо я, так само як моя героїня, не живу разом із родиною, вони залишилися в Україні. Як і героїня, я намагалася переконати їх переїхати. Але, на жаль, це — про рішення інших дорослих людей. Думаю, працюючи над фільмом, я більше почала розуміти позицію своєї родини, чому вони залишилися. Ми близькі з героїнею донині, вона теж глибше зрозуміла, чому її сім’я прийняла таке рішення. Ми обидві наблизилися до усвідомлення, чому відчуваємо таку велику провину за те, що перебуваємо далеко від рідних. Тому для героїні це також було терапевтично в якомусь сенсі».


кадр з фільму «Друге дихання»

«Друге дихання»

Коли балансуєш між життям і смертю, і в останній момент руками щасливого випадку життя вихоплює тебе у свій простір — шукаєш у цьому знаки й указівки до подальших дій. Ця історія — якраз про героя стрічки. Травма підштовхнула чоловіка до переосмислення себе в новому, воєнному контексті. Багато мешканців/-ок його рідного Чернігова потребували допомоги, тому крім музики та чайних церемоній у житті героя з’явилося волонтерство. Сюжет фрагментарно зображує його повсякдення, де багато безкорисливого добра й світла, яке воно приносить, і водночас — болю, пригнічених емоцій, деструкції — як зовнішньої, так і глибокої, внутрішньої.

Максим Лукашов, режисер: «У квітні 2022-го Чернігів був напівживим, напівзруйнованим, напівпорожнім, напівзнеструмленим. Я провів там пів життя, і було боляче бачити уламки улюбленого кінотеатру, старої бібліотеки й стадіону. Важко бачити також посічений вибухами пологовий і руїни згорілого будинку, в якому переховувався під час обстрілів мій п’ятирічний син. Посеред цього жаху ми зустріли сильних духом людей. Кожен тримався як міг і допомагав іншим вижити. Що саме допомогло їм усе витримати та не втратити глузд? Думаю, це через стихійну взаємодопомогу. Під тиском небезпеки люди міцно згуртувалися, і витримали випробування.

Чужий досвід стає моїм матеріалом для творчості. Коли люди розповідають про жахіття, свідками/-инями яких вони стали, перебуваю в зосередженому робочому стані й стараюся поводитися так, аби процес був продуктивним. Важливо контролювати емоції та не брати чогось надто близько до серця, щоби це не вплинуло на результат. Іноді з’являється відчуття, що провокую людей переживати важкий досвід знову. Здається, ніби завдаю шкоди. Але потім бачу, що вони здобувають певне звільнення, переказуючи наболіле. Для постраждалих від війни зйомки дають відчуття, що їхні переживання і досвід важливі для суспільства. Тому після всього почуваюся емоційно наповненим: ми займаємося правильною справою».


кадр з фільму «Маріуполь. Сто ночей»
 

«Маріуполь. Сто ночей»

Про Маріуполь донині складно говорити прямим текстом. Здається, ми поки не готові його ні промовляти, а ні сприймати. Але й мовчати неможливо. Доводиться підшуковувати найбільш доречні форми, які б не вихолощували глибоко закладені в них трагічні значення. Анімація — одна з таких форм. Вона центрується довкола чуттєвої, сентиментальної авторської оптики та дозволяє звузити глобальну колективну трагедію до дуже особистого наративу. Звісно, від того болить не менше. Саундтреком чуємо музичну адаптацію поезії Василя Стуса, його слова досі актуальні: це нагадування про гірку циклічність нашої історії.

Софія Мельник, режисерка:  «У мене була внутрішня потреба робити щось про війну. Але коли працюєш із документальним матеріалом — переробляєш, трансформуєш його у якийсь продукт — здається, черствієш. У перші місяці війни ці фото та історії викликали в мене відчуття нудоти. А зараз я звикла, і це трохи лякає. Воєнна тематика, безумовно, впливає на вирішення дилеми важливості змісту й форми. Бо в цьому випадку зміст, безумовно, був на першому місці. Проблемою було радше те, як не зробити форму надто естетичною, щоб не естетизувати війну.

Первинною бажаною реакцією на мультфільм були донати. Я планувала, що ми поставимо фільм у відкритий доступ, щоби його побачило якомога більше людей. Тому реакція мрії — це якщо вони подивляться, зрозуміють нашу ситуацію і задонатять. Але деякі фестивалі зацікавилися, тож ми вирішили: чому ні? У межах фестивалю можна розповісти про війну, про те, як можна і варто допомагати. Також я хотіла показати, що війна — це не щось двозначне чи амбівалентне. Це абсолютно однозначна ситуація: є нападник і є жертва — люди, які захищаються».

 

кадр з фільму «Алоє, фікус, авокадо і 6 драцен»

«Алоє, фікус, авокадо і 6 драцен»

Коли людина покидає чи втрачає дім, часто кажуть: «Головне, що ви лишилися живі». Утім, коректність цих слів викликає сумніви. З одного боку, життя — справді найвища цінність. Але дім, його матеріальність і предметність у кожному індивідуальному випадку — це про потужну емоційну прив’язаність і, зрештою, про добробут. У стрічці героїня розповідає власну історію крізь призму речей, які вона втратила. Слухаючи закадровий голос, спостерігаємо, як українські біженці/-ки на складі розбирають речі, надіслані з батьківщини. Нехтувати матеріальним — це великий привілей тих, хто приходить до цього за власним бажанням.

Марта Смеречинська, режисерка: «Я робила фільм далеко від дому, в міжнародній команді. Тому першим випробуванням було вкласти в слова й передати кожному зі знімальної групи досвід, знайомий українцям/-кам. Досвід, для якого мені важливо надати кіноформу. Під час роботи стикнулася з неочікуваними розпаковками затамованих і заблокованих у мені емоцій і реакцій. Переусвідомлення того, що було прожито. Розуміння, як багато треба буде опрацьовувати. Але найважливіше — відчуття відповідальності. Адже війна досі триває. Для кожного, хто бачить це кіно, воно дає знання про наш досвід і може вплинути на дії людей. Від бажання задонатити —  аж до готовності почути й підтримати тимчасово переміщених українців/-ок.

Для мене ці вісім хвилин — лист прощання з колишніми нами, якими ми були до повномасштабного вторгнення. Це можливість згадати, виявити повагу і попрощатися з домом — тим, чим він був «до». Аби окреслити для себе, що є «домом» тепер. Тому раджу глядач(к)ам бути відкритими до індивідуальних спогадів і того, що вони потребують: обіймів, жалю чи щоби ці спогади відпустили».

кадр з фільму «Імла»

«Імла»

Перед нами калейдоскопом кадрів проноситься дуже предметний біль. Може здатися, що коли він набув таких матеріальних форм, його стало легше осягати й відрефлексувати, але ж ні. Це нормально — не знати, як пояснити собі те, що сталося на Київщині та як сублімувати цей досвід. Напевно, зокрема, тому й знімається кіно: аби поговорити на ці теми з собою та іншими. Завдяки кіномові, бо звичайні слова проявляють небачене досі безсилля. Стрічка документує воєнні злочини окупантів у Київській області. Утікаючи, росіяни лишали по собі танатичний шлейф, крізь який — і всупереч якому — пробивається життя.

Дмитро Шовкопляс, режисер: «Мій фільм — неприкметна повсякденність, уривки особистих розмов, дороги, порожні парки. Якщо там і є кадри понівеченої війною Київщини, вони все ж радше — буденний ландшафт, ніж “воєнна тематика”. І есеїстична форма, і зміст “Імли” — спроба схопити те, як переживається “час” і “повсякденність” в умовах війни. 

Не очікую нічого від авдиторії, не планую керувати їхньою увагою. Думаю, кіно і так доволі авторитарний жанр у сенсі управління акцентами. А тема повсякденності передбачає погляд, що блукає. Можливо, єдине, на що я сподіваюся, — примарне відчуття впізнавання. А от що це за впізнавання — глядачі/-ки можуть вирішити лише самостійно. Коли міркую про нас усіх, думаю про стан дезорієнтації, що, здається, був основним для більшості на початку вторгнення. І про відчуття втрати, яке нас об’єднує».


кадр з фільму «Чорнобиль 22»

«Чорнобиль 22»

У березні 2022 року новини про захоплення окупантами ЧАЕС викликали виправдану тривогу. В нашій колективній свідомості міф Чорнобиля стоїть нарівні з міфами про кінець світу, лише стосується вужчого територіального охоплення. І, звернувшись до історії, це можна логічно обґрунтувати. Більш як рік потому ми маємо змогу почути з перших уст про те, що відбувалося на окупованій станції. Невідомість тривожила, а відоме викликає обурення й гіркоту. Але разом із тим — глибоку повагу до людей, які, ризикуючи життям, зі свого боку робили все можливе для наближення української перемоги.

Олексій Радинський, режисер: «Ми не просто робили документальний фільм, а й паралельно збирали свідчення про воєнні злочини РФ для міжнародних кримінальних судів. Під час дослідницьких інтерв’ю зі свідками/-инями цих злочинів найскладнішим було знайти необхідний баланс між кінематографічним інтерв’ю і збором фактажу, який має стати доказовою базою в суді.

Мене цікавить будь-яка реакція глядачів та глядачок. Я не можу нічого очікувати наперед чи тим паче нав’язувати їм свою думку. Звернув би увагу на перші кілька секунд фільму — його варто уважно дивитися від самого початку».


кадр з фільму «Щоразу затинаюся від звістки з Києва»

«Щоразу затинаюся від звістки з Києва»

Назва стрічки вдало обґрунтовує обраний формат. Щоразу, контактуючи з київським простором (що можливо лише онлайн), режисерка відчуває, як їй бракне слів. Тому через кіно вона надає силу словам подруги, яка під час війни залишається в Україні. Така форма справедлива щодо багатьох українців/-ок, які прагнуть і заслуговують бути почутими. Це не лише питання психологічного вивільнення, а й виживання. Подруга показує квітучі дерева, улюблені будівлі, свою кімнату, осяяну сонцем. Усі ці поетичні деталі повсякдення під час війни стають невимовно крихкими, а тому такими цінними. Спів пташок обриває повітряна тривога. З нею ця крихкість ще більш відчутна.

Дарина Мамайсур, режисерка: «Я часто помічала, коли мій голос видавався мені недостатньо сильним чи переконливим, аби бути почутим. Мене завжди цікавила ситуація вразливості мови або нашої вразливості в ній. Із війною це відчуття лише загострилося. Тоді слова здавалися безсилими у спробі охопити реальність. Так у мене виникла ідея попрацювати з голосом і зафіксувати урок із його постановки, який, на мій подив, частково нагадував терапевтичну сесію. Також це було питанням, чи маю я достатнє право говорити про досвід війни, знайомої мені лише на відстані. Зрештою, моя мова у фільмі лишається затинанням, спробою. Натомість багато часу відводиться історіям моєї подруги Тані, яка тоді була в Києві.

Мені також важливо було говорити про банальність досвіду війни, про бажання людей повертатися до нормальності, яка хоч і є спотвореною, але несе в собі жагу радості й увагу до буденних речей. Для мене особисто цей фільм був, крім усього, спробою чіплятися за “нормальність”, відвідувати заняття, робити зусилля і працювати; не лише грузнути в новинах, а й спробувати закарбувати наш досвід тієї турбулентної весни через кіно».

Чільне фото: кадр з фільму «Ліс, ліс»
_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
DOCU/Україна: Розуміння інших. Огляд Катерини Горностай
Огляд програми
23 липня 2024
DOCU/Україна: Розуміння інших. Огляд Катерини Горностай
Огляд програми
23 липня 2024
Режисерки DOCU/Україна: про активну згоду, жіночу оптику, вестернів і…
Конспект
11 липня 2024
Режисерки DOCU/Україна: про активну згоду, жіночу оптику, вестернів і те, як знайти фільм у купі сміття
Конспект
11 липня 2024
Архів війни. Словник
Новини
05 липня 2024
Архів війни. Словник
Новини
05 липня 2024
DOCU/СИНТЕЗ. Волонтерство, звукові архіви та солідарність
Інтерв'ю
04 липня 2024
DOCU/СИНТЕЗ. Волонтерство, звукові архіви та солідарність
Інтерв'ю
04 липня 2024
Дар’я Бассель: «Документальне кіно краще говорить з людьми про події,…
Інтерв'ю
03 липня 2024
Дар’я Бассель: «Документальне кіно краще говорить з людьми про події, які відбуваються тут і зараз»
Інтерв'ю
03 липня 2024
Вейн Джордаш: «Якщо ми втратимо Україну, наші діти житимуть у дуже не…
Інтерв'ю
02 липня 2024
Вейн Джордаш: «Якщо ми втратимо Україну, наші діти житимуть у дуже небезпечному світі»
Інтерв'ю
02 липня 2024
Макс Буткевич. Боремося і чекаємо
Новини
01 липня 2024
Макс Буткевич. Боремося і чекаємо
Новини
01 липня 2024
Повернути фокус уваги: як пройшла світова прем’єра фільму «Свідки. По…
Культурна дипломатія
25 червня 2024
Повернути фокус уваги: як пройшла світова прем’єра фільму «Свідки. Полон вбиває» на кінофестивалі Sheffield DocFest
Культурна дипломатія
25 червня 2024